Військовий льотчик - Сторінка 5

Настане час, коли я дізнаюся, що мав слушність, зробивши наперекір своєму розуму. Я обіцяв собі, якщо буду живий, зробити ще нічну прогулянку по місту. Тоді, можливо, я нарешті звикну сам до себе. І я побачу.

Можливо, мені не буде чого сказати про те, що я побачу. Коли мені здається, що жінка дуже гарна, мені нема чого сказати про неї. Я просто бачу її усмішку. Інтелектуал розбирає обличчя на частини, щоб пояснити кожну з них, але він уже не бачить усмішки.

Знати — це зовсім не означає розкладати на частини або пояснювати. Знати — це сприймати бачене. А щоб бачити, треба передусім брати участь. Це дуже важка наука...

Цілий день я не помічав свого села. До вильоту на завдання, мені здавалося, що то тільки саманні стіни і досить таки нечупарні селяни. А тепер це купа каміння на десять кілометрів піді мною. Оце моє село.

Але сьогодні вночі, можливо, прокинеться десь там сторожовий пес і загавкає. Я завжди тішився чарівною магічністю села, що ясної ночі у сні розмовляє одиноким голосом сторожового пса.

Я не маю ніякої надії, що мене зрозуміють, та мені це зовсім байдуже. Аби я побачив оте село, яке позамикало на ніч свої комори, стайні, свої звичаї, яке вже убралось до сну!

Селяни, повертаючись з полів, повечеряють, повкладають дітей і погасять світло, розчинившись у тиші. І не буде більше нічого, тільки під рядняними сільськими простирадлами — розмірене дихання, ніби шум хвиль, що стихає після шторму на морі.

Вночі, підбиваючи підсумки дня, бог не дає людям користуватися їхніми багатствами. І поки люди, скорені нездоланним сном, відпочиватимуть, розкривши руки і розтуливши до ранку пальці, переді мною ясніше постане спадщина, яку вони зберегли.

Тоді, можливо, я спостерігатиму те, що не назвеш словами. Я прийду, мов той сліпий, якого ведуть до вогню його долоні. Він не зміг би описати цього, а проте він знаходить вогонь. Так, можливо, покажеться те, що треба боронити, те, чого не видно, але воно є, як жар під попелом сільських ночей.

Мені не було на що сподіватись, якби завдання відмінили. Щоб зрозуміти просте село, треба спочатку...

— Капітане!

— Що?

— Шість винищувачів, шість, попереду з лівого боку!

Це пролунало, мов грім. Треба... Треба... Я волів би, щоб зі мною своєчасно розрахувалися. Волів би мати право на любов. Волів би узнати, за кого я вмираю...

VIII

— Стрілець.

— Слухаю, капітане.

— Ви чули? Шість винищувачів, шість, попереду з лівого боку!

— Чув, капітане!

— Дютетр, вони помітили нас?

— Помітили. Розвертаються на нас. Ми летимо метрів на п'ятсот вище.

— Стрілець, ви чули? Ми метрів на п'ятсот вище. Дютетр, іще далеко?

— Кілька секунд.

— Стрілець, ви чули? Через кілька секунд вони зайдуть нам у хвіст.

Ось, я їх бачу! Маленькі. Рій отруйних ос.

— Стрілець! Вони йдуть навперейми. Зараз побачите. Ось.

— Я... Я вже нічого не бачу. А! Бачу!

Але я вже більше не бачу їх!

— Женуться за нами?

— Женуться!

— Швидко набирають висоту?

— Не знаю... Здається ні... ні!

— Ваше рішення, капітане?

Це сказав Дютетр.

— А що тут вирішувати?

І ми замовкаємо.

Вирішувати нема чого. Все залежить тільки від бога. Якщо б я розвернувся, відстань між нами стала б менша. Ми летимо прямо на сонце, а на великій висоті не можна піднятися на п'ятсот метрів, не відставши на кілька кілометрів од цілі, отож може статися, що поки вони досягнуть нашої висоти і попередньої швидкості, ми встигнем одірватись і вони загублять нас у промінні сонця.

— Стрілець, женуться?

— Женуться.

— Ми віддаляємося од них?

— Гм... ні... так!

Усе залежить від бога і сонця.

Передбачаючи можливий бій (хоч винищувачі скоріше вбивають, ніж ведуть бій) я напружую всі свої м'язи, щоб зрушити з місця обмерзлі педалі. Мене охоплює дивне почуття, але перед очима все ще винищувачі. І я всією своєю вагою натискую непокірні педалі.

Ще раз я відзначаю, що тепер хвилююся далеко менше, ніж тоді, коли одягався, хоч те, що відбувається зараз, змушує мене якось безглуздо чекати. Мене охоплює гнів. Благотворний гнів.

Але я не відчуваю ніякого сп'яніння від готовності до самопожертви. Краще було б ударити по них.

— Стрілець, ми віддаляємось од них?

— Віддаляємось, пане капітане.

Це добре.

— Дютетр... Дютетр...

— Що, капітане?

— Ні... нічого

— А що було, капітане?

— Та нічого... Мені здалося, що... ні, нічого..

Я нічого не скажу їм. Не треба так жартувати з ними. Якщо я ввійду в штопор, то вони й самі це добре бачитимуть. Вони зрозуміють, що я входжу в штопор...

Якось неприродно, що в п'ятдесятиградусний мороз я обливаюсь потом. Неприродно. Ага! Тепер уже зрозуміло, що відбувається: я поволі непритомнію. Зовсім помаленьку...

Бачу дошку з приладами. Вже не бачу її. Мої руки слабіють на штурвалі. Вже немає сили навіть говорити. Я втрачаю свідомість. Забуття...

Я стис пальцями гумову трубку. В ніс б'є життєдайний струмінь. Отже, з киснем усе гаразд. Тоді це... Ну звісно. Який же я дурень. Це педалі. Я навалився на них з такою силою, як ломовик. На висоті десять тисяч метрів я поводився як цирковий борець. А кисню в мене мало. Його треба було витрачати економно. Тепер я розплачуюся за оргію...

Дихаю дуже часто. Серце б'ється швидко-швидко. Як ото слабеньке брязкальце. Екіпажеві я нічого не скажу. Якщо ввійду в штопор, вони одразу все зрозуміють! Бачу дошку з приладами... Вже не бачу її... Мене заливає піт; і мені сумно.

Життя помаленьку повернулося до мене.

— Дютетр!..

— Що, капітане?

Мені хотілося б розповісти йому, що сталося.

— Я... подумав...що...

Але тут же вирішую нічого не говорити. На розмову йде надто багато кисню, я сказав тільки троє слів, а вже задихався. Я слабий, — хоч і поправляюся, але ще дуже слабий...

— Що сталося, капітане?

— Ні... нічого.

— Ви розмовляєте загадками, пане капітане!

Я розмовляю загадками. Але ж я живий.

— Ми... ми... обманули їх...

— О, це тимчасово, капітане!

Це тимчасово: попереду — Аррас.

Отож було кілька хвилин, коли я думав, що вже не вернусь, а проте не відчув у собі того палючого страху, від якого, кажуть, людина сивіє. І я згадую Сагона. Згадую, що розповів Сагон, коли ми прийшли до нього — це було два місяці тому, через кілька днів після бою, в якому його збили у французькій зоні. Що відчув Сагон, коли винищувачі оточили його і він, ніби виведений страту, був певен, що за якихось десять секунд загине?

IX

Ясно бачу його на госпітальній койці. Стрибнувши з парашутом, Сагон зачепився за хвостове оперення літака і розбив собі коліно, але навіть не відчув удару. Обличчя і руки у нього досить сильно обпечені, хоч у цілому його стан не викликає тривоги. Сагон повільно, байдужим тоном розповідає нам про цю історію, мовби звітує про виконану роботу.

— ...Побачивши навколо трасуючі кулі, я зрозумів, що стріляють у мене. Дошка з бортовими приладами розлетілась. Потім я завважив легенький дим — зовсім легенький! — диміло наче щось спереду. Я подумав, що це... там, знаєте, є з'єднувальна трубка... Полум'я було зовсім маленьке...

Сагон морщиться. Він думає. Йому здається, що це важливо — сказати нам, велике було полум'я, чи ні. Він вагається:

— А все-таки... то був вогонь... Тоді я звелів їм стрибати...

Бо за десять секунд вогонь перетворює літак на палаючий факел!

— Отож я відкрив люк. То була помилка. Виник приплив повітря.. вогонь... Мені стало трохи не по собі.

На висоті сім тисяч метрів з паровозної топки на вас валить полум'я, а вам трохи не по собі. Я не хочу підводити Сагона, вихваляючи його героїзм чи скромність. Він ніколи не визнав би ні того героїзму, ні скромності. Він сказав би: "Ні, ні! Мені стало трохи не по собі..." Зрештою він робить явні зусилля, щоб бути точним.

І я добре знаю, що поле дії сумління дуже невелике. У ньому вміщується тільки одна проблема. Якщо ви б'єтесь навкулачки і вас захопила тільки стратегія боротьби, то ви не відчуєте болю від ударів суперника. Коли я на гідроплані зазнав аварії і думав, що тону, холодна вода видалася мені теплою. Точніше кажучи: моя свідомість не реагувала на температуру води. Вона була зайнята іншим. Температура води не лишила ніякої згадки в моїй пам'яті. Так і свідомість Сагона була повністю зайнята технікою стрибка з парашутом. Світ для Сагона обмежувався важелем люка, кільцем парашута, яке він ставив на місце і технікою рятування екіпажу. "Ви стрибнули?" Ніякої відповіді.

"Є хто на борту?" Ніякої відповіді.

— Я подумав, що лишився сам. Подумав, що можу вже стрибати. (Обличчя і руки в нього були вже обпалені). Я підвівся, перетяг ногу через край кабіни і став на крилі. Нахилився вперед: штурмана не побачив...

А штурман, убити й кулями винищувачів, лежав в глибині кабіни.

— Тоді я відхилився назад, пошукав очима стрільця і не побачив...

Стрілець теж був мертвий.

— Я подумав, що лишився сам...

Він міркував:

— Коли б я знав... заліз би назад у кабіну. Полум'я було ще не дуже велике... Я довго стояв на крилі... Перед тим, як вийти з кабіни, я поставив літак майже вертикально. Літак ішов правильно, дихання було достатнє і я почував себе як дома... Так, так, я довго лишався на крилі... Не знав, що робити...

Не тому, що перед Сагоном постали якісь нерозв'язні проблеми: він вважав, що зостався на борту сам, а винищувачі знову і знову заходили на нього, поливаючи його кулями. Із слів Сагона випливало, що в нього не було ніяких бажань. Він нічого не відчував. Часу в нього було вдосталь. То було свого роду неробство. І я помалу пізнавав той незвичайний стан, який іноді супроводжує неминучість близької смерті: несподіване неробство... Як це суперечить уявленню про стрімкий, що аж дух захоплює, перехід у небуття. Сагон залишався там, на крилі свого літака, мовби викинутий за межі часу!

— А потім я стрибнув, — сказав він, — невдало стрибнув. Мене закрутило. Я боявся, що заплутаюсь у парашуті, якщо передчасно його розкрию. Зачекав, поки вирівняюсь. Ждав довго.

Отож Сагонові запам'яталося, що від початку й до кінця тієї події він чекав. Чекав, доки полум'я спалахне дужче. Потім ждав чогось на крилі літака. І коли в падінні летів по вертикалі до землі — ще й тоді ждав.

І це був Сагон, звичайний собі Сагон, ще простіший, ніж завжди, Сагон, який, стоячи над безоднею, трохи збентежений, тупцявся, нудьгуючи, на одному місці.

Х

Ось уже дві години, як ми пливемо в атмосфері, де тиск в три рази нижчий від нормального.