Війна і мир (том 4) - Сторінка 37

Коли граф Растопчин на Яузькому мості під'їхав до Кутузова з особистими докорами про те, хто винен у загибелі Москви, і сказав: "Як же ви обіцяли не залишати Москви, не давши бою?" Кутузов відповів: "Я й не залишу Москви без бою", незважаючи на те, що Москву було вже залишено. Коли, приїхавши до нього від государя, Аракчеев ска

і Історія 1812 року Богдановича: характеристика Кутузова і міркування про незадовільність результатів Красненських боїв.

зав, що треба було б Єрмолова призначити начальником артилерії, Кутузов відповів: "Так, я й сам щойно казав це",— хоч він за хвилину до цього казав зовсім інше. Що було до того йому, який сам один серед безтолкової юрми, що оточувала його, розумів тоді увесь величезний зміст події, що йому" було до того, собі чи йому припише граф Растопчин нещастя столиці. Ще менше могло догаряти йому те, кого призначать начальником артилерії.

Не тільки в цих випадках, але й раз у раз цей старий чоловік, дійшовши досвідом життя до переконання в тому, що думки і слова, які їх висловлюють, не є рушіями людей, говорив слова цілком беззмістовні — перші, що спадали йому на думку.

Але цей самий чоловік, так нехтуючи своїми словами, ні разу за всю свою діяльність не сказав жодного слова, яке було б незгідне з тією єдиною метою, досягнення якої він прагнув під час усієї війни. Очевидно, мимоволі, з тяжкою впевненістю, що не зрозуміють його, він не раз у найрізноманітніших обставинах висловлював свою думку. Починаючи від Бородінського бою, з якого почався його розлад з тими, що оточували його, лише він говорив, що Бородінський бій є перемога, і повторював це і усно, і в рапортах, і в донесеннях до самої своєї смерті. Лише він сказав, що втрата Москви не є втрата Росії. Він у відповідь Лорістону на пропозицію про мир відповів, що миру не може бути, бо така воля народу; лише він під час відступу французів говорив, що всі наші маневри не потрібні, що все зробиться само собою краще, ніж ми того бажаємо, що ворогові треба дати золотий міст, що ні Тарутинський, ні Вяземський, ні Красненський бої не потрібні, що з чим-небудь треба прийти на кордон, що за десять французів він не віддасть одного росіянина.

І лише він, цей придворний чоловік, як нам змальовують його, чоловік, який бреше Аракчееву з метою догодити государеві,— лише він, цей придворний чоловік, у Вільні, тим заслужуючи немилость государя, каже, що дальша війна за кордоном шкідлива й марна.

Але самі слова не довели б, що він тоді розумів значення події. Дії його — всі без найменшого винятку, всі спрямовані до однієї і тієї ж мети, що полягає в трьох справах: 1) напружити всі свої сили для зіткнення з французами, 2) перемогти їх і 3) вигнати з Росії, полегшуючи по змозі злигодні народу і війська.

Він, той повільник Кутузов, девізом якого є — терпіння і час, ворог рішучих дій, він дає Бородінську битву, надаючи готуванню до неї безприкладної урочистості. Він, той Кутузов, який ще до початку Аустерліцького бою каже, що його буде програно, в Бородіні, незважаючи на запевнення генералів у тому, що бій програно, незважаючи на нечуваний в історії приклад того, що після виграного бою військо мусить відступати, лише він всупереч усім до самої смерті твердить, що Бородінський бій—перемога. Лише він за весь час відступу наполягає на тому, щоб не давати боїв, непотрібних тепер боїв, не починати нової війни і не переходити кордонів Росії.

Тепер зрозуміти значення події, коди тільки не прикладати до діяльності мас цілей, які були в голові десятка людей, легко,* бо вся подія з її наслідками лежить перед нами.

Але яким чином тоді цей старий чоловік, сам один, всупереч думці всіх, міг угадати так правильно значення народного смислу події, що ні разу за всю свою діяльність не зрадив його?

Джерело цієї незвичайної сили прозирання у смисл явищ, щр відбувалися, лежало в тому народному почутті, яке він носив у собі в усій чистоті і силі його.

Тільки визнання в ньому цього почуття змусило народ такими дивними шляхами його, старика, який перебував у немилості, обрати проти волі царя представником народної війни. І тільки це почуття поставило його на ту вищу людську висоту, з якої він, головнокомандуючий, спрямовував усі свої сили не на те, щоб убивати й винищувати людей, а на те, щоб рятувати і жаліти їх.

Проста, скромна і тому істинно велика постать ця не могла влягтися в ту придуману історією фальшиву форму європейського героя, який нібито керує людьми.

Для лакея не може бути великої людини, бо в лакея своє уявлення про велич.

VI

5 листопада був перший день так званого Красненського бою. Надвечір, коли вже після багатьох суперечок і помилок генералів, які завели не туди, куди треба, після розсилання ад'ютантів 8 протинаказами, коли вже стало ясно, що ворог скрізь тікає і бою не може бути й не буде, Кутузов виїхав з Красного і поїхав у Добре, куди цього дня було переведено головну квартиру.

День був ясний, морозний. Кутузов з величезним почтом не-задоволених з нього генералів, що шушукались за ним, їхав на своєму гладкому білому конику до Доброго. По всій дорозі юрмились, відігріваючись біля багать, партії взятих нинішнього дня французьких полонених (їх взято було цього дня сім тисяч). Недалеко від Доброго величезний натовп обірваних, позав'язуваних і позакутуваних чим попало полонених гудів гомоном, стоячи на дорозі коло довгого ряду відпряжених французьких гармат. Тільки-но головнокомандуючий став наближатися, гомін ватих, і всі очі втупилися в Кутузова, який у своїй білій з червоним околишем шапці і в ватній шинелі, що горбом піднімалась на його сутулих плечах, повільно просувався шляхом. Один з генералів доповідав Кутузову, де взято гармати й полонених.

Кутузов, здавалося, був чимсь заклопотаний і не чув генералових слів. Він незадоволено мружився і уважно й пильно вглядався в ті постаті полонених, що мали особливо жалюгідний вигляд. Більша частина облич французьких солдатів були спотворені відмороженими носами та щоками і майже в усіх червоні, розпухлі очі гноїлися.^

Одна купка французів стояла близько біля шляху, і два солдати — обличчя одного з них було вкрите болячками — розривали руками шматок сирого м'яса. Щось було страшне і тваринне в тому швидкому погляді, який вони кинули на проїжджих, і в тому злобному виразі, з яким солдат з болячками, глянувши на Кутузова, зараз же одвернувся і робив далі* свор справу.

Кутузов довго уважно дивився на цих солдатів; ще більш скривившись, він примружив очі і в задумі похитав головою. В іншому місці він побачив російського солдата, який, сміючись і поплескуючи по плечу француза, щось привітно говорив йому. Кутузов знову з тим самим виразом похитав головою.

— Що ти кажеш?— спитав він генерала, який далі доповідав, звертаючи увагу головнокомандуючого на взяті французькі прапори, що стояли перед строєм Преображенського полку.

— А, прапори!— сказав Кутузов, з явним зусиллям одриваю-чись від того, що заполонювало його думки. Він неуважливо оглянувся. Тисячі очей з усіх боків, чекаючи його слова, дивились на нього.

Перед Преображенським полком він зупинився, важко зітхнув і заплющив очі. Хтось з почту махнув, щоб солдати з прапорами підійшли й поставили їх древками навколо головнокомандуючого. Кутузов помовчав кілька хвилин і, очевидно неохоче, скоряючись необхідності свого становища, підвів голову і почав говорити. Юрми офіцерів оточили його. Він уважним поглядом обвів гурток офіцерів, впізнавши деяких з них. /

— Дякую всім!—сказав він, звертаючись до солдатів і знову до офіцерів. У тиші, що запанувала круг нього, виразно чутно було його повільну мову.— Дякую всім за важку і вірну службу/ Перемога повна, і Росія не забуде вас. Вам слава навіки! — Він помовчав, оглядаючись.

— Нагни, нагни йому голову,— сказав він до солдата, який тримав французького орла і ненароком опустив його перед прапором преображенців.— Нижче, нижче, отак ось. Ура, хлопції — з швидким рухом підборіддя звернувшись до солдатів, промовив він.

— Ура-ра-ра!—заревли тисячі голосів.

Поки кричали солдати, Кутузов, зігнувшись на сідлі, схилив голозу, і око його засвітилося лагідним, ніби глузливим, блиском.

— Ось що, братці,— сказав він, коли замовкли голоси...

І раптом голос і вираз обличчя його змінилися: перестав говорити головнокомандуючий, а заговорив простий, старий чоло-" вік, який очевидно про щось найпотрібніше бажав сповістити своїх товаришів.

У натовпі офіцерів і в лавах солдатів заворушилися, щоб ясніше чути те, що він скаже тепер.

— А ось що, братці. Я знаю, важко, вам, та що ж робити! Потерпіть; недовго зосталося. Випровадимо гостей, відпочинемо тоді. За службу вашу вас цар не забуде. Вам важко, та все ж ви вдома; а вони — бачите,, до чого вони дійшли,— сказав він, пока* зуючи на полонених.— Гірші від жебраків останніх. Поки вони були сильні, ми їх не жаліли, а тепер і пожаліти можна. І вони теж люди. Так, хлопці?

Він дивився навколо себе, і в пильних, шанобливо здивованих, спрямованих на нього поглядах він читав співчуття своїм словам: обличчя його ставало дедалі світлішим від старечої лагідної усмішки, що зірками морщилася в кутках губ і очей. Він помовчав і мовби з подивом опустив голову.

— А зрештою, хто ж їх до нас кликав? Так їм і треба, м.~ ї... у г....,— раптом сказав він, підвівши голову. І, вимахнувши нагайкою, він галопом, вперше за всю кампанію, поїхав від солдатів, які радісно реготали й ревіли ура, розстроюючи ряди.

Навряд чи війська зрозуміли слова, що їх сказав Кутузов. Ніхто не зумів би передати змісту спочатку урочистої і наприкінці простодушно-старечої промови фельдмаршала; але сердечний смисл цієї промови не тільки був зрозумілий, а й те саме почуття величного тріумфу в поєднанні з жалістю до ворогів і свідомістю своєї правоти, висловлене саме цією старечою, добродушною лайкою,— це саме почуття лежало в душі кожного солдата і виявилось радісним галасом, що довго не змовкав. Коли після цього один з генералів звернувся до Кутузова з запитанням про те, чи не звелить головнокомандуючий, щоб приїхала коляска, Кутузов, відповідаючи, несподівано схлипнув, видно, будучи дуже схвильованим.

VII

8 листопада, останнього дня Красненських боїв, уже смеркло, коли війська прийшли на місце нічлігу.