Війна і мир (том 3) - Сторінка 34

Вам чого?

Гусарський підполковник усміхнувся у вуса на тон денщика, зліз з коня, віддав його вістовому і підійшов до Волконського, злегка вклонившись йому. Волконський посунувся на лавці. Гусарський підполковник сів біля нього.

— Теж дожидаєтесь головнокомандуючого? — заговорив гусарський підполковник.—Кажуть, для всіх доступний, хвалити бога. А то з ковбасниками біда! Єрмолов недарма в німці просився. Тепер, може, і росіянам говорити можна буде. А то казна-що робили. Все відступали, все відступали. Ви були в поході? — спитав він.

— Мав приємність,— відповів князь Андрій,— не тільки брати участь у відступі, але й втратити у цьому відступі все, що мав дорогого, не кажучи про маєтки і рідний дім... батька, який помер з горя. Я смоленський.

— А?.. Ви князь Волконський? Дуже радий познайомитись: підполковник Денисов, більш відомий під ім'ям Васьки,— сказав Денисов, потискаючи руку князеві Андрію і з особливо доброю увагою вглядаючись в обличчя Волконського.— Так, я чув,— сказав він співчутливо і, помовчавши трохи, заговорив далі: — От і скіфська війна. Це все добре, тільки не для тих, хто своїми боками відбуває. А ви — князь Андрій Волконський? — Він похитав головою.— Дуже радий, князю, дуже радий познайомитися,— додав він знову з сумовитою усмішкою, потискаючи йому руку.

Князь Андрій знав Денисова з Наташиних розповідей про її першого жениха. Цей спогад і солодко й боляче переніс його тепер до тих болісних відчуттів, про які він останнім часом давно вже не думав, але які все ж були в його душі. Останнім часом стільки інших і таких серйозних вражень, як залишення Смоленська, його приїзд до Лисих Гір, недавня звістка про смерть батька,— стільки відчуттів він зазнав, що ці спогади вже давно не спадали йому на думку і, коли виникли, зовсім не так сильно вплинули на нього, як колись. І для Денисова та плетениця спогадів, що їх викликало ім'я Волконського, була далеким, поетичним минулим, коли він, після вечері і Наташиного співу, сам не знаючи як, освідчився п'ятнадцятилітній дівчинці. Він усміхнувся на спогади того часу і на свою любов до Наташі і зараз же перейшов до того, що пристрасно і виключно тепер цікавило його. Це був план кампанії, який він розробив, служивши під час відступу на аванпостах. Він подавав цей план Барклаю де-Толлі і тепер мав намір подати його Кутузову. План грунтувався на тому, що операційна лінія французів занадто розтягнена і що замість того, чи разом з тим, щоб діяти з фронту, перепиняючи шлях французам, треба діяти на їх сполучення. Він почав роз'яснювати свій план князеві Андрію.

— Вони не можуть вдержати всієї цієї лінії. Це неможливо, я ручуся, що прорву їх; дайте мені п'ятсот чоловік, і я розірву їх, це напевно! Одна система — партизанська.

Денисов встав і, жестикулюючи, викладав свій план Волконському. Серед його викладу вигуки армії, більш недоладні, більш розпросторені і злиті з музикою та піснями, залунали на місці огляду. На селі почувся тупіт і галас.

— Сам їде,— вигукнув козак, який стояв біля воріт,— їде!

Волконський і Денисов підійшли до воріт, біля яких стояла купка солдатів (почесний караул), і побачили Кутузова,— головнокомандуючий їхав вулицею верхи на невисокому гнідому конику. Величезний почет з генералів просувався за ним. Барклай їхав майже поруч; юрма офіцерів бігла за ними і круг них і кричала "ура!"

Поперед нього на подвір'я проїхали ад'ютанти. Кутузов, нетерпляче підштовхуючи свого коня, який інохіддю плив під тягарем його тіла, і раз у раз киваючи головою, прикладав руку до білого кавалергардського (з червоною околичкою і без козирка) кашкета, що був на ньому. Під'їхавши до почесного караулу — бравих гренадерів, здебільшого кавалерів, які віддавали йому честь, він з хвилину мовчки, уважно подивився на них начальницьким упертим поглядом і обернувся до юрми генералів та офіцерів, що стояли круг нього. Обличчя його раптом набрало тонкого виразу; він підняв плечі з жестом подиву. )

— І з такими бравими хлопцями все відступати й відступати!— сказав він.— Ну, до побачення, генерале,— додав він і рушив конем у ворота повз князя Андрія і Денисова.

— Ура! ура! ура! — кричали позад нього.

З того часу, як не бачив його князь Андрій, Кутузов ще потовщав, забрезк і заплив жиром. Але знайомі йому біле око, і шрам, і вираз утоми на його обличчі і в постаті були ті самі. Він був одягнений у мундирний сюртук (нагайка на тонкому пояску висіла через плече) і, важко розпливаючись і розгойдуючись, сидів на своєму живкому конику.

— Фю... фю... фю...— засвистав він ледве чутно, в'їжджаючи на подвір'я. На обличчі його виявлялась радість заспокоєння людини, яка має намір відпочити після представництва. Він вийняв ліву ногу зі стремена, перехилившись усім тілом і скривившись від зусилля, ледве закинув її на сідло, сперся коліном, крекнув і спустився на руки козакам та ад'ютантам, які підтримували його.

Він опорядився, оглянувся своїми примруженими очима і, подивившись на князя Андрія, очевидно не впізнавши його, пішов своєю пірнаючою ходою до ґанку.

— Фю... фю... фю...— просвистав він і знову оглянувся на князя Андрія. Враження від обличчя князя Андрія лише через кілька секунд (як це часто буває у стариків) зв'язалося зі спогадом про його особу.

— А, здрастуй, князю, здрастуй, голубчику, ходім...—втом-

ні

лено промовив він, оглядаючись, і важко зійшов на ґанок, який скрипів під його вагою. Він розстебнувся і сів на ослін, що стояв на ґанку.

— Ну, як батько?

— Вчора одержав звістку про його смерть,— коротко сказав князь Андрій.

Кутузов злякано-відкритими очима подивився на князя Андрія, потім скинув кашкета і перехрестився: "Царство йому небесне! Хай буде воля божа над усіма нами!" Він тяжко, всіма грудьми зітхнув і помовчав. "Я його любив і поважав і співчуваю тобі всією душею". Він обняв князя Андрія, притиснув його до своїх гладких грудей і довго не пускав від себе. Коли він пустив його, князь Андрій побачив, що розпливчасті губи в Кутузова тремтіли і на очах були сльози. Він зітхнув і взявся обома руками за ослін, щоб підвестися.

— Ходімо, ходімо до мене, поговоримо,— сказав він; але в цей час Денисов, який так само не торопів перед начальством, як і перед ворогом, незважаючи на те, що ад'ютанти біля ґанку сердитим шепотом зупиняли його, сміливо, бренькаючи шпорами по східцях, увійшов на ганок. Кутузов, залишивши руки спертими на ослін, незадоволено дивився на Денисова. Денисов, назвавши себе, сказав, що має повідомити його світлість про справу дуже важливу для блага вітчизни. Кутузов утомленим поглядом став дивитися на Денисова і, досадливим жестом прийнявши руки і склавши їх на животі, повторив: "Для блага вітчизни? Ну що таке? Говори". Денисов почервонів, як дівчина (так чудно було бачити краску на цьому вусатому, старому і п'яному обличчі), і сміливо почав викладати свій план рс-різання операційної лінії ворога між Смоленськом і Вязьмою. Денисов жив у тих краях і добре знав місцевість. План його здавався незаперечно хорошим, особливо тією силою переконання, що була в словах Денисова. Кутузов дивився собі на ноги і зрідка оглядався на подвір'я сусідньої хати, наче він чекав звідти чогось неприємного. З хати, на яку він дивився, справді під час промови Денисова вийшов генерал з портфелем під пахвою.

— Що? — серед викладу Денисова промовив Кутузов.— Уже готобі?

— Готовий, ваша світлість,— сказав генерал. Кутузов похитав головою, ніби кажучи: "як це все встигнути одній людині", і не переставав слухати Денисова.

— Даю чесне благородне слово російського офіцера,— казав Денисов,— що я розірву сполучення Наполеона.

— Тобі Кирило Андрійович Денисов, обер-інтендант, чим доводиться? — перебив його Кутузов.

— Дядько рідний, ваша світлість.

— О! приятелями були,— весело сказав Кутузов.— Добре, добре, голубчику, залишайся тут при штабі, завтра поговоримо.— Кивнувши головою Денисову, він одвернувся і простягнув руку до паперів, що приніс йому Коновніцин.

— Чи не бажано вашій світлості піти в кімнати,— незадо-воленим голосом сказав черговий генерал:—конче треба розглянути плани та підписати деякі папери.— Увійшовши з две-рей, ад'ютант повідомив, що в квартирі все готово. Але Кутузову, видно, хотілось увійти в кімнати вже вільним. Він скривився...

— Ні, скажи, голубчику, дати сюди столика, а я тут подивлюся,— сказав він.— Ти побудь тут,— додав він, звертаючись до князя Андрія. Князь Андрій зостався на ґанку, слухаючи чергового генерала.

Під час доповіді князь Андрій чув з-за вхідних дверей жіночий шепіт і шелестіння жіночого шовкового вбрання. Кілька разів, глянувши в тому напрямі, він помічав за дверима, в рожевому платті і в ліловій шовковій хустині на голові, повну, рум'яну і вродливу жінку з блюдом, яка, очевидно, чекала, коли ввійде головнокомандуючий. Ад'ютант Кутузова пошепки пояснив князеві Андрію, що це господиня дому, попадя, і що вона має намір подати хліб-сіль його світлості. Чоловік її зустрів ясновельможного з хрестом у церкві, а вона вдома... "Дуже гарненька",— додав ад'ютант з усмішкою. Кутузов оглянувся на ці слова. Кутузов слухав доповідь чергового генерала (головною темою якої була критика позиції при Царево-Займищі) так само, як він слухав Денисова, так само, як він слухав сім років тому дебати Аустерліцької військової ради. Він, очевидно, слухав тільки тому, що в нього були вуха, які, хоч в одному з них був морський канат, не могли не чути; але очевидно було, що ніщо з того, що міг сказати йому черговий генерал, не могло не тільки здивувати чи зацікавити його, але що він знав заздалегідь усе, що йому скажуть, і слухав усе це тільки тому, що треба прослухати, як треба прослухати співи молебня. Все, що говорив Денисов, було слушне й розумне. Те, що говорив черговий генерал,, було ще більш слушне й розумне, але очевидно було, що Кутузов з презирством ставився і до знання, і до розуму, і знав щось інше, що мало вирішити справу,— щось інше, незалежне від розуму і знання. Князь Андрій уважно стежив за виразом обличчя головнокомандуючого, і єдиний вираз, який він міг помітити в ньому, був вираз нудьги, цікавості до того, що означав жіночий шепіт за дверима, і бажання дотриматись пристойності.