Війна і мир (том 2) - Сторінка 38

Не ненароком, як це почувала Наташа, він згадав, називаючи вищу аристократію, про бал v посланника, на якому він був, про запрошення до NN і до SS.

Наташа сиділа весь час мовчки, спідлоба дивлячись на нього. Погляд цей дедалі більше непокоїв і бентежив Бориса. Він частіше оглядався на Наташу і переставав розповідати. Він просидів не більше як десять хвилин і встав, розкланюючись. Все ті ж цікаві, задирливі і трохи глузливі очі дивились на нього. Після перших своїх одвідин Борис сказав собі, що Наташа для нього така ж ваблива, як і раніш, але що він не повинен вдаватися в це почуття, бо одруження з нею — дівчиною майже без маєтності— було б загибеллю його кар'єри, а поновлювати колишнї стосунки, не маючи на меті одруження, було б неблагородним вчинком. Борис вирішив сам з собою уникати зустрічей з Наташею, але, незважаючи на це рішення, приїхав через кілька днів і став їздити часто і цілі дні проводити у Ростових, йому здавалося, що йому конче треба поговорити з Наташею, сказати їй, що все давнє слід забути, що, незважаючи на все... вона не може бути його дружиною, що в нього нема достатків, і її ніколи не віддадуть за нього. Але йому все не вдавалося і ніяково було почати цю розмову. Що день, то він більше й більше заплутувався. Наташа, як помічали мати і Соня, здавалася так само закоханою в Бориса. Вона співала йому його улюблені пісні, показувала йому свій альбом, змушувала його писати в нього, не дозволяла згадувати йому про старе, даючи розуміти, яке чудове ^було нове; і кожного дня він їхав від неї в тумані, не сказавши

1 цілком пристойне.

того, що мав намір сказати, сам не знаючи, що він робив і чого приїжджав, і чим це кінчиться. Борис перестав бувати в Елен, щодня одержував докірливі записки від неї і проте цілі дні проводив у Ростових.

XIII

Якось раз увечері, коли стара графиня, зітхаючи і крекчучи, в нічному чепчику і в кофточці, без накладних буклів і з одним ріденьким жмутком волосся, що виставлявся з-під білого коленкорового чепчика, била на килимку земні поклони вечірньої молитви, її двері скрипнули, і в туфлях на босу ногу, теж у кофточці і в папільйотках, вбігла Наташа. Графиня оглянулась і насупилась. Вона дочитувала свою останню молитву: "Невже мені одр сей гробом буде?" Молитовний настрій її було розвіяно. Наташа, червона, збуджена, побачивши матір на молитві, раптом зупинилася з розбігу, присіла і мимоволі виставила язика, погрожуючи самій собі. Помітивши, що мати продовжувала молитву; вона навшпиньки підбігла до ліжка, швидко сковзнувши однією маленькою ніжкою об другу, скинула туфлі і стрибнула на той одр, за який графиня боялася, щоб часом він не був її гробом. Одр цей був високий, перинний, з п'ятьма, від найбільшої до найменшої, подушками. Наташа стрибнула, потонула в перині, перевернулась до стіни і почала вовтузитися під ковдрою, вкладаючись, підбираючи коліна до підборіддя, брикаючи ногами і ледь чутно сміючись, то закриваючись з головою, то поглядаючи на матір. Графиня кінчила молитву і зі строгим обличчям підійшла до ліжка; але, побачивши, що Наташа закрита з головою, усміхнулася своєю доброю, блідою усмішкою.

— Ну, ну, ну,— сказала мати.

— Мамо, можна поговорити, правда? — сказала Наташа.— Ну, в душеньку один раз, ну ще і досить.— І вона обхопила матір за шию і поцілувала її під підборіддям. В обходженні своєму з матір'ю Наташа виявляла зовнішню грубість манери, але була така чуйна і спритна, що, хоч би як вона обхопила руками матір, вона завжди вміла це зробити так, щоб матері не було ні боляче, ні неприємно, ні незручно.

— Ну, про що ж сьогодні? — спитала мати, влаштувавшись на подушках і почекавши, поки Наташа, так само перекотившись разів зо два через себе, не лягла з нею поруч під однією ковдрою, вийнявши руки і прибравши серйозного виразу.

Ці нічні Наташині одвідини, що відбувалися до повернення графа з клубу, були однією з найулюбленіших утіх матері і дочки.

— Про що ж сьогодні? А мені треба тобі сказати... Наташа затулила матері рукою рота.

— Про Бориса... Я знаю,— промовила вона серйозно,— я того І прийшла. Не кажіть, я знаю. Ні, скажіть! — Вона пустила руку.— Скажіть, мамо. Він хороший?

— Наташо, тобі шістнадцять років, у твої роки я була замужем. Ти кажеш, що Боря хороший. Він дуже хороший, і я його люблю, як сина, але чого ж ти хочеш?.. Що ти думаєш? Ти йому зовсім закрутила голову, я це бачу...

Кажучи це, графиня оглянулась на дочку. Наташа лежала, прямо й непорушно дивлячись перед себе на одного із сфінксів червоного дерева, вирізьблених на кутах ліжка, так що графиня бачила тільки у профіль обличчя дочки. Обличчя це вразило графиню своєю особливістю серйозного і зосередженого виразу.

Наташа слухала й міркувала.

— Ну, то що ж? — сказала вона.

— Ти йому закрутила зовсім голову, навіщо? Чого ти хочеш від нього? Ти знаєш, що тобі не можна вийти за нього заміж.

— Чому? — не змінюючи положення, сказала Наташа.

— Тому, що він молодий, тому, що він бідний, тому, що він рідня... тому, що ти й сама не любиш його.

— А звідки ви знаєте?

— Я знаю. Це негоже, голубко моя.

— А як я хочу...— сказала Наташа.

— Перестань говорити дурниці,— промовила графиня.

— А як я хочу...

— Наташо, я серйозно...

Наташа не дала їй доказати, притягла до себе велику гра-финину руку і поцілувала її зверху, потім у долоню, потім знову перевернула і стала цілувати її в кісточку верхнього суглоба пальця, потім у проміжок, потім знову в кісточку, пошепки примовляючи: "січень, лютий, березень, квітень, травень".

— Говоріть, мамо, чого ж ви мовчите? Говоріть,— сказала вона, оглядаючись на матір, яка ніжним поглядом дивилась на дочку і через це споглядання, здавалося, забула все, що вона хотіла сказати.

— Так не годиться, серце моє. Не всі зрозуміють ваш дитячий зв'язок, а те, що бачитимуть його таким близьким з тобою, може пошкодити тобі в очах інших молодиків, які до нас їздять, і, головне, даремно мучиш його. Він, можливо, знайшов собі наречену до пари, багату; а тепер він божеволіє.

— Божеволіє? — повторила Наташа.

— Я тобі про себе скажу. В мене був один cousin...

— Знаю — Кирило Матвійович, та він же старий?

— Не завжди був старим. Але ось що, Наташо, я поговорю з Борею, йому не треба так часто їздити...

— Чому ж не треба, коли йому хочеться?

— Тому, що я знаю, що це нічим не кінчиться.

— Звідки ви знаєте? Ні, мамо, ви не кажіть йому. Що за дурниці! — казала Наташа тоном людини, в якої хочуть відібрати її власність.— Ну, не вийду заміж; так хай їздить, коли

йому весело і мені весело.— Наташа, усміхаючись, подивилась на матір.

— Не заміж, а так,— повторила вона.

— Як же це, мій друже?

— А так. Ну, великий клопіт, що заміж не вийду, а... так*

— Так, так,— повторила графиня і, трясучись усім своїм тілом, засміялася добрим, несподіваним старечим сміхом.

— Годі-бо вам сміятися, перестаньте,— крикнула Наташа,— усе ліжко трясете. Стращенно ви на мене схожі, така ж реготуха... Стривайте...— Вона схопила обидві графинині руки, поцілувала на одній кісточку мизинця — червень, і далі цілувала липень, серпень на другій руці.— Мамо, а він дуже закоханий? Як на ваш погляд? У вас були так закохані? І дуже хороший,, дуже, дуже хороший! Тільки не зовсім у моєму стилі — він вузький такий, як годинник столовий... Ви не розумієте?.. Вузький, знаєте, сірий, світлий...

— Що ти мелеш! — сказала графиня. Наташа говорила далі:

— Невже ви не розумієте? Миколенька б зрозумів... Безухов— той синій, темносиній з червоним, і він чотирикутний.

— Ти і з ним кокетуєш,— сміючись сказала графиня.

— Ні, він франмасон, я взнала. Він гарний, темносиній з червоним, як вам розтлумачити...

— Графинечко,— почувся графів голос з-за дверей.— Ти не спиш? — Наташа зіскочила з ліжка босоніж, захопила в руки туфлі й побігла до своєї кімнати.

Вона довго не могла заснути. Вона все думала проте, що ніхто ніяк не може зрозуміти всього, що вона розуміє і що в ній є.

"Соня? — подумала вона, дивлячись на кішечку, що спала, скрутившись калачиком зі своєю величезною косою.— Ні, куди їй! Вона доброчесна. Вона закохалась в Миколеньку і більше нічого знати, не хоче. Мама, й та не розуміє. Це дивно, яка я розумна і яка... вона мила",— вела далі вона, говорячи про себе в третій особі і уявляючи, що це говорить про неї якийсь дуже розумний, найрозумніший і найкращий мужчина... "Усе, усе в ній є,— казав далі цей мужчина,— розумна незвичайно, мила і, потім, гарна, надзвичайно гарна, спритна — плаває, верхи їздить прекрасно, а голос! Можна сказати, чудовий голос!" Вона проспівала свою улюблену музикальну фразу з керубініївської опери, кинулась на постіль, засміялася від радісної думки, що вона зараз засне, гукнула Дуняшу погасити свічку; і ще Дуняша не встигла вийти з кімнати, як вона вже перейшла в інший, ще більпь щасливий світ сновидінь, де було так само легко і прекрасно, як і в дійсності, тільки було ще краще, бо було по-іншому.

Другого дня графиня, запросивши до себе Бориса, переговорила з ним, і з того дня він перестав бувати у Ростових.

29*

451

31 грудня, напередодні нового, 1810 року, le réveillon1, був бал у катерининського вельможі. На балу мав бути дипломатичний корпус і государ.

На Англійській набережній світився незчисленними вогнями ілюмінації відомий дім вельможі. Біля освітленого під'їзду з червоним сукном стояла поліція, і не лише жандарми, а поліцеймейстер на під'їзді і десятки офіцерів* поліції. Екіпажі від'їжджали, і все під'їжджали нові з червоними лакеями і з лакеями, що мали пір'я на капелюхах. З карет виходили мужчини в мундирах, зірках і стрічках; дами в атласі і в горностаях обережно сходили по лунко відкладуваних підніжках і квапливо й беззвучно проходили по сукну під'їзду.

Майже щоразу, коли під'їжджав новий екіпаж, у натовпі пробігав шепіт і люди скидали шапки.

— Государ?.. Ні, міністр... принц... посланник... Хіба не бачиш пір'я?..— говорили в натовпі. Один з натовпу, одягнений краще за інших, здавалось, знав усіх і називав на ім'я найзнатніших вельмож того часу.

Вже одна третина гостей приїхала на цей бал, а в Ростових, які мали бути на цьому балу, ще тривало хапливе вбирання.

Багато було балачок і готувань до цього балу в родині Ростових, багато страхів, що запрошення не буде одержано, сукня не буде готова і не влаштується все так, як треба.

Разом з Ростовими їхала на бал Марія Гнатівна Перонська, графинина приятелька й родичка, худа й жовта фрейліна старого двору, яка керувала провінціальними Ростовими у вищому петербурзькому світі.

О десятій годині вечора Ростови мали заїхати за фрейліною до Тавричеського саду; а тимчасом була вже без п'яти хвилин десята, а ще панночки не були вбрані.

Наташа їхала на перший великий бал у своєму житті.