Війна і мир (том 2) - Сторінка 69

І що ти говориш! Згадай про батька, про Nicolas.

— Мені нікого не треба, я нікого не люблю, крім нього. Як ти смієш казати, що він неблагородний? Ти хіба не знаєш, що я його люблю? — кричала Наташа.— Соню, іди звідси, я не хочу з тобою сваритися, іди, ради бога, іди: ти бачиш, як я мучуся!— сердито кричала Наташа, стримано-роздратованим і розпачливим голосом. Соня розридалась і вибігла з кімнати.

Наташа підійшла до стола і, не думавши ні хвилини, написала ту відповідь княжнї Марії, якої вона не могла написати цілий ранок. В листі цьому вона коротко писала княжні Марії, що всі непорозуміння їхні кінчилися, що, користуючись великодушністю князя Андрія, який, виїжджаючи, дав їй волю, вона просить її забути все і простити їй, коли вона перед нею винна, але що вона не може бути його дружиною. Все це їй здавалося таким легким, простим і ясним в цю хвилину.

У п'ятницю Ростови мали їхати в село, а граф у середу поїхав з покупцем у свою підмосковну.

У день від'їзду графа Соня і Наташа були запрошені на великий обід до Дурагіних, і Марія Дмитрівна повезла їх. На цьому обіді Наташа знову зустрілась з Анатолем, і Соня помітила, що Наташа говорила з ним про щось, пильнуючи, щоб ніхто не чув, і під час обіду була ще більш схвильована, ніж перше. Коли вони повернулись додому, Наташа почала перша з Сонею ту розмову, якої чекала її подруга.

— Ось ти, Соню, казала усякі дурниці про нього,— почала Наташа лагідним голосом, тим голосом, яким говорять діти, коли хочуть, щоб їх похвалили.— Ми порозумілись з ним сьогодні.

— Ну, що ж, що? Ну, що ж він сказав? Наташо, яка я рада, що ти не сердишся на мене. Говори мені все, всю правду. Що ж він сказав?

Наташа задумалась.

— Ах, Соню, якби ти знала його так, як я! Він сказав... Він питав мене про те, як я обіцяла Волконському. Він зрадів, що від мене залежить відмовити йому.

Соня сумно зітхнула.

— Але ж ти не відмовила Волконському? — сказала вона.

— А може, я й відмовила! Може, з Волконським усе кінчено. Чому ти думаєш про мене так погано?

— Я нічого не думаю, я тільки не розумію цього...

— Почекай, Соню, ти все зрозумієш. Побачиш, яка він людина. Ти не думай поганого ні про мене, ні про нього.

— Я ні про кого не думаю поганого: я всіх люблю і всіх жалію. Але що ж мені робити?

Соня не здавалася на ніжний тон, з яким до неї зверталась Наташа. Чим 'лагідніший і запобігливіший був вираз Наташи-ного обличчя, тим серйозніша і суворіше було обличчя в Соні.

— Наташо,— сказала вона,— ти просила мене не говорити з тобою, я й не говорила, тепер ти сама почала. Наташо, я не вірю йому. Нащо ця таємниця?

— Знову, знову! — перебила Наташа. •— Наташо, я боюсь за тебе.

— Чого боятися?

— Я боюсь, що ти занапастиш себе,— рішуче сказала Соня і сама злякалася того, що вона сказала.

На обличчі в Наташі знову з'явився вираз злості.

— І занапащу, занапащу, якнайшвидше занапащу себе. Не ваше діло. Не вам, а мені погано буде. Іди, іди від мене. Я ненавиджу тебе.

— Наташо! — злякано волала Соня.

— Ненавиджу, ненавиджу! І ти мій ворог назавжди! Наташа вибігла з кімнати.

Наташа не розмовляла більше з Сонею і уникала її. З тим самим виразом схвильованого подиву і злочинності вона ходила по кімнатах, беручись то до тієї, то до іншої роботи, і зараз же кидала її.

Хоч як це важко було для Соні, але вона, не зводячи очей, стежила за своєю цодругою.

Напередодні того дня, коли мав повернутися граф, Соня помітила, що Наташа сиділа цілий ранок біля вікна вітальні, наче дожидаючи чогось, і що вона зробила якийсь знак .військовому, який проїхав і якого Соня прийняла за Анатоля.

Соня стала ще уважніше спостерігати свою подругу і помітила, що Наташа була увесь час обіду і ввечері в чудному і неприродному стані (відповідала не до речі на запитання, починала і не закінчувала фрази, з усього сміялася).

Після чаю Соня побачила дівчину-покоївку, яка боязко чекала на Наташу біля її дверей. Вона прбпустила її і, підслухавши біля дверей, дізналася, що знову було передано листа.

І раптом Соні стало ясно, що в Наташі був якийсь страшний план на нинішній вечір. Соня постукала до неї. Наташа не пустила її.

"Вона втече з ним!—думала Соня.— Вона на все здатна. Сьогодні в обличчі її була якась особлива жалість і рішучість. Вона заплакала, прощаючись з дядечком,—згадувала Соня.—

Так, це напевне, вона втече з ним,— але що мені робити? — думала Соня, пригадуючи тепер ті ознаки, які ясно доводили, що в Наташі був якийсь страшний намір.— Графа нема. Що мені робити? Написати до Курагіна, вимагати від нього пояснень? Але хто накаже йому відповісти? Писати П'єру, як просив князь Андрій у разі нещастя?.. Але, може, й насправді вона вже відмовила Волконському (вона вчора надіслала листа княжні Марії). Дядечка немає!"

Сказати Марії Дмитрівні, яка так вірила в Наташу, Соні здавалось жахливим. ,

"Але так чи, інакше,— думала Соня, стоячи в темному коридорі,—тепер настав час довести, що я пам'ятаю благодіяння їхньої родини й люблю Nicolas; тепер або ніколи! Ні, я хоч три ночі не спатиму, а не вийду з цього* коридора і силоміць не пущу її, і не дам ганьбі упасти на їх сім'ю",— думала вона,

XVI

Анатоль останнім'часом переселився до Долохова. Уже кілька днів, як Долохов обдумав і підготував план викрадення Ростової, і того дня, коли Соня, підслухавши біля дверей, вирішила оберігати її, план цей мав бути здійсненим. Наташа о десятій годині вечора обіцяла вийти до Курагіна на чорний ґанок. Курагін мав посадити її на підготовлену тройку і везти за шістдесят верст від Москви, в село Каменку, де був підготовлений розстрижений піп, який мав повінчати їх. У Каменці були готові підставні коні, які мали вивезти їх на Варшавський шлях, і там на поштових вони повинні були мчати за кордон.

У Анатоля були і паспорт, і подорожня, і десять тисяч грошей, взяті у сестри, і десять тисяч, позичені через посередництво Долохова.

Два свідки — Хвостиков^ колишній приказний, якого використовував Для гри Долохов, і Макарін, відставний гусар, добрячий і слабкий чоловік, який безмежно любив Курагіна,— сиділи в першій кімнаті за чаєм.

У великому кабінеті Долохова, вбраному від підлоги до стелі перськими килимами, ведмежими шкурами та зброєю, сидів Долохов у дорожньому бешметі і в чоботях перед розкритим бюро, на якому лежали рахунки і пачки грошей. Анатоль у розстебнутому мундирі ходив з тієї кімнати, де сиділи свідки, через кабінет до задньої кімнати, де його лакей-француз з іншими складав останні речі. Долохов рахував гроші і. записував.

— Ну,— сказав він,— Хвостикову треба дати дві тисячі.

— Ну і дай,— сказав Анатоль.

— Макарка (так вони звали Макаріна), цей безкорисливо за тебе у вогонь і в воду. Ну от, і закінчено рахунки,— промовив Долохов, показуючи йому записку.— Так?

— Ага, звичайно, так,—сказав Анатоль, очевидно не слухаючи. Долохова, не перестаючи усміхатись і дивлячись перед себе.

Долохов захлопнув бюро і звернувся до Анатоля, глузливо усміхаючись.

— А знаєш що —кинь усе це: ще є час! — сказав він.

— Дурень! — сказав Анатоль.— Перестань говорити дурниці. Якби ти знав... Це чорт зна що таке!

— Справді, кинь,— сказав Долохов.— Я тобі до діла кажу. Хіба це жарти, що ти затіяв?

— Ну, знову, знову дратувати? Іди к бісу! Га?..—скривившись, сказав Анатоль.—Єй-богу, не до твоїх дурних жартів.— І він пішов з кімнати.

Долохов презирливо і поблажливо усміхнувся, коли Анатоль вийшов.

— Ти стривай,— сказав він услід АнатолевІ,— я не жартую, я до діла кажу, іди, іди сюди.

Анатоль знову ввійшов до кімнати і, намагаючись зосередити увагу, дивився на Долохова, очевидно мимоволі підкоряючись йому.

— Ти мене слухай, я тобі востаннє каэйу. Чого мені з тобою жартувати? Хіба я тобі перечив? Хто тобі все влаштував, хто попа знайшов, хто паспорта взяв, хто грошей дістав? Усе я.

— Ну і спасибі тобі. Ти думаєш, я тобі не вдячний? — Анатоль зітхнув і обняв Долохова.

— Я тобі допомагав, проте я повинен тобі правду сказати: діло небезпечне і, як розібратись, дурне. Ну, ти її вивезеш, добре. Хіба це так залишать? Викриється діло, дізнаються, що ти жонатий. Тебе ж під кримінальний суд підведуть...

— Ах! дурниці, дурниці! — знову скривившись, заговорив Анатоль.— Я ж тобі пояснював. Га? — І Анатоль з тією особливою схильністю тупих людей будь-що триматися за висновок, до якого вони дійдуть своїм розумом, повторив те міркування, яке він разів зр сто повторював Долохову.— Я ж тобі пояснював, я вирішно: якщо цей шлюб буде недійсний,— сказав він, загинаючи палець,— то я не відповідаю; ну, а якщо дійсний, все одно: за кордоном ніхто цього не знатиме. Ну, так же? І не говори, не говори, не говори! , !

1 — Далебі, кинь! Ти тільки себе зв'яжеш,..

— Забирайся к бісу,— сказав Анатоль і, взявшись за волосся, вийшов до другої кімнати і зараз же повернувся і з ногами сів у крісло близько перед Долоховим.— Це чорт зна що таке! Га? Ти подивись, як б'ється! — Він узяв руку Долохова і приклав до свого серця.—Ah! quel pied, mon cher, quel regard! Une déessel!1 Га?

Долохов, холодно усміхаючись, блищав своїми гарними, на-

37*

В79

хабними очима,, дивлячись на нього, і, очевидно, бажаючи ще весело поглумитися над ним.

— Ну, гроші вийдуть, тоді що?

— Тоді що? Га? — повторив Анатоль, раптом розгублюючись перед думкою про майбутнє.— Тоді що? Там я не знаю що... Ну, нащо дурниці говоритиі — Він подивився на годинник.— Пора!

Анатоль пішов до задньої кімнати.

— Ну, чи скоро ви? Копаєтесь тут! — крикнув він на слуг. Долохов прибрав гроші і, гукнувши слугу, щоб звеліти дати

поїсти й випити на дорогу, ввійшов до тієї кімнати, де сиділи Хвостиков і Макарін.

Анатоль у кабінеті лежав, спершись на руку, на дивані, усміхався в задумі і щось ніжно сам до себе шепотів.

— Іди з'їж що-небудь. Ну^ випий! — крикнув до нього з другої кімнати Долохов.

— Не хочу! — відповів Анатоль, не перестаючи усміхатися.

— Іди, Балага приїхав.

Анатоль встав і ввійшов до їдальні. Балага був відомий трой-ковий ямщик, який уже років зо шість знав Долохова і Анатоля і служив їм своїми тройками. Не раз він, коли Анатолів полк стояв у Твері, звечора вивозив його з Твері, до світанку доставляв у Москву і вивозив другого дня вночі. Не раз він рятував Долохова від погоні, не раз він по місту катав їх з циганками й дамочками, як називав Балага.