Війна і мир (том 3) - Сторінка 9

Люди цієї партії наполягали на тому, щоб, втримавши Дрісський табір за планом Пфуля, змінити рух інших армій. Хоча цим способом дій не досягалась ні та, ні ця мета, але людям цієї партії здавалося, що так краще.

Четвертим напрямом був напрям, найзначнішим представником якого був великий князь, наслідник цесаревич, що не міг забути свого аустерліцького розчарування, де він, як на огляд, виїхав перед гвардію в касці й колеті, сподіваючись браво розчавити французів, і, потрапивши несподівано в першу лінію, насилу втік у загальному сум'ятті. В міркуваннях людей цієї партії були і гарні й погані сторони щирості. Вони боялись Наполеона, вбачали в ньому силу, в собі слабкість і прямо висловлювали це. Вони казали: "Нічого, крім горя, сорому й загибелі, з усього цього не вийде! Он ми залишили Вільну, залишили Вітебськ, залишимо й Дріссу. Одно, що нам зостається розумного зробити, це укласти мир і якнайскоріше, поки не вигнали нас із Петербурга!"

Погляд цей, дуже поширений у вищих сферах армії, знаходив собі підтримку і в Петербурзі, і в канцлері Румянцеві, який з інших державних причин також стояв за мир.

П'яті були прихильники Барклая де-Толлі, не стільки як людини, скільки як військового міністра і головнокомандуючого. Вони казали: "Який він не є (завжди так починали), але він чесна, тямуща людина, і кращого за нього нема. Дайте йому справжню владу, бо війна не може йти успішно без єдності начальствування, і він покаже те, що він може зробити, як він показав себе в Фінляндії. Коли армія наша впоряджена й міцна, і відступила до Дрісси, не зазнавши ніяких поразок, то ми завдячуємо цим лише Барклаю. Якщо тепер замінять Барклая Бенігсеном, то все загине, бо Бенігсен уже показав свою неспроможність у 1807 році",— казали люди цієї партії.

Шості, бенігсеністи, казали, навпаки, що все-таки не було нікого більш тямущого й досвідченішого за Бенігсена, і хоч як крутись, усе-таки прийдеш до нього. І люди цієї партії доводили, що весь наш відступ до Дрісси був щонайганебнішою поразкою та безперервним рядом помилок. "Чим більше нароблять помилок,— казали вони,— тим краще: принаймні скоріше зрозуміють, що так не може тривати. А потрібен не який-небудь Барклай, а така людина, як Бенігсен, який показав уже себе в 1807 році, якому віддав належне сам Наполеон, і така людина, за якою б охоче визнавали владу, а таким є лише Бенігсен".

Сьомі — були особи, які завжди є при государях, особливо при молодих, і яких особливо багато було при імператорові Олександрі,— генерали і флігель-ад'ютанти, які пристрасно були віддані государеві не як імператору, а гаряче любили його як людину, щиро й безкорисливо, як гаряче любив його Ростов у 1805 році, і вбачали в ньому не тільки всі чесноти, але й усі якості людські. Ці особи, хоч і захоплювались скромністю государя, який відмовлявся від командування військами, але осуджували цю надмірну скромність і бажали лише одного й наполягали на тому, шоб гаряче любимий государ, кинувши надмірну недовіру до себе, заявив відкрито, що він стає на чолі війська, щоб склав при собі штаб-квартиру головнокомандуючого і, радячись, де треба, з досвідченими теоретиками та практиками, сам вів свої війська, яких одно це довело б до найвищого стану піднесення.

Восьма, найбільша група людей, яка своєю величезною кількістю відносилась до інших, як 99 до 1-го, складалася з людей, що не бажали ні миру, ні війни, ні наступальних рухів, ні оборонного табору ні при Дріссі, ні де б там не було, ні Барклая, ні государя, ні Пфуля, ні Бенігсена, а бажали лише одного і найістотнішого: найбільших для себе вигід та втіхи. В тій каламутній воді перехресних і переплутаних інтриг, які кишіли при головній государевій квартирі, вельми багато в чому можна було зробити успіх, що неможливо було б в інший час. Один, не бажаючи тільки втратити свого вигідного становища, нині погоджувався з Пфулем, завтра з супротивником його, післязавтра твердив, що не має ніякої думки про певну річ, тільки для того, щоб уникнути відповідальності й догодити государеві. Другий, бажаючи набути вигоди, привертав до себе государеву увагу, голосно вигукуючи те саме, на що натякнув государ напередодні, сперечався і кричав у раді, б'ючи себе в груди і викликаючи тих, що не погоджувались, на дуель і тим показуючи, що він ладен бути жертвою загальної користі. Третій просто випрошував собі, між двома радами і у відсутності ворогів, одноразову допомогу за свою вірну службу, знаючи, що тепер ніколи буде відмовити йому. Четвертий ненароком все потрапляв на очі государеві, обтяжений роботою. П'ятий, для того, щоб досягти давно бажаної мети — обіду в государя, запекло доводив правоту чи неправоту нової виниклої думки і для цього наводив більш чи менш сильні і справедливі докази.

Всі люди цієї партії ловили карбованці, хрести, чини і в цій ловитві стежили тільки за напрямом флюгера царської ласки, і тільки-но помічали, що флюгер повернувся в один бік, як усе це трутневе населення армії починало дути в той самий бік, так що государеві тим трудніше було повернути його в другий. Серед непевності становища, при навислій серйозній небезпеці, що надавала всьому особливо тривожного характеру, серед цього вихору інтриг, самолюбств, сутичок, різних поглядів і почуттів, йри різноплемінності всіх цих осіб, ця восьма, найбільша партія* людей, заклопотаних особистими інтересами, надавала більшої заплутаності й невиразності загальній справі. Хоч би яке порушувалося питання, а вже рій трутнів цих, не відтрубивши ще над попередньою темою, перелітав на нову і своїм дзижчанням заглушував і затемняв щирі голоси сперечальників.

З усіх цих партій, на той самий час, як князь Андрій приїхав-до армії, зібралась ще одна, дев'ята партія і починала піднімати свій голос То була партія людей старих, розумних, державно-досвідчених: вони вміли, не поділяючи жодної з суперечних думок, абстрактно подивитися на все, що робилось при штабі головної квартири, і обміркувати засоби до виходу з цієї непевності, нерішучості, заплутаності і слабкості.

Люди цієї партії казали й думали, що все погане походить переважно від присутності государя з військовим двором при армії, що в армію перенесено ту непевну, умовну і мінливу хисткість стосунків, яка зручна при дворі, але шкідлива в армії; що государеві треба царювати, а не керувати військом, що єдиним виходом з цього становища є від'їзд государя з його двором з армії; що сама присутність государя паралізує п'ятдесят тисяч війська, потрібних для забезпечення його особистої безпеки; що найгірший, але незалежний головнокомандуючий буде кращим за найкращого, але зв'язаного присутністю і владою государя.

У той самий час, як князь Андрій жив без діла при Дріссі, Шишков, державний секретар, бувши одним з головних пред— 4 ставників цієї партії, написав государеві листа, якого погодилися підписати Балашов і Аракчеєв. У листі цьому, користуючись даним йому від государя дозволом міркувати про загальний хід справ, він шанобливо і під приводом необхідності для государя викликати запал до війни у народу столиці, пропонував государеві покинути військо.

Піднесення народу і заклик до нього від государя на захист вітчизни — те саме (наскільки воно спричинене було особистою присутністю государя в Москві) піднесення народу, яке було головною причиною тріумфу Росії, було поставлене перед государем і прийняте ним як привід для виїзду з армії.

X

Листа цього ще не було подано государеві, коли Барклай за обідом передав Волконському, що государеві особисто бажано бачити князя Андрія для того, щоб розпитати його про Туреччину, і що князь Андрій має прибути в квартиру Бенігсена о шостій годині вечора.

Цього ж дня в квартирі государя було одержано звістку про новий рух Наполеона, що може бути небезпечним для армії,— звістку, як виявилося згодом, неправдиву. І цього ж ранку полковник Мішо об'їжджав з государем дрісські укріплення і доводив государеві, що укріплений табір цей, який влаштував Пфуль і який вважався досі за тактичний chef-d'oeuvre1, що має погубити Наполеона,— що табір цей — нісенітниця і загибель російської армії.

Князь Андрій приїхав у квартиру генерала Бенігсена, який займав невеликий поміщицький будинок на самому березі річки. Ні Бенігсена, ні государя не було там; але Чернишов, государів флігель-ад'ютант, прийняв Волконського і сказав йому, що государ поїхав з генералом Бенігсеном і з маркізом Паулучі вдруге нинішнього дня об'їжджати укріплення Дрісського табору, вигідність якого починала викликати великий сумнів.

Чернишов сидів з книгою французького романа біля вікна першої кімнати. Кімната ця, певно, раніш була залою; в ній ще стояв орган, на який накидано було якісь килими, і в одному кутку стояло складане ліжко Бенігсенового ад'ютанта. Цей ад'ютант був тут. Він, видно, замучений гулянкою чи роботою, сидів на згорнутій постелі і дрімав. З зали вело двоє дверей: одні прямо в колишню вітальню, другі праворуч до кабінету. З перших дверей чутно було голоси; розмовляли по-німецькому і зрідка по-французькому. Там, у колишній вітальні, було зібрано" за бажанням государя, не військову раду (государ любив невизначеність), а деяких осіб, думки яких у наступних утрудненнях він бажав знати. Це не була військова рада, а мовби рада обраних для з'ясування деяких питань особисто для государя. На цю напівраду було запрошено: шведського генерала Арм-фельда, генерал-ад'ютанта Вольцогена, Вінцінгероде, якого Наполеон називав утеклим французьким підданим, Мішо, Толя, зовсім не військову людину — графа Штейна і, нарешті, самого Пфуля, який, як чув князь Андрій, був la cheville ouvrière2 всієї справи. Князь Андрій мав нагоду добре розглядіти його, бо Пфуль незабаром після нього приїхав і пройшов до вітальні, зупинившись на хвилину поговорити з Чернишовим.

Пфуль з першого погляду, в своєму російському генеральському погано пошитому мундирі, який недоладно, як на рядженому, лежав на ньому, здався князеві Андрію неначе знайомим, хоч він ніколи не бачив його. В ньому був і Вейротер, і Мак, і Шмідт, і багато інших німецьких теоретиків-генералів, яких князеві Андрію вдалося бачити в 1805 році; але він був типовішим за всіх них.