Війна і мир (том 4) (переклад Віктора Часника) - Сторінка 19

Наполеон теж відвозив з собою свій власний скарб [tresor]. Побачивши обоз, що захаращував армію. Наполеон жахнувся (як каже Т'єр). Але він, з своєю досвідченістю війни, не велів спалити всі зайві вози, як він це зробив з возами маршала, підходячи до Москви, але він подивився на ці коляски і карети, в яких їхали солдати, і сказав, що це дуже добре, що екіпажі ці використаються для провіанту, хворих і поранених.

Положення всього війська було подібно положенню пораненої тварини, яка відчуває свою погибель і не знає, що вона робить. Вивчати вправні маневри Наполеона і його війська і його цілі з часу вступу в Москву і до знищення цього війська — все одно, що вивчати значення передсмертних стрибків і судом смертельно пораненої тварини. Дуже часто підранена звірина, зачувши шурхіт, кидається на постріл на мисливця, біжить вперед, назад і сама прискорює свій кінець. Те ж саме робив Наполеон під тиском всього його війська. Шерех Тарутинської битви злякав звіра, і він кинувся вперед на постріл, добіг до мисливця, повернувся назад, знову вперед, знову назад і, нарешті, як всякий звір, побіг назад, по самому невигідному, небезпечному шляху, але по знайомому, старому сліду.

Наполеон, що представляється нам керівником всього цього руху (як диким представлялася фігура, вирізана на носі корабля, силою, яка керує кораблем), Наполеон під весь цей час своєї діяльності був подібний до дитини, яка, тримаючись за стрічки, прив'язані всередині карети, уявляє, що вона править.

Глава 11

6-го жовтня, рано вранці, П'єр вийшов з балагану і, повернувшись назад, зупинився біля дверей, граючи з довгим, на коротких кривих ніжках, ліловим песиком, який крутився біля нього. Собачка ця жила у них в балагані, ночуючи з Каратаєвим, але іноді ходила кудись в місто і знову поверталася. Вона, ймовірно, ніколи нікому не належала, і тепер вона була нічиєю і не мала ніякої назви. Французи звали її Азор, солдат-казкар кликав її Фемгалкой, Каратаєв і інші звали її Сірою, іноді Звислою. Неналежність її нікому і відсутність імені та навіть породи, навіть певного кольору, здавалося, анітрохи не тривожило бузкову собачку. Пишний хвіст ломакою твердо і кругло стояв догори, криві ноги служили їй так добре, що часто вона, як би нехтуючи вживанням всіх чотирьох ніг, піднімала граціозно одну задню і дуже спритно і скоро бігла на трьох лапах. Все для неї було предметом задоволення. То, вищачи від радості, вона валялася на спині, то грілася на сонці з задумливим і значним видом, то гуляла, граючи з тріскою або соломинкою.

Вбрання П'єра тепер складалося з брудної продертої сорочки, єдиного залишку його колишнього одягу, солдатських штанів, зав'язаних для тепла мотузочками на щиколотках за порадою Каратаєва, з каптана і мужицької шапки. П'єр дуже змінився фізично в цей час. Він не здавався вже товстий, хоча і мав все той же вид крупності і сили, спадкової в їх породі. Борода і вуса обросли нижню частину обличчя; відросле заплутане волосся на голові, наповнене вошами, кучерявилися тепер шапкою. Вираз очей був твердий, спокійний і жваво-готовий, таким, якого ніколи не мав раніш погляд П'єра. Колишня його розбещеність, що виражалася і в погляді, замінилася тепер енергійною, готовою на діяльність і відсіч — зібраністю. Ноги його були босі.

П'єр дивився то вниз по полю, по якому в нинішній ранок роз'їздилися вози і верхові, то вдалину за річку, то на песика, який вдає, що він не на жарт хоче вкусити його, то на свої босі ноги, які він із задоволенням переставляв в різні положення, ворушивши брудними, товстими, великими пальцями. І всякий раз, як він поглядав на свої босі ноги, на обличчі його пробігала посмішка пожвавлення і самовдоволення. Вид цих босих ніг нагадував йому все те, що він пережив і зрозумів за цей час, і спогад цей був йому приємний.

Погода вже кілька днів стояла тиха, ясна, з легкими заморозками вранці — так зване бабине літо.

В повітрі, на сонці, було тепло, і тепло це, змішуючись з кріпильною свіжістю ранкового приморозку, яка відчувалась у повітрі, було особливо приємне.

На всім, і на далеких і на ближніх предметах, лежав той чарівно-кришталевий блиск, який буває тільки в цю пору осені. Вдалині виднілися Воробйові гори, з селом, церквою і великим білим будинком. І оголені дерева, і пісок, і каміння, і дахи будинків, і зелений шпиль церкви, і кути далекого білого дому — все це неприродно-чітко, найтоншими лініями вирізувалося в прозорому повітрі. Поблизу виднілися знайомі руїни напів обгорілого панського будинку, займаного французами, з темно-зеленими ще кущами бузку, що росли по огорожі. І навіть цей розвалений і загиджений будинок, відштовхуючий своїм неподобством в похмуру погоду, тепер, в яскравому, нерухомому блиску, здавався чимось заспокійливо-прекрасним.

Французький капрал, по-домашньому розстебнутий, в ковпаку, з коротенькою люлькою в зубах, вийшов з-за рогу балагану і, по-дружньому підморгнувши, підійшов до П'єра.

— Яке сонце, а, пане Кириле? [Quel soleil, hein, monsieur Kiril?] (Так звали П'єра всі французи). Ніби весна. [On dirait le printemps.] — І капрал притулився до дверей і запропонував П'єру трубку, незважаючи на те, що завжди він її пропонував і завжди П'єр відмовлявся.

— В таку б погоду в похід йти, [Si l'on marchait par un temps comme celui-la,] — почав він.

П'єр розпитав його, що чутно про виступ, і капрал розповів, що майже всі війська виступають і що нині має бути наказ і про полонених. У балагані, в якому був П'єр, один з солдатів, Соколов, був при смерті хворий, і П'єр сказав капралу, що треба розпорядитися цим солдатом. Капрал сказав, що П'єр може бути спокійний, що на це є рухомі і постійні госпіталі, і що про хворих буде розпорядження, і що взагалі все, що тільки може трапитися, все передбачено начальством.

— І потім, пан Кирил, вам варто сказати слово капітанові, ви знаєте. Це такий ... нічого не забуває. Скажіть капітану, коли він буде робити обхід; він все для вас зробить. [Et puis, monsieur Kiril, vous n'avez qu'a dire un mot au capitaine, vous savez. Oh, c'est un ... qui n'oublie jamais rien. Dites au capitaine quand il fera sa tournee, il fera tout pour vous ...]

Капітан, про якого говорив капрал, часто і довго розмовляв з П'єром і надавав йому всякого роду поблажливості.

— Ось, клянусь святим Фомою, він мені казав якось: Кирил — це людина освічена, говорить по-французьки; це російський пан, з яким сталося нещастя, але він людина. Він знає толк ... Якщо йому що потрібно, відмови немає. Коли навчався дечого, то любиш просвіту та людей вихованих. Це я про вас говорю, пан Кирил. Нещодавно, якби не ви, то дуже погано могло б скінчитися.

[Vois-tu, St. Thomas, qu'il me disait l'autre jour: Kiril c'est un homme qui a de l'instruction, qui parle francais; c'est un seigneur russe, qui a eu des malheurs, mais c'est un homme. Et il s'y entend le ... S'il demande quelque chose, qu'il me dise, il n'y a pas de refus. Quand on a fait ses etudes, voyez vous, on aime l'instruction et les gens comme il faut. C'est pour vous, que je dis cela, monsieur Kiril. Dans l'affaire de l'autre jour si ce n'etait grace a vous, ca aurait fini mal.]

І, побалакавши ще якийсь час, капрал пішов. (Справа, що трапилася напередодні, про яку згадував капрал, була бійка між полоненими і французами, в якій П'єру вдалося приборкати своїх товаришів.) Кілька людей полонених слухали розмову П'єра з капралом і негайно ж стали питати, що він сказав. У той час як П'єр розповідав своїм товаришам те, що капрал сказав про виступ, до дверей балагану підійшов худорлявий, жовтий і обірваний французький солдат. Швидким і боязким рухом піднявши пальці до чола в знак поклону, він звернувся до П'єра і запитав його, чи в цьому балагані солдат Platoche, якому він віддав шити сорочку.

З тиждень тому французи отримали шевський товар і тканину і роздали полоненим солдатам шити чоботи і сорочки.

— Готово, готове, соколику! — мовив Каратаєв, виходячи з акуратно складеною сорочкою.

Каратаєв, з нагоди тепліні і для зручності роботи, був в одних штанях і в чорній, як земля, продертій сорочині. Чуприна його, як це роблять майстри, була обв'язана ликом, і округле обличчя його бачилося ще кругліше і миловидніше.

— Умова — над золото. Як сказав до п'ятниці, так і зробив, — казав Платон, посміхаючись і розвертаючи зшиту їм сорочку.

Француз неспокійно обдивився і, як ніби подолавши сумнів, прудко скинув мундир і надів сорочку. Під мундиром на французі не було сорочки, а на голе, воскове, жалюгідне тіло була надіта довга, засмальцьована, шовкова у квіточку камізелька. Француз, мабуть, побоювався, щоб полонені, які позирали на нього, не розсміялися, і похапцем засунув голову в сорочку. Ніхто з полонених не сказав ні слова.

— Бач, в самий раз, — приговорював Платон, обсмикуючи сорочку. Француз, просунувши голову і руки, не піднімаючи очей, обглядав на собі сорочку і вивчав шов.

— Що ж, соколе, адже це не швальня, і струмента справжнього немає; а сказано: без снасті і вошу не вб'єш, — говорив Платон, кругло посміхаючись і, мабуть, сам радіючи на свою роботу.

— Добре, добре, дякую, а полотно де, що залишилося? [C'est bien, c'est bien, merci, mais vous devez avoir de la toile de reste?] — сказав француз.

— Вона ще славне буде, як ти на тіло-то одягнеш, — говорив Каратаєв, продовжуючи радіти на свій твір. — Ось і добре і приємно буде.

— Спасибі, спасибі, люб'язний, а залишок-то де? [Merci, merci, mon vieux, le reste? ] — повторив француз, посміхаючись, і, діставши асигнацію, дав Каратаєву. Залишок-то давай. [— mais le reste.]

П'єр бачив, що Платон не хотів розуміти того, що говорив француз, і, не втручаючись, дивився на них. Каратаєв подякував за гроші і продовжував милуватися своєю роботою. Француз наполягав на залишках і попросив П'єра перевести те, що він говорив.

— На що ж йому залишки-то? — сказав Каратаєв. — Нам підверточкі важливі б вийшли. Ну, та Бог з ним. — І Каратаєв з сумним обличчям, що вже змінилися, дістав з-за пазухи згорточок обрізків і, не дивлячись на нього, подав французу. — Ех! — промовив Каратаєв і пішов назад. Француз подивився на полотно, задумався, глянув запитально на П'єра, і як ніби погляд П'єра щось сказав йому.

— Платошо, а Платошо, [Platoche, dites donc, Platoche,] — раптом почервонівши, крикнув француз писклявим голосом.