Війна і мир (том 2) (переклад Віктора Часника) - Сторінка 9

А ці! .. –Він зробив зневажливий жест. – І віриш мені, якщо я ще дорожу життям, то дорожу тільки тому, що сподіваюся ще зустріти таку небесну істоту, яка б відродила, очистила і піднесла мене. Але ти не розумієш цього.

– Ні, я дуже розумію, – відповідав Ростов, який перебував під впливом свого нового друга.

Восени сімейство Ростових повернулося до Москви. На початку зими повернувся і Денисов і зупинився у Ростових. Цей перший час зими 1806 роки, проведений Миколою Ростовим в Москві, був один з найщасливіших і веселих для нього і для всього його сімейства. Микола залучив з собою в будинок батьків багато молодих людей. Віра була двадцятирічна, красива дівчина; Софійка шістнадцятирічна дівчина у всій принади квітки що тільки що розпустилася; Наташа напів-панночка, напів-дівчинка, то по-дитячому смішна, то дівоцькі чарівна.

У будинку Ростових завелася в цей час якась особлива атмосфера любовної, як це буває в будинку, де дуже милі і дуже молоді дівчата. Всякий молодий чоловік, що приїжджав в будинок Ростових, дивлячись на ці молоді, сприйнятливі, чомусь (ймовірно своєму щастю) усміхнені, дівочі обличчя, на цю жваву біганину, слухаючи цей непослідовний, але ласкавий до всіх, на все готовий, сповнений надії лепет жіночої молоді, слухаючи ці непослідовні звуки, то співу, то музики, відчував те саме почуття готовності до любові і очікування щастя, яке відчувала і сама молодь будинку Ростових.

У числі молодих людей, введених Ростовим, був одним з перших – Долохов, який сподобався всім в будинку, крім Наташі. За Долохова вона мало не посварилася з братом. Вона наполягала на тому, що він злий чоловік, що в дуелі з Безухова П'єр мав рацію, а Долохов винен, що він неприємний і неприродний.

– Нічого мені розуміти, – з наполегливим свавіллям кричала Наташа, – він злий і без почуттів. Адже ось я ж люблю твого Денисова, він і гульвіса, і все, а я все-таки його люблю, отже я розумію. Не вмію, як тобі сказати; у нього все призначено, а я цього не люблю. Денисова ...

– Ну Денисов інша справа, – відповідав Микола, даючи відчувати, що в порівнянні з Долоховим навіть і Денисов був ніщо, –треба розуміти, яка душа у цього Долохова, треба бачити його з матір'ю, це таке серце!

– Цього вже я не знаю, але з ним мені ніяково. І ти знаєш, що він закохався в Софійку?

– Які дурниці ...

– Я впевнена, ось побачиш. – Передбачення Наташі збувалося. Долохов, який не любив жіночого товариства, став часто бувати в будинку, і питання про те, для кого він їздить, скоро (хоча і ніхто не говорив про це) було вирішено так, що він їздить для Софійки. І Софійка, хоча ніколи не посміла б сказати цього, знала це і всякий раз, як кумач, червоніла при появі Долохова.

Долохов часто обідав у Ростових, ніколи не пропускав вистави, де вони були, і бував на балах підлітків [adolescentes] у Иогеля, де завжди бували Ростови. Він надавав переважну увагу Софійки і дивився на неї такими очима, що не тільки вона без рум'янцю не могла витримати цього погляду, а й стара графиня і Наташа червоніли, помітивши цей погляд.

Видно було, що цей сильний, дивний чоловік знаходився під чарівним впливом, наведеним на нього цією чорненькою, граціозною, люблячою іншого дівчинкою.

Ростов помічав щось нове між Долоховим і Софійкою; але він не визначав собі, які це були нові відносини. "Вони там всі закохані в когось", думав він про Софійку і Наташу. Але йому було не так, як раніше, зграбно з Софійкою і Долоховим, і він рідше став бувати вдома.

З осені 1806 роки знову все заговорило про війну з Наполеоном ще з більшим запалом, ніж в минулому році. Призначено було не тільки набір рекрут, а й ще 9-ти ратників з тисячі. Всюди проклинали анафемою Бонапартія, і в Москві тільки і розмов було, що про майбутню війну. Для сімейства Ростових весь інтерес цих приготувань до війни полягав тільки в тому, що Миколка ні за що не погоджувався залишатися в Москві і вичікував тільки кінця відпустки Денисова з тим, щоб з ним разом їхати в полк після свят. Майбутній від'їзд не тільки не заважав йому веселитися, але ще заохочував його до цього. Велику частину часу він проводив поза домом, на обідах, вечорах і балах.

Глава 11

На третій день Різдва, Микола обідав вдома, що останнім часом рідко траплялося з ним. Це був офіційно-прощальний обід, так як він з Денисовим виїжджав в полк після Хрещення. Обідало чоловік двадцять, в тому числі Долохов і Денисов.

Ніколи в будинку Ростових любовне повітря, атмосфера закоханості не давали себе відчувати з такою силою, як у ці дні свят. "Лови хвилини щастія, змушуй себе любити, закохувався сам! Тільки це одне є справжнє на світі — решта все дурниці. І цим одним ми тут тільки і зайняті ", — говорила ця атмосфера. Микола, як і завжди, замучивши дві пари коней і то не встигнувши побувати у всіх місцях, де йому треба було бути і куди його звали, приїхав додому перед самим обідом. Як тільки він увійшов, він помітив і відчув напруженість любовної атмосфери в будинку, але крім того він зауважив дивне замішання, яке царствувало між деякими з членів товариства. Особливо схвильовані були Софійка, Долохов, стара графиня і трохи Наташа. Микола зрозумів, що щось повинно було трапитися до обіду між Софійкою і Долоховим і з властивою йому чуйністю серця був дуже ніжний і обережний, під час обіду, в поводженні з ними обома. В цей же вечір третього дня свят мав бути один з тих балів у Іогеля (танцювального вчителя), які він давав у свята для всіх своїх учнів і учениць.

– Миколко, ти поїдеш до Іогеля? Будь ласка, їдь, – сказала йому Наташа, — він тебе особливо просив, і Василь Дмитрович (це був Денисов) їде.

– Куди я не поїду за наказом г'афіні! – сказав Денисов, який жартівливо поставив себе в будинку Ростових на ногу лицаря Наташі, – танець з шаллю [pas de chale] готовий танцювати.

– Коли встигну! Я обіцяв Архаровим, у них вечір, – сказав Микола.

– А ти? ... – звернувся він до Долохова. І тільки як запитав це, зауважив, що цього не треба було питати.

– Так, може бути ... – холодно і сердито відповідав Долохов, глянувши на Софійку і, насупившись, точно таким поглядом, яким він на клубному обіді дивився на П'єра, знову глянув на Миколу.

"Що-небудь є", подумав Микола і ще більш утвердився в цьому припущенні тим, що Долохов відразу ж після обіду поїхав. Він викликав Наташу і запитав, що таке?

– А я тебе шукала, – сказала Наташа, вибігши до нього. – Я говорила, ти все не хотів вірити, – переможно сказала вона, – він зробив пропозицію Софійці.

Як ні мало займався Микола Софійкою за цей час, але щось як би відірвалося в ньому, коли він почув це. Долохов був пристойна і в деяких аспектах блискуча партія для безприданки сироти Софійки. З точки зору старої графині і світу не можна було відмовити йому. І тому перше почуття Миколи, коли він почув це, було озлоблення проти Софійки. Він приготовлявся до того, щоб сказати: "І прекрасно, зрозуміло, треба забути дитячі обіцянки і прийняти пропозицію"; але не встиг він ще сказати цього ...

– Можеш собі уявити! вона відмовила, зовсім відмовила! – заговорила Наташа. – Вона сказала, що любить іншого, –додала вона, помовчавши трохи.

"Та інакше і не могла вчинити моя Софійка!" подумав Микола.

– Скільки її не просила мама, вона відмовила, і я знаю, вона не змінить, якщо що сказала ...

– А мама просила її! – з докором сказав Микола.

– Так, – сказала Наташа. – Знаєш, Миколко, не сердься; але я знаю, що ти на ній не одружишся. Я знаю, Бог знає чому, я знаю вірно, ти не одружишся.

– Ну, цього ти ніяк не знаєш, – сказав Микола; – але мені треба поговорити з нею. Ну й приваба, ця Софійка! –додав він посміхаючись.

– Це така краса! Я тобі пришлю її. – І Наташа, поцілувавши брата, втекла.

Через хвилину увійшла Софійка, перелякана, розгублена і винувата. Микола підійшов до неї і поцілував її руку. Це був перший раз, що вони в цей приїзд говорили віч-на-віч і про свою любов.

– Sophie, – сказав він спочатку несміливо, і потім все сміливіше і сміливіше, – якщо ви хочете відмовитися не тільки від блискучої, від вигідної партії; але він прекрасний, благородний чоловік ... він мій друг ...

Софійка перебила його.

–Я вже відмовилася, – сказала вона поспішно.

–Якщо ви відмовляєтеся для мене, то я боюся, що зі мною ...

Софійка знову перебила його. Вона благальним, переляканим поглядом подивилася на нього.

– Nicolas, не кажіть мені цього, – сказала вона.

– Ні, я повинен. Може бути це самовпевненість [suffisance] з мого боку, але все краще сказати. Якщо ви відмовитеся для мене, то я повинен вам сказати всю правду. Я вас люблю, я думаю, більше всіх ...

– Мені і досить, – спалахнувши, сказала Софійка.

– Ні, але я тисячу разів закохувався і буду закохуватися, хоча такого почуття дружби, довіри, любові, я ні до кого не маю, як до вас. Потім я молодий. Мaman не хоче цього. Ну, просто, я нічого не обіцяю. І я прошу вас подумати про пропозицію Долохова, – сказав він, насилу вимовляючи прізвище свого друга.

– Не кажіть мені цього. Я нічого не хочу. Я люблю вас, як брата, і завжди буду любити, і більше мені нічого не треба.

– Ви ангел, я вас не вартий, але я тільки боюся обдурити вас. – Микола ще раз поцілував її руку.

Глава 12

У Іогеля були найвеселіші бали в Москві. Це говорили матушки, дивлячись на своїх дівчат, [adolescentes, ] що виробляють свої щойно вивчені па; це говорили і самі дівчата і юнаки, [adolescentes і adolescents, ] що танцювали до упаду; дорослі дівчата і молоді люди, які приїжджали на ці бали з думкою зійти до них і знаходячи в них найкращі веселощі. В цей же рік на цих балах створилися два шлюби. Дві гарненькі княжни Горчакови знайшли женихів і вийшли заміж, і тим ще більше пустили в славу ці бали. Особливим на цих балах було те, що не було господаря і господині: був, як пух літаючий, добродушний Іогель, що розшаркувався за правилами мистецтва та який брав квиточки за уроки від всіх своїх гостей; було те, що на ці бали ще їздили тільки ті, хто хотів танцювати і веселитися, як хочуть цього 13-ти і 14-ти-річні дівчатка, які в перший раз надягали довгі сукні. Всі, за рідкісними винятками, були або здавалися гарненькими: так захоплено вони всі посміхалися і так розгорялися їх оченята.