Війна і мир (том 3) - Сторінка 71

Треті ще розміщались по Вздвиженці, Знаменці, Нікольській, Тверській. Скрізь, не знаходячи хазяїв, французи розташовувались не як у місті і на квартирах, а як у таборі, що розташований у місті.

Хоч і обшарпані, голодні, змучені і зменшені до однієї третини своєї колишньої кількості, французькі солдати вступили в Москву ще у стрункому порядку. Це було змучене, виснажене, але ще бойове і грізне військо. Але це було військо тільки до тієї хвилини, поки солдати цього війська не розійшлись по квартирах. Тільки-но люди полків стали розходитись по порожніх і багатих домах, як назавжди знищувалося військо і ставали й не мешканці й не солдати, а щось середнє,* що зветься мародерами. Коли, через п'ять тижнів, ті ж самі люди вийшли з Москви, вони вже більш не являли собою війська. Це був натовп мародерів, з яких кожен віз або ніс із собою купу речей, що йому здавалися цінними і потрібними. Мета кожного з цих людей під час виходу з Москви не полягала, як раніш, у тому, щоб завоювати, а тільки в тому, щоб вдержати набуте. Як та мавпа, що, увіткнувши руку у вузьку шийку глечика і захопивши жменю горіхів, не розтискає кулака, щоб не втратити схопленого, і цим губить себе, французи під час виходу з Москви, очевидно, повинні були загинути внаслідок того, що вони тягли з собою награбоване, а кинути це награбоване їм було так само неможливо, як неможливо мавпі розтулити жменю з горіхами. Через десять хвилин після вступу кожного французького полку в який-небудь квартал Москви не залишалось жодного солдата і офіцера. У вікнах будинків видно було людей у шинелях та штиблетах, які, сміючись, проходжувались по кімнатах; у льохах, у підвалах такі ж люди порядкували з провізією; на подвір'ях такі ж люди відмикали і відбивали брами сараїв та стаєнь; у кухнях розкладали вогні, з закачаними рукавами пекли, місили і варили, лякали, смішили і пестили жінок та дітей. І цих людей скрізь, і по крамницях, і по домах, було багато; але війська вже не було.

Тогр ж дня наказ за наказом давали французькі начальники про те, щоб заборонити військам розходитися по місту, суворо заборонити насильства над мешканцями та мародерство, про те,

1 "Ці нещасні наповнили священну фортецю, оволоділи рушницями арсеналу і стріляли у французів. Деяких з них порубали і очистили Кремль від їх присутності".

щоб сьогодні ж увечері зробити загальну перекличку; та, незважаючи ні на які заходи, люди, які перше становили військо, розпливалися по розкішному, багатому на вигоди і запаси, пустрму місту. Як голодна череда йде гуртом по голому полю, але зараз же нестримно розбрідається, тільки-но натрапляє на багаті пасовища, так само нестримно розбрідалось і військо по багатому місту.

Мешканців у Москві не було, і солдати, як вода у пісок, вбиралися в неї і нестримною зорею розпливалися в усі боки від Кремля, в який вони увійшли найперше. Солдати-кавалеристи, входячи в покинутий з усім добром купецький дім і знаходячи стайні не тільки для своїх коней, а й лишні, ішли проте займати другий дім, поруч, який їм здавався кращим. Багато хто займав кілька будинків, надписуючи крейдою, хто його зайняв, і сперечались і навіть билися команди з командами. Не встигнувши ще розташуватися, солдати бігли на вулицю оглядати місто і, почувши про те, що все кинуто, мчали туди, де можна було забрати даром цінні речі. Начальники ходили зупиняти солдатів і самі втягалися мимоволі у ті самі дії. В Каретному ряду зостались крамниці з екіпажами, і генерали юрмились там, вибираючи коляски й карети. Ті мешканці, що залишилися, запрошували до себе начальників, сподіваючись тим убезпечити себе від грабежу. Добра було сила, і кінця йому не видно було; скрізь, навколо того місця, яке зайняли французи, були ще невідомі, незайняті місця, де, як здавалося французам, було ще більше добра. І Москва все далі й далі вбирала в себе французів. Як унаслідок того, що наллється вода на суху землю, зникає вода і суха земля, так само внаслідок того, що голодне військо увійшло в багате пусте місто, знищилось —військо і знищилось багате місто; і утворилось багно, настали пожежі та мародерство.

Французи приписували пожежу Москви au patriotisme féroce Je Rastopchine1; росіяни — бузувірству французів. А по суті причин пожежі Москви в тому розумінні, щоб скласти пожежу цю на відповідальність однієї чи декількох осіб, таких причин не було і не могло бути. Москва згоріла внаслідок того, що вона була поставлена в такі умови, за яких усяке дерев'яне місто повинно згоріти, незалежно від того, чи" є в місті сто тридцять поганих пожежних труб, чи нема їх. Москва повинна була згоріти внаслідок того, що з неї виїхали мешканці, і так само неминуче, як повинна згоріти купа стружок, на яку протягом декількох днів будуть сипатись іскри вогню. Дерев'яне місто, в якому при мешканцях — власниках будинків і при поліції бували влітку майже щодня пожежі, не може не згоріти, коли в ньому нема мешканців, а живуть війська, які курять люльки, розкладають вогнища на Сенатській площі з сенатських стільців і варять собі їсти двічі на день. Досить за мирного часу військам розташуватися на квартирах по

1 дикому патріотизмові Растопчина;

селах у певній місцевості; і кількість пожеж у цій місцевості одразу збільшується. У якій же мірі повинна збільшитись імовірність пожеж у пустому дерев'яному місті, в якому розташується чуже військо? Le patriotisme féroce de Rastopchine і бузувірство французів тут ні в чому не винні. Москва зайнялася від люльок, від кухонь, від вогнищ, від неохайності ворожих солдатів, мешканців — не хазяїв будинків. Коли й були підпали (що є вельми сумнівним, бо підпалювати нікому не було ніякої причини, а в усякому разі клопітно й небезпечно), то підпали не можна вважати за причину, бо без підпалів було б те ж саме.

Хоч як принадно було французам обвинувачувати звірство Растопчина і росіянам обвинувачувати лиходія Бонапарта або потім вкладати героїчний смолоскип у руки свого народу, не можна не бачити, що такої безпосередньої причини пожежі не могло бути, бо Москва повинна була згоріти, як повинно згоріти кожне село, кожна фабрика, кожен дім, з якого вийдуть хазяї і в який пустять хазяйнувати і варити собі кашу чужих людей. Москву спалили мешканці, це правда; але не ті мешканці, які залишилися в ній, а ті, які виїхали з неї. Москва, захоплена ворогом, не залишилась цілою, як Берлін, Відень та інші міста, лише внаслідок того, що мешканці її не підносили хліба-солі та ключів французам, а виїхали з неї.

XXVII

Вбирання французів, розходячись зорею по Москві, 2 вересня тільки надвечір досягло кварталу, в якому жив тепер П'єр.

П'єр перебував після двох останніх, самотньо і незвичайно проведених днів, у стані, близькому до божевілля. Усім єством його владала одна невідчепна думка. Він сам не знав, як і коли, але думка ця оволоділа ним тепер так, що він нічого не пам'ятав з минулого, нічого не розумів з теперішнього; і все, що він бачив і чув, відбувалося перед ним, як уві сні.

П'єр пішов зі свого дому лише для того, щоб позбутися складної плутанини вимог життя, яка охопила його, і яку він у тодішньому стані неспроможний був розплутати. Він поїхав на квартиру Йосипа Олексійовича під приводом розгляду книг та паперів небіжчика лише тому, що він шукав заспокоєння від життьової тривоги,— а зі спогадом про Йосипа Олексійовича пов'язувався в його душі світ вічних, спокійних і урочистих думок, цілком протилежних тривожній плутанині, що в неї, як він почував, його втягало. Він шукав тихого пристановища і справді знайшов його в кабінеті Йосипа Олексійовича. Коли він у мертвій тиші кабінету сів, спершись ліктями на запилений письмовий стіл небіжчика, в його уяві спокійно і значущо один по одному стали виникати спогади останніх днів, особливо Бородінського бою і непереборного для нього відчуття своєї нікчемності та облудності в порівнянні з правдою, простотою і силою того розряду людей, які відбились у нього в душі під назвою вона. Коли Гарасим розбудив його від задуми, у П'єра виникла думка про те, що він візьме участь у народному захисті Москви, який — це було відомо П'еру — передбачався. І з цією метою він зараз же попросив Герасима дістати йому каптан та пістолет і сказав йому про свій намір залишитися, приховуючи своє ім'я, в домі Йосипа Олексійовича. Потім, протягом першого, самотньо і бездіяльно проведеного дня (П'єр кілька разів намагався і не міг зупинити свою увагу на масонських рукописах), в нього кілька разів туманно майнула давня думка про кабалістичне значення його імені у зв'язку з іменем Бонапарта; але думка ця, про те, що йому, П^І^БЄ ВеэиЬоГ, призначено покласти край владі звіра, виникла в нього ще тільки як одна з мрій, які безпричинно й безслідно пробігають в уяві.

Коли, купивши каптан (з метою лише брати участь у народному захисті Москви), П'єр зустрів Ростових і Наташа сказала йому: "Ви залишаєтесь? Ах, як це гарно!" — в голові в нього майнула думка, що справді гарно було б, навіть якби і взяли Москву, йому залишитися в ній і здійснити те, що йому призначено.

Другого дня він, з однією думкою не жаліти себе і ні в чому не відставати від них, ходив за Тригорну заставу. Але переконавшись, що Москви не захищатимуть, і повернувшись додому, він раптом відчув, що те, що перше йому здавалося лише можливістю, тепер стало доконечною потребою і неминучістю. Він повинен був, приховуючи своє ім'я, зостатися в Москві, зустріти Наполеона і вбити його, щоб або загинути, або покласти край лихові всієї Європи, причиною якого, на думку П*ера, був тільки Наполеон.

П'єр знав усі подробиці замаху німецького студента на життя Бонапарта у Відні в 1809 році і знав, що студента того було розстріляно. І та небезпека, на яку він наражав своє життя здійсненням свого наміру, ще дужче збуджувала його.

Два однаково сильних почуття невідпорно прихиляли П'єра до його наміру. Перше було почуття потреби жертви і страждання в свідомості загального лиха, те почуття, внаслідок якого він 25-го поїхав до Можайська і заїхав у самий вир бою, тепер утік зі свого дому і, звиклий до розкоші та вигід життя, спав не роздягаючись на твердому дивані і їв одну їжу з Гарасимом; друге — було те невизначне, винятково російське почуття презирства до всього умовного, штучного, людського, до всього того, що більшість людей вважає за найвище благо світу.