Війна і мир (том 2) - Сторінка 58

Але він не встиг сказати того вирішального слова, якого, судячи по виразу його обличчя, з жахом чекала мати і яке, можливо, назавжди зосталося б тяжким спогадом між ними. Він не встиг доказати, бо Наташа з блідим і серйозним обличчям увійшла до кімнати від дверей, біля яких вона підслухувала.

— Миколенька, ти говориш дурниці, замовкниі Я тобі кажу, замовкни!..— майже кричала вона, щоб заглушити його голос.

— Мамо, голубонько, це зовсім не тому... душенько моя, бідна,— зверталась вона до матері, яка, почуваючи себе на краю розриву, з жахом дивилася на сина, але з упертості і в запалї боротьби не хотіла й не могла здатися.

— Миколенька, я тобі з'ясую, ти йди звідси... Ви послухайте, мамо-голубонько,— говорила вона.

Слова її були безладні; але вони досягли того результату., якого Наташа прагнула.

Графиня, тяжко захлипавши, сховала обличчя на грудях у дочки, а Микфіа встав, схопився за голову і вийшов з кімнати.

Наташа взялась до справи замирення і довела її до того, що-Микола одержав обіцянку від матері в тому, що Соню не будуть, пригнічувати, і сам дав обіцянку, що він нічого не розпочне таємно від батьків.

З твердим наміром, влаштувавши в полку свої справи, вийти у відставку, приїхати й одружитися з Сонею, Микола, смутний і серйозний, у розладі з рідними, але, як йому здавалось, пристрасно закоханий, на початку січня виїхав у полк.

Після від'їзду Миколи в домі Ростових стало сумніше, ніж будь-коли. Графиня від хвилювання занедужала.

Соня була зажурена і від розлуки з Миколою, і ще більш від того ворожого тону, без якого не могла обійтись, звертаючись до неї, графиня. Граф більше, ніж будь-коли, був заклопотаний поганим станом справ, що вимагали якихось рішучих заходів. Конче треба було продати московський дім і підмосковну, а для продажу дому треба було їхати в Москву. Та здоров'я графині змушувало з дня на день відкладати поїздку.

Наташа, легко і навіть весело переносивши перший час розлуку зі своїм нареченим, тепер що день, то ставала більш схвильованою і нетерплячою. Думка про те, що так, марно, ні для кого пропадає її найкращий час, який вона віддала б на любов до нього, невідступно мучила її. Листи його здебільшого сердили її. їй кривдно було.думати, що тимчасом, як вона живе тільки думкою про нього, він живе справжнім життям, бачить нові місця, нових людей, інтересних для нього. Чим, цікавіші були його листи, тим їй було досадніше. А її листи до нього не тільки не давали їй розради, але й здавалися нудним і фальшивим обов'язком. Вона не вміла писати, бо не могла збагнути можливості висловити в листі правдиво хоча б одну тисячну частку того, що звикла виявляти голосом, усмішкою та поглядом. Вона писала йому класично-одноманітні, сухі листи, яким сама не надавала ніякого значення і в яких, за брульйонами, графиня виправляла їй орфографічні помилки.

Здоров'я графині все не кращало; та відкладати поїздку в Москву вже не було змоги. Треба було робити придане, треба було продати дім, і до того ж князя Андрія чекали спочатку в Москву, де цієї зими жив князь Микола Андрійович, і Наташа була певна, що він уже приїхав.

Графиня зосталася в селі, а граф, взявши з собою Соню й Наташу, наприкінці січня поїхав у Москву.

; ЧАСТИНА П'Я Т А

^^^^^

І

•єр після сватання князя Андрія і Наташі, без усякої очевидної причини, раптом відчув неможливість продовжувати попереднє життя. Хоч як твердо він був переконаний у тих істинах, що їх відкрив йому благодійник, хоч який радісний був йому той перший час захоплення внутрішньою роботою самовдосконалення, якій він віддався з таким запалом,— після змовин князя Андрія з Наташею і після смерті Йосипа Олексійовича, про яку він дістав звістку. майже одночасно — вся принадність того попереднього життя раптом пропала для нього. Залишився тільки кістяк життя: його дім з блискучою дружиною, яка користалася тепер з ласки однієї важної особи, знайомство з усім Петербургом і служба з нудними формальностями. І це попереднє життя зненацька в усій своїй мерзенності постало перед П'єром. Він перестав писати свого щоденника, уникав товариства братів, почав знову їздити до клубу, почав знову багато пити, знову зблизився з холостими компаніями і став провадити таке життя, що графиня Єлена Василівна вирішила 'зробити йому суворе зауваження. П'єр відчув, що вона мала рацію, і, щоб не компрометувати свою дружину, поїхав у Москву.

В Москві, тільки-но він в'їхав у свій величезний дім з засохлими і засихаючими княжнами, з величезною челяддю, тільки-но він побачив — проїхавши по місту — цю Іверську каплицю з незчисленними вогнями свічок перед золотими ризами, цю Кремлівську площу з незаїждженим снігом, цих візників і халупи Сив-цевого Вражка, побачив стариків московських, що нічого не бажали і, нікуди не поспішаючи, доживали свого віку, побачив бабусь, московських паній, московські бали і московський Англійський клуб,— він відчув себе вдома, в тихому пристановищі, йому стало в Москві спокійно, тепло, звично і брудно, як у старому халаті.

Московське товариство все, починаючи від бабів до дітей, як свого давно очікуваного гостя, місце якого завжди було готове і не зайняте, прийняло П'єра. Для московського світу П'єр був дуже милим, добрим, розумним, веселим, великодушним диваком, неуважним і душевним, російським, старого крою, паном. Гаманець його завжди був порожній, бо відкритий для всіх.

Бенефіси, погані картини, статуї, благодійні товариства, цигани, школи, підписні обіди, гульня, масони, церкви, книжки — ніхто і ніщо не діставало відмови, і якби не два його друга, які позичили в нього багато грошей і взяли, його під свою опіку, він би все роздав. У клубі не було ні обіду, ні вечора без нього. Тільки-но він прихилявся на своє "місце, на дивані після двох пляшок Марго, його оточували, і зав'язувались балачки, суперечки, жарти. Де сварилися, він — самою своєю доброю усмішкою і до речі сказаним жартом — мирив. Масонські столові ложі були скучні і мляві, якщо його не було.

Коли після холостої вечері він з доброю і солодкою усмішкою, здаючись на просьбу веселої компанії, підводився, щоб їхати з ними, між молоддю лунали радісні, урочисті вигуки. На балах він танцював, коли невистачало кавалера. Молоді дами і панночки любили його за те, що він, не залицяючись ні до кого, був з усіма однаково люб'язний, особливо після вечері. "Il est charmant, il n'a pas de sexe" 1,— казали про нього.

П'єр був тим відставним, добродушно доживаючим у Москві камергером, яких були сотні.

Як би він жахнувся, якби сім років тому, коли він щойно приїхав з-за кордону, хто-небудь сказав йому, що йому нічого не треба шукати і вигадувати, що його колія давно пробита, визначена одвічно і що, хай він хоч як вертиться, проте буде тим, чим

1 Він чудесний, він не має статі, були всі в його становищі. Він не міг би повірити цьому! Хіба не він усією душею бажав то утворити республіку в, Росії, то самому бути Наполеоном, то філософом, то тактиком, переможцем Наполеона? Хіба не він бачив можливість і гаряче бажав переродити порочний рід людський і самого себе довести до найвищого ступеня довершеності? Хіба не він засновував школи та ►лікарні і відпускав селян на волю?

А замість усього цього — ось він, багатий чоловік невірної дружини, камергер у відставці, який любить поїсти, випити і, розстебнувшись, трошки полаяти уряд, член московського Англійського клубу і член московського вищого світу, якого всі люблять. Він довго не міг примиритися з тією думкою, що він — той самий відставний московський камергер, до типу якого він ставився з таким глибоким презирством сім років тому.

Іноді він утішав себе думками, що це тільки так,, поки що, він провадить це життя; але потім його лякала друга думка, що так, поки що, уже скільки людей входили, як він, з усіма зубами і волоссям у це життя і в цей клуб і виходили звідти без жодного зуба і без жодної волосини.

В хвилини гордості, коли він думав про своє становище, йому здавалося, що він зовсім інший, відмінний від тих відставних камергерів, яких він зневажав раніш, що ті були вульгарні й дурні, задоволені і заспокоєні своїм становищем, "а я й тепер усе незадоволений, усе мені хочеться зробити щось для людства,— казав він собі в хвилини гордості.— А може, і всі ті мої товариші, так само, як і я, билися, шукали якогось нового, свого шляху в житті і, так само, як і я, силою обстановки, громадянства, породи, тією стихійною силою, проти якої не владна людина, були приведені туди саме, куди і я",— казав він сам собі в хвилини скромності; і, поживши в Москві якийсь час, він не з презирством уже"ставився до своїх товаришів по долі, а починав любити, поважати і жаліти їх, так само, як і себе.

На П'єра не находили, як раніш, хвилини відчаю, нудьги і відрази до життя; але та ж хвороба, що виявлялася перше гострими припадками, була увігнана всередину і ні на мить не покидала його. "Для чого? Нащо? Що таке діється на світі?"— питав він себе спантеличено по кілька разів на день, мимоволі починаючи вдумуватись у смисл явищ життя; але з досвіду знаючи, що на запитання ці не було відповідей, він поспішно старався одвернутись від них, брався за книжку або квапився до клубу чи до Аполлона Миколайовича балакати про міські плітки.

"Єлена Василівна, яка ніколи нічого не любила, крім свого тіла, і є однією з найдурніших жінок у світі,— думав П'єр,— здається людям жінкою найвищого розуму і витонченості, і перед нею схиляються. До Наполеона Бонапарта ставилися з презирством усі доти, поки він був великим, а відколи він став жалюгідним комедіантом — імператор Франц прагне запропонувати йому свою дочку за незаконну дружину. Іспанці підносять моління богу через католицьке духівництво на подяку за те, що вони 14 червня перемогли французів, а французи підносять моління через те саме католицьке духівництво про те, що вони 14 червня перемогли іспанців. Брати мої масони клянуться кров'ю в тому, що вони всім ладні пожертвувати для ближнього, а не платять по одному карбованцю на збір для бідних і інтригують Астрея проти Шукачів Манни і дбають про справжній шотландський килим та про акт, значення якого не знає і той, хто писав його, і якого нікому не потрібно.