Вільям Вілсон - Сторінка 4

Моя мантія була з дорогого хутра, з якого саме і якої казкової ціни — сказати не беруся. Та й фасон був винаходом моєї фантазії: я-бо в таких франтівських справах був вибагливий до абсурду. Отже, коли містер Престон підняв з підлоги і простяг мені мантію, я вражено — навіть злякано — зауважив, що одна мантія вже висить у мене на руці (підхоплена цілком несвідомо) — точнісінько така, як і та, що мені давали. Той, хто мене так знеславив, був, пригадується, закутаний у мантію, з решти ж ніхто, крім мене, мантії не мав. Отямившись трохи, я взяв її з господаревих рук, тихенько кинув зверху на свою і з виклично рішучим виглядом вийшов з кімнати, а на світанку наступного дня втік з Оксфорда на континент, мордований страхом і соромом.

Я тікав надаремне. Зла доля переслідувала мене, мов навіжена, показуючи, що її таємниче панування наді мною лише починається. Не встиг я ступити на паризьку землю, як той Вілсон знов устромив мерзенного носа в мої справи. Роки йшли, а рятунку від нього не було. Негідник! Отоді, в Римі,— як же невчасно він, зі своєю примарною настирливістю, став межи мною й моїми честолюбними планами! А у Відні, в Берліні, а в Москві! Та й чи було таке місто, де б я не проклинав його всім серцем і душею? Від його незбагненної тиранії я панічно, мов від чуми, тікав світ за очі,— але тікав надаремне.

І знов і знов питався я нишком у власної душі: хто він такий? звідки взявся? чого хоче? Та відповіді не було. Перебрав у пам'яті найменші подробиці, всі форми, методи, особливості його нахабного переслідування. Але якихось певних висновків не дійшов. Помітив, правда, що у всіх тих випадках за останній час, коли він ставав мені поперек дороги, він завжди робив це так, аби зруйнувати ті заміри чи починання, які, доведені до кінця, могли б обернутися лихом. Убоге, однак, виправдання для таких владних утручань! Убога компенсація природного права на самостійність, відібраного так безпардонно!

Годі було не помітити й того, що мій мучитель увесь цей час (протягом якого ні разу не зрадив своїй забаганці, на диво ретельно й уміло копіюючи мій одяг) кожного разу з'являвся так, щоб я не міг розгледіти його обличчя. Та хоч би ким і яким був той Вілсон, саме цього інакше як манірністю — чи й просто дурістю — не назвеш. Невже він міг припустити бодай на мить, що я не впізнаю того, хто застерігав мене в Ітоні, хто збезчестив мене в Оксфорді, хто завадив моїм честолюбним планам у Римі, помсті — в Парижі, коханню — в Неаполі, а чи тому, що він хибно вважав зажерливістю,— в Єгипті? Невже він гадав, що в своєму архіворогові, злому демоні я не впізнаю Вільяма Вілсона гімназійних часів — тезка мого, побратима, суперника шкільних років,— суперника, якого я так ненавидів і боявся? Бути цього не може! Але пора перейти до останньої бурхливої сцени цієї драми.

Досі я пасивно корився його владному пануванню над собою. Глибоке благоговіння, яке я звичайно відчував перед шляхетністю його натури, перед величною мудрістю, перед очевидною всюдисущістю і всевладністю Вілсона, поєднавшись із страхом перед деякими іншими, реальними і уявними, рисами його вдачі, привели мене до думки, що сам я геть безвольний і безпорадний і мушу — попри сильний внутрішній опір — цілком скоритися його деспотичній волі. Однак останнім часом я просто не просихав від вина, і моя й без того буйна вдача, розбурхана вином, дедалі настирливіше домагалася свободи. Я почав ремствувати — спочатку тихо, потім голосніше, тоді відкрито. Невже мені тільки здавалося, що чим упертіший я, тим поступливішим ставав мій мучитель? Хай там як, але мою душу окрилила палка надія, і врешті в глибині її визріло тверде, відчайдушне рішення — позбутися рабства.

Трапилося це в Римі, під час великого карнавалу 18... року, на балі-маскараді в палаці неаполітанського герцога Діброльйо. Я більш ніж звичайно дозволив собі порозкошувати вином, і в задушливих покоях, де юрмилося стільки люду, мені стало просто нестерпно. До того ж я вкрай роздратувався, коли довелось проштовхуватися крізь тисняву,— я-бо розшукував (не казатиму, з яких негідних мотивів) юну, веселу красуню — дружину старого маразматика Діброльйо. Вона надто вже необережно довірилась мені, відкривши секрет свого маскарадного костюму, отож, угледівши його в юрбі, я притьмом кинувся до неї. Аж тут чиясь рука легко лягла мені на плече, і почувся над вухом незабутній тихий шепіт — клятий шепіт!

Осатанівши від гніву, я миттю повернувся і вхопив напасника за комір. Був він, як я й сподівався, в точно такому ж костюмі, що й я,— іспанський плащ синього вельвету, темно-червоний ремінь на талії і рапіра. Обличчя сховав за чорною шовковою маскою.

— Негідник! — палаючи люттю, прохрипів я, а кожне нове слово, здавалося, тільки підливало масла в огонь.— Негідник! Самозванець! Вража душа! Більше мене не цькуватимеш,— годі! Йди за мною, бо заріжу на місці! — І я кинувся з зали, тягнучи його за собою в невеликий суміжний передпокій.

Увірвавшись туди, я люто віджбурнув його. Він поточився на стіну, а я, лайнувшись, замкнув двері й наказав йому витягувати зброю. Мить повагавшись, він ледь чутно зітхнув, витягнув шпагу і приготувався до оборони.

Сутичка скоро й закінчилась. Я лютував і нетямився, відчуваючи, як у моїй правиці зібралися сила й завзяття тисяч рук. Через кілька секунд я самою силою притиснув його до дерев'яних панелей і, коли вже все залежало від моєї ласки, з несамовитою злобою став раз по раз прохромляти йому шпагою груди.

Саме цієї миті хтось спробував увійти до кімнати. Я підбіг до дверей, закривши їх ще надійніше, і зразу ж повернувся до свого поваленого суперника. Та якою людською мовою можна описати той подив і той жах, котрі охопили мене, коли я побачив, що за ту коротку мить, поки я дивився на двері, цілковито змінилася верхня чи то пак дальша частина кімнати? Спершу мені здалося, ніби там, де раніше я й не бачив нічого, стоїть величезне дзеркало, а коли, трохи оговтавшись, я з безмежним страхом підступився ближче, моє відображення — проте бліде й поплямоване кров'ю — непевною кволою ходою немов пішло мені назустріч.

Але так тільки здавалося. То був мій суперник — Вілсон,— що здригався в останніх корчах. Його маска й плащ валялися там, де він їх кинув,— на підлозі. Й кожна ниточка його одягу, кожна риса його своєрідного обличчя були достоту моїми власними!

То був Вілсон, але з його вуст уже не чулося й шепоту, і я подумав, що й сам можу сказати за нього:

"Ти переміг, а я програв. Але віднині ти також мертвий — мертвий для світу, для небес і для надії! У мені згасло твоє життя, й, придивившись до моєї смерті,— адже я — це ти,— ти побачиш, як безжально ти вбив сам себе".