Війна і мир (том 2) - Сторінка 51

Собаки стали наздоганяти її. Ось наблизились, ось колами стала виляти лисиця між ними, дедалі частіше роблячи ці кола і обводячи круг себе пухнастою трубою (хвостом); і ось налетів чийсь білий собака і слідом за ним чорний, і все змішалося, і зорею, в усі боки розставивши зади, ледь похитуючись, стали собаки. До собак підлетіли два мисливці: один у червоній шапці, другий, чужий, у зеленому каптані.

"Що це таке? — подумав Микола.— Звідки взявся цей мисливець? Це не дядечків".

Мисливці відбили лисицю і довго, не приторочуючи, стояли піші. Коло них на довгих поводах стояли коні зі своїми виступами сідел і лежали собаки. Мисливці махали руками і щось робили з лисицею. Звідти ж залунав звук рога — умовлений сигнал бійки.

— Це ілагінський мисливець щось з нашим Гваном бунтує,— сказав стременний до Миколи.

Микола послав стременного покликати до нього сестру і Петю і ступою рушив до того місця, де доїжджачі збирали гончаків. Кілька мисливців помчало до місця бійки.

Микола зліз з коня, зупинився біля гончаків з Наташею і Петею, які під'їхали, очікуючи відомостей про те, чим кінчиться справа. З-за узлісся виїхав з лисицею в тороках мисливець, учасник бійки, і під'їхав до панича. Він здаля зняв шапку і намагався говорити шанобливо; але він був блідий, задихався, і обличчя в нього було злісне. Одне око було в нього підбито, але він, певне, і не знав цього.

— Що у вас там було? — спитав Микола.

— Як же, з-під наших гончаків він цькуватиме! Та й сука ж моя мишаста піймала. Іди судись! За лисицю хапає! Я його лисицею ну молотити. Ось вона, в тороках. А цього хочеш? — розповідав мисливець, показуючи на кинджал і, певне, уявляючи, що він все ще говорить зі своїм ворогом.

Микола, не розмовляючи з мисливцем, попросив сестру і Петю зачекати його і поїхав до того місця, де була ця ворожа ілагінська охота.

Мисливець-переможець в'їхав у натовп мисливців і там, оточений цікавими, що співчували йому, розповідав про свій подвиг.

Справа полягала в тому, що Ілагін, з яким Ростови були у сварці й судилися, полював у місцях, що за звичаєм належали Ростовим, і тепер наче навмисне звелів під'їхати до острова, де полювали Ростови, і дозволив цькувати своєму мисливцеві з-під чужих гончаків.

Микола ніколи не бачив Ілагіна, але, як і завжди у своїх міркуваннях і почуттях не знаючи середини, чувши про буйність і свавільство цього поміщика, всією душею ненавидів його і вважав своїм найлютішим ворогом. Він злісно-схвильований їхав тепер до нього, міцно стискаючи гарапника в руці, цілком готовий на найрішучіші і найнебезпечніші вчинки проти свого ворога.

Виїхавши за виступ лісу, Микола одразу побачив товстого пана в бобровому кашкеті, який їхав йому назустріч на прекрасному вороному коні, в супроводі двох стременних.

Замість ворога Микола зустрів у Ілагіні показного чемного пана, який особливо бажав познайомитися з молодим графом. Під'їхавши до Ростова, Ілагін трошки підняв бобрового кашкета і сказав, що дуже жалкує про те, що сталося; що звелить покарати мисливця, який дозволив собі цькувати з-під чужих собак, просив графа бути знайомим і пропонував йому свої місця для полювання.

Наташа, боячись, що брат її накоїть чого-небудь жахливого, їхала, хвилюючись, недалеко позад нього. Побачивши, що вороги дружелюбно розкланюються, вона під'їхала до них. Ілагін ще вище підняв свого бобрового кашкета перед Наташею і, приємно усміхнувшись, сказав, що графиня являє собою Діану і пристрастю до полювання і красою своєю, про яку він багато чув.

Ілагін, щоб загладити провину свого мисливця, дуже наполегливо просив Ростова пройти в його угор, який був за версту, якого він беріг для себе і в якому було, як він казав, насипано зайців. Микола погодився, і охота, ще вдвічі збільшившись, рушила далі.

Іти до ілагінського угоря треба було полями. Мисливці розрівнялися. Пани. їхали разом. Дядечко, Ростов, Ілагін поглядали на чужих собак потай, пильнуючи, щоб інші цього не помітили, і стурбовано відшукували між цими собаками суперників своїм собакам.

Ростова особливо вразила своєю красою невелика чистокровна, вузенька, але зі стальними м'язами, з тоненьким щипцем (мордою) і з опуклими чорними очима, червоноряба сучка у зграї Ілагіна. Він чув про прудкість ілагінських собак і в цій красуні-сучці вбачав суперницю своїй Милці.

Посеред статечної розмови про урожай нинішнього року, яку почав Ілагін, Микола показав йому на його червонорябу суку.

— Гарна у вас ця сучка! — сказав він недбалим тоном.— Прудка?

— Ця? Так, це — добрий собака, ловить,— байдужим голосом сказав Ілагін про свою червонорябу Єрзу, за яку він рік тому віддав сусідові три сім'ї дворових.— То й у вас, графе, вмолотом не хваляться? — продовжував він почату розмову. І вважаючи обов'язком чемності відплатити молодому графові тим самим, Ілагін оглянув його собак і вибрав Милку, що впала йому в око своєю широчиною.

— Гарна у вас ця чорноряба — добра сука! — сказав він.

— Еге, нічого, біжить,— відповів Микола. "Ось тільки б зірвався у полі старий русак, я б тобі показав, який це собака!" — подумав він і, обернувшись до стременного, сказав, що він дає карбованця тому, хто підозрить, тобто знайде лежачого зайця.

— Я не розумію,— говорив далі Ілагін,— які інші мисливці завидющі на звіра і на собак. Я вам скажу про себе, графе. Мене веселить, знаєте, проїхатися; ось з'їдешся з такою компанією... уже нащо краще (він зняв знову свого бобрового кашкета перед Наташею); а це, щоб шкури лічити, скільки привіз,— мені все одно!

— Авжеж.

— Або щоб мені прикро було, що чужий собака піймає, а не мій,— мені тільки б полюбуватися на цькування, хіба не так, графе? Потім я міркую...

— Бери його! — пролунав у цей час протяглий крик одного з псарів, що зупинилися. Він стояв на пагорку, на стерні, піднявши гарапника, і повторив протягло: — Бе — ри — його! (Поклик цей і піднятий гарапник означали, що він бачить перед собою лежачого зайця.)

— А, підозрив, здається,— сказав недбало Ілагін.— Що ж, графе, поцькуємо!

— Авжеж, під'їхати треба... то що ж, разом? — відповів Микола, вглядаючись у Єрзу і в червоного дядечкового Ругая, у двох своїх суперників, з якими ще ні разу йому не вдалося порівняти своїх собак. "Ну що як з вух обірвуть мою Милку!" — думав він, поруч з дядечком та Ілагіним прямуючи до зайця.

— Дорослий? — питав Ілагін, під'їжджаючи до мисливця* який підозрив, і не без хвилювання оглядаючись і свистом підкликаючи Єрзу...

— А ви, Михаиле Никаноровичу? — звернувся він до дядечка. Дядечко їхав насупившись.

— Чого мені тикатись! Адже ваші — чисте діло марш! — по селу за собак плачено, ваші тисячні. Ви поміряйте своїх, а я подивлюся.

— Ругай! На, на! — крикнув він.— Ругаєчку,— додав він, мимоволі цим зменшеним висловлюючи свою ніжність і надію, яку він покладав на цього червоного пса. Наташа бачила і відчувала хвилювання, що його приховували ці два старики і її брат,— і сама хвилювалась.

Мисливець на паг°рку стояв з піднятим гарапником, пани ступою під'їжджали до нього; гончаки, що йшли на самому обрії, завертали вбік від зайця; мисливці, не пани, теж від'їжджали. Усе просувалося поволі і статечно.

— Куди головою лежить? — спитав Микола, під'їжджаючи кроків на сто до мисливця, який помітив зайця. Але не встиг ще мисливець відповісти, як русак, чуючи мороз на завтрашній ранок, не влежав і схопився. Зграя гончаків на змичках з ревом полетіла згори за зайцем; з усіх боків хорти, що не були на шворах, кинулись на гончаків і до зайця. Всі ці неквапливі у просуванні мисливці-вижлятники з вигуками "стій!", збиваючи собак, псарі з вигуком "бери!", скеровуючи собак,— помчали полем. Спокійний Ілагін, Микола, Наташа і дядечко летіли, самі не знаючи як і куди, бачачи тільки собак та зайця і боячись тільки загубити з очей навіть на одну мить хід цькування. Заєць трапився здоровий і прудкий. Схопившись, він не відразу поскакав, а повів вухами, прислухаючись до крику і тупоту, що залунав раптом з усіх боків. Він стрибнув разів з десять не швидко, підпускаючи до себе собак, і нарешті, вибравши напрям і зрозумівши небезпеку, приклав вуха і полетів чимдуж. Він лежав на стерні, але попереду були вруна, на яких було грузько. Два собаки мисливця, який помітив зайця, бувши найближче, перші впилися очима і пішли в гонитву за зайцем; але ще далеко були від нього, як з-за них вилетіла ілагінська червоноряба Єрза, наблизилась на собаку відстані, зі страшенною швидкістю наддала, націлившись на хвіст зайця, і, думаючи, що вона схопила його, покотилася сторчма. Заєць вигнув спину і наддав ще прудкіше. З-за Єрзи вихопилась широкозада Милка і швидко стала наздоганяти зайця.

— Милочко, матінко!—тріумфуючи, крикнув Микола. Здавалося, зараз ударить Милка і підхопить зайця, але вона наздогнала і пролетіла. Русак відсів. Знову насіла красуня Єрза і над самим хвостом у русака повисла, наче примірюючись, щоб часом не помилитися тепер, схопити за заднє стегно.

— Єрзонько! Сестрице!—закричав плаксивим, не своїм голосом Ілагін. Єрза не зважила на його благання. В ту саму мить, коли треба було чекати, що вона схопить русака, він вихнув і викотив на межу між врунами і стернею. Знову Єрза і Милка, як дишельна пара, вирівнялись і стали наздоганяти зайця; на межі русакові було легше, собаки не так швидко наближались до нього.

— Ругаю! Ругаєчку! Чисте діло марш! — крикнув у цей час ще один голос, і Ругай, червоний горбатий дядечків пес, витягаючись і вигинаючи спину, зрівнявся з першими двома собаками, виткнувся з-за них, наддав зі страшенною самовідданістю уже над самим зайцем, збив його з межі на вруна, ще зліше вдруге наддав по лрузькому вруну, тонучи по коліна, і тільки видна

"було, як він сторчма, забруднюючи спину грязюкою, покотився за зайцем. Зоря собак оточила його. За хвилину всі стояли коло юрми собак. Один тільки щасливий дядечко зліз і відтяв лапку. Потрушуючи зайцем, щоб стікала кров, він тривожно оглядався, бігаючи очима, не можучи добрати положення рукам та ногам, і говорив, сам не знаючи з ким і що. "Ось це діло марш... ось собака... ось витягнув усіх, і тисячних і рубльових — чисте діло марш!" — говорив він, задихаючись і злісно оглядаючись, наче лаючи когось, наче всі були його вороги, всі його кривдили і тільки тепер, нарешті, йому вдалося виправдатись.