Війна і мир (том 3) - Сторінка 63

То мені хочеться їй сюрприз зробити. Я бачив у вас так багато цих селян на подвір'ї. Дайте мені одного, будь ласка, я йому добре заплачу і....

Граф скривився і запирхдв.

— Графиню просіть, а я не розпоряджаюсь.

— Якщо трудно, будь ласка, не треба,— сказав Берг.— Мені для Віруськи тільки дуже хотілося б.

— Ах, забирайтесь ви всі к чорту, к чорту, к чорту і к чорту!..— крикнув старий граф.— Голова обертом іде.— І він вийшов з кімнати.

Графиня заплакала.

— Так, так, матінко, дуже тяжкі часи! — сказав Берг. Наташа вийшла разом з батьком і, мовби насилу змірковуючи

щось, спочатку пішла за ним, а потім побігла вниз.

На ґанку стояв Петя, який займався озброєнням двораків, що виїжджали з Москви. На подвір'ї так само стояли запряжені підводи. Дві з них були розшнуровані, і на одну з них з допомогою денщика вилазив офіцер.

— Ти знаєш за що?—спитав Петя Наташу (Наташа зрозуміла, що Петя мав на думці: посварилися батько й мати). Вона не відповіла.

— За те, що татусь хотів віддати всі підводи під поранених,— промовив Петя.— Мені Васильович сказав. По-моєму...

— По-моєму,— раптом майже крикнула Нагаша, обертаючи своє озлоблене обличчя до Петі,— по-моєму, це така гидота, така мерзота, така... я не знаю! Хіба ми німці якісь?..— Горло її задрижало від судорожного ридання, і вона, боячись ослабнути і випустити даремне заряд своєї злості, повернулась і прожогом кинулась по сходах. Берг сидів біля графині і по-родинному шанобливо утішав її. Граф з люлькою в руках ходив по кімнаті, коли Наташа з перекошеним злобою обличчям, як буря, влетіла в кімнату і швидкими кроками підійшла до матері.

— Це гидота! Це мерзота! — вигукнула вона.— Не може бути, щоб ви це наказали.

Берг і графиня здивовано і злякано дивились на неї. Граф зупинився біля вікна, прислухаючись.

— Матусю, так не можна; подивіться, що на подвір'ї! — кричала вона.— Вони зостаються...

— Що з тобою? Хто вони? Чого тобі треба?

— Поранені, ось хто! Так не можна, матусю; це неподобство... Ні, матусю, голубонько, це не те, пробачте, будь ласка, голубонько... Матусю, ну що нам ось, що ми вивеземо? ви подивіться тільки, що на подвір'ї... Матусю!.. Цього не може бути!..

Граф стояв біля вікна і, не повертаючи обличчя, слухав На-гашині слова. Раптом він засопів носом і наблизив своє обличчя до вікна.

Графиня глянула на дочку, побачила по її обличчю, що їй соромно за матір, побачила її хвилювання, зрозуміла, чому чоловік тепер не оглядається на неї, і з розгубленим виглядом озирнулась круг себе.

— Ах, та робіть як хочете! Хіба я перешкоджаю кому-небудь!— сказала вона, ще не зовсім здаючись.

— Матусю, голубонько, простіть мені!

Але графиня відштовхнула дочку і підійшла до графа.

— Mon cher, ти розпорядись, як треба... Я ж не знаю цього,— сказала вона, провинно опускаючи очі.

— Яйця... яйця курку вчать!..— крізь щасливі сльози промовив граф і обняв дружину, яка рада була сховати на його грудях своє присоромлене обличчя.

— Татусю, матусю! Можна розпорядитися? Можна?..— питала Наташа.— Ми проте візьмемо все найпотрібніше...— казала вона.

Граф ствердно кивнув їй головою, і Наташа тим швидким бігом, яким вона частенько бігала в горюдуба, побігла через залу до передпокою і сходами на подвір'я.

Двораки зібралися коло Наташі і доти не могли повірити тому чудному розпорядженню, яке вона передавала, поки сам граф іменем своєї дружини не підтвердив наказу про те, щоб віддавати всі підводи під поранених, а скрині зносити до комори. Зрозумівши наказ, люди радісно й метушливо взялися за нову справу. їм тепер це не тільки не здавалось дивним, але й, навпаки, здавалося,' що й не могло бути інакше; так само, як за чверть години перед цим нікому не тільки не здавалось дивним, що залишають поранених, а беруть речі, але й здавалося, що не могло бути інакше.

Усі домашні, які раніш не брались до цього, ніби бажаючи надолужити, метушливо заходились розміщувати поранених. Поранені повиповзали.із своїх кімнат і з радісними блідими обличчями оточили підводи. В сусідніх домах теж розійшлась чутка, що є підводи, і на подвір'я до Ростових стали приходити поранені з інших будинків. Багато хто з псіранених просив не скидати речей і лише посадити їх зверху. Але раз почата справа розвантаження вже не могла припинитися. Було однаково, залишати все чи половину. На подвір'ї стояли неприбрані скрині з посудом, з бронзою, з картинами, дзеркалами, що їх так старанно спаковували минулої ночі, а Ростови все шукали і знаходили можливість зняти те й те і віддати ще і ще підводи.

— Чотирьох ще можна взяти,— казав управитель,— я свою повозку віддаю, а то куди ж їх?

— Та віддайте мою гардеробну,— казала графиня.— Дуняша зі мною сяде в карету.

Віддали ще й гардеробну повозку і відправили її за пораненими через два будинки. Усі домашні і двораки були весело збуджені. Наташа перебувала в захоплено-щасливому піднесенні, якого вона давно не почувала.

— Куди ж її прив'язати,— говорили слуги, приладновуючи скриню до вузьких зап'яток карети,— треба хоч одну підводу залишити.

— Та з чим войа? — питала Наташа.

— З графовими книгами.

— Залиште. Васильович прибере. Цього не треба.

У бричці було повно людей; не могли знайти місця для Петра Ілліча.

— Він на козли. Адже ти на козли, Петя? — гукала Наташа. Соня, не перестаючи, турбувалася теж; але мета турбот її була

протилежна Наташиній меті. Вона прибирала ті речі, що мали залишитись, записувала їх, за бажанням графині, і намагалась захопити з собою якомога більше.

XVII

О другій годині запряжені й напаковані чотири екіпажі Ростових стояли біля під'їзду. Підводи з пораненими одна за одною виїжджали з подвір'я.

Коляска, в якій везли князя Андрія, проїжджаючи повз ґанок, привернула до себе увагу Соні, яка влаштовувала разом з дівчиною сидіння для графині в її величезній високій кареті, що стояла біля під'їзду.

— А це чия коляска? — спитала Соня, виставившись у вікно карети.

— А ви хіба не знали, панночко? — відповіла покоївка.—Князь поранений: він у нас ночував і теж з нами їдуть.

— Та хто ж це? Як прізвище?

— Самий наш наречений колишній, князь Волконський! — зітхаючи, відповіла покоївка.— Кажуть, при смерті.

Соня вискочила з карети й побігла до графині. Графиня, вже одягнена по-дорожньому, в шалі і в капелюшку, втомлена, ходила по вітальні, чекаючи домашніх для того, щоб посидіти, зачинивши двері, і помолитись перед від'їздом. Наташі не було в кімнаті.

— Maman, — сказала Соня,— князь Андрій тут, поранений, при смерті. Він їде з нами.

Графиня злякано розширила очі і, схопивши за руку Соню, оглянулась.

— Наташа? — промовила вона.

І для Соні і для графині звістка ця мала в першу хвилину лише одно значення. Вони знали свою Наташу, і страх за те, що буде з нею, коли вона почує це, заглушував усяке їхнє співчуття до людини, яку вони обидві любили.

— Наташа не знає ще; але він їде з нами,— сказала Соня.

— Ти кажеш, при смерті? Соня кивнула головою. Графиня обняла Соню й заплакала.

"Воля божа незбагненна!"—думала вона, почуваючи, що в усьому, що робилось тепер, починала виявлятися перше прихована від погляду людського всемогутня рука.

— Ну, мамо, все готове. Чого ви?..— спитала, вбігаючи до кімнати із збудженим обличчям Наташа.

— Нічого,— сказала графиня.— Готове, то їдьмо.— І графиня нахилилась до свого ридикюля, щоб сховати схвильоване обличчя. Соня обняла Наташу й поцілувала її.

Наташа запитливо глянула на неї.

— Що ти? Що таке трапилось?

— Нічого... ні...

— Дуже погане для мене?.. Що таке? — питала чуйна Наташа. Соня зітхнула і нічого не відповіла. Граф, Петя, m-me Schoss,

Мавра Кузьмівна, Васильович увійшли до вітальні і, зачинивши двері, усі сіли й мовчки, не дивлячись одне на одного, посиділи кілька секунд.

Граф перший встав і, голосно зітхнувши, почав хреститися до образа. Усі зробили те саме. Потім граф став обіймати Мавру Кузьмівну та Васильовича, які залишалися в Москві, і, в той час, як вони ловили його руку і цілували його в плече, злегка поплескував їх по спині, примовляючи щось невиразне, лагідно-заспокіи-ливе. Графиня пішла до образної, і Соня застала її там на колінах перед образами, що розрізнено висіли по стіні. (Найдорожчі, за родинним переказом, образи Ростови везли з собою).

На ганку і на подвір'ї ті двораки, що виїжджали, з кинджалами та шаблями, якими їх озброїв Петя, з заправленими в чоботи штанами, тісно підперезані ремінними і матер'яними поясами, прощалися з тими, що залишались.

Як і завжди під час від'їзду, багато чого було забуто і не тай складено, і досить довго два гайдуки стояли з обох боків відчинених дверцят та приступок карети, готуючись підсадити графиню, тимчасом як бігали дівчата з подушками й клуночками з дому до карет, і до коляски, і до брички і назад.

— Завжди все позабувають! — казала графиня.— Ти ж знаєш, що я не можу так сидіти.— І Дуняша, зціпивши зуби й не відповідаючи, з виразом докору на обличчі, кинулася в карету переробляти сидіння.

— Ах, ця челядь! — казав граф, похитуючи головою.

Старий кучер Юхим, з яким лише й наважувалась їздити графиня, сидячи високо на своїх козлах, навіть не оглядався на те, що робилося позад нього. Він з тридцятилітнього досвіду знав, що не скоро ще йому скажуть "з богом!" і що коли скажуть, то ще двічі зупинять його і пошлють за забутими речами, і вже після цього ще раз зупинять, і графиня сама вигляне до нього у вікно й попросить його Христом-богом їхати обережніше на спусках. Він знав це і тому терпеливіше за своїх коней (особливо за лівого рижого — Сокола, який бив ногою і, пережовуючи, перебирав вудила) чекав на те, що буде. Нарешті всі посідали; приступки було прибрано й закинуто в карету, дверцята захлопнули, послали за шкатулкою, графиня виставилась і сказала те, що треба. Тоді Юхим повільно зняв капелюха зі своєї голови і став хреститися. Форейтор і всі двораки зробили те саме.

— З богом! — сказав Юхим, надівши капелюха.— Витягай! — Форейтор рушив. Правий дишельний вліг у хомут, хруснули ВИ' сокі ресори і гойднувся кузов. Лакей на ходу вискочив на козли. Труснуло карету при виїзді з подвір'я на труський брук, так само труснуло інші екіпажі, і поїзд рушив вулицею під гору. В каретах, у колясці та бричці всі хрестилися на церкву, що була навпроти.