Вінніпезький вовк - Сторінка 3

Вони пронеслися на всьому скаку повз хатину Рено на березі, і Поль, ляскаючи батогом і біжачи слідом за саньми, помахав рукою Нінетті, що стояла на порозі. Незабаром сани з лютими псами і п’яним погоничем зникли за поворотом, і ніхто відтоді ніколи не бачив скрипаля Поля.

Того ж вечора лайки повернулися самі до форту Гаррі. Вони були забризкані замерзлою кров’ю і поранені в кількох місцях, але, хоч як це дивно, зовсім не голодні.

По сліду рушили скороходи і побачили, що всі пакунки, цілі і непошкоджені, лежали на льоду. Уламки саней були розкидані на милю, а то й більше вгору по річці. Недалеко від пакунків знайшли рештки одягу, що належав скрипалеві.

Цілком ясно, що собаки загризли і з’їли свого погонича.

Фактор був дуже прикро вражений цією подією — це могло коштувати йому собак. Він відмовився вірити чуткам і вирішив сам з’ясувати, як було діло. Рено послали разом з ним; та ще за три милі до того фатального місця старий мисливець показав на великі сліди, що перетинали річку зі сходу на захід, якраз після сліду саней. Він пройшов щось із милю назад цим слідом і помітив, що звір йшов повільно там, де собаки не поспішали, і біг там, де вони мчали. Потім повернувся до фактора і сказав каліченою англійською мовою:

— Великий вовк — він ішов за саньми весь час.

Вони простежили сліди до західного берега. За дві милі до Кілдоненського лісу вовк уповільнив свій біг і йшов по сліду саней ще кілька ярдів, потім повернув до лісу.

— Поль — він щось загубив тут, можливо, пакет; вовк — він вернувся на запах. Тепер він летить, бо знає — саньми їде п’яний Поль, що розсік йому голову.

Наступну милю, як видно з вовчого сліду, він біжить галопом за саньми. Слід людини тепер зникає — погонич скочив на сани і підхльостує собак. Отут він відрізав вантаж: ось чому пакунки були розкидані по льоду.

Бач, як скачуть собаки під ударами батога! А ось у снігу ніж скрипаля. Він, мабуть, упустив його, намагаючись захищатися від вовка. А тут — ба! — слід вовка зникає, а сани мчать далі: вовк скочив на сани. Нажахані собаки піддали ходу — адже на санях творилася кривава розправа. В одну мить все скінчено: вовк і його жертва скочуються з саней. Вовчий слід знову з’являється на східному березі і зникає в лісі. Сани відхиляються до західного берега, де через півмилі чіпляються за корч і розбиваються.

Сніг також розповів Рено, як собаки, заплутавшись в упряжі, зчинили гризню між собою, поки обірвали посторонки і, повертаючись нарізно річкою додому, зібралися біля трупа їхнього ката і зжерли його.

Справа була кепська, та все ж із собак зняли обвинувачення у вбивстві. Цілком ясно, що це робота вовка, і Рено, коли минуло перше жахливе враження, сказав, полегшено зітхнувши.

— Це Чаклун. Він врятував мою дівчинку від Поля. Він завжди був добрий до дітей.

VI

Оця сама подія спричинилася до того, що на Різдво, якраз через два роки після смерті маленького Джіма, було призначене велике доконечне полювання. На влови зігнали мало не всіх собак округи. Тут були три лайки — фактор вважав їх особливо необхідними,— були і датські доги, і шукачі, і різномасті дворняжки без роду й племені. Цілий ранок вони без успіху прочісували ліс на схід від церкви святого Боніфація. Але по телефону сповістили, що слід, який вони шукають, з’явився поблизу Ассінібуанського лісу на захід від міста, і через годину мисливці вже бігли по гарячому сліду Вінніпезького вовка.

Ось вони мчать — зграя собак, строкатий загін вершників, натовп піших чоловіків та хлопчаків. Вовк не боявся собак, але він знав, що у людей є небезпечні рушниці. Він прямував до темної лінії Ассінібуанського лісу, але вершники, що мчали по відкритому просторі, змусили його повернути назад. Він побіг вздовж видолинка Колоні-крік, уникаючи куль, що вже засвистіли над ним. Далі повернув до огорожі з колючого дроту і, перескочивши її, на якийсь час позбувся вершників, але йому доводилося триматись улоговини, що захищала від куль. Тепер його наздоганяли собаки. Мабуть, він тільки й думав про те, як би залишитися з ними на самоті, і хоч їх було сорок чи п’ятдесят проти нього одного, він прийняв би цей нерівний бій. Собаки вже оточили його, проте жодна не насмілилася підступити. Довготелесий гончак, покладаючись на свою прудкість, нарешті наблизився збоку, але вовк одним ударом збив його з ніг. Вершники змушені були скакати обхідною дорогою, і тепер гонитва прямувала до міста. Звідти вибігло багато людей і собак, щоб узяти участь у переслідуванні.

Вовк повернув до міської різниці, добре знайомого йому місця, і стрілянина припинилася, бо мисливці боялися влучити в будинки, а також в собак, що були дуже близько. Собаки справді вже оточили вовка тісним колом так, що далі йому нікуди було тікати. Він озирнувся, шукаючи прикриття з тилу для останнього бою, і, побачивши дерев’яний пішохідний місток через рівчак, плигнув під нього і вищирився на собак. Люди дістали ломи і зруйнували місток. Він вискочив, знаючи, що настав час умирати, готовий до смерті, але бажаючи гідно битися до останку. І ось він уперше стояв перед людьми серед білого дня — загадковий убивця собак, примарний голос лісів Сен-Боніфаса, дивовижний Вінніпезький вовк!

VII

Нарешті після трьох довгих років боротьби він стояв сам перед ними, віч-на-віч з чотирма десятками собак і озброєними людьми, що допомагали їм. Але зустрічав він їх з такою ж рішучістю, як і в той день, коли я вперше побачив його в зимових лісах. Так само презирливо кривилися йому губи, міцні боки ледь-ледь здіймалися, а жовто-зелені очі горіли незмінним вогнем. Собаки зімкнулися, їх вели не величезні лайки з лісів — вони, мабуть, чудово знали, чим це загрожує,— а бульдог з міста. Почулося тупотіння багатьох ніг. Цявкання собак на якийсь час змінилося глухим гарчанням. Сивувато-червоні щелепи вовка розтулилися — і вмить собаки відступили. І ось знову він стоїть один, готовий до нападу, похмурий і сильний розбійник. Тричі собаки нападали на нього — і тричі діставали належну відсіч. Найсміливіші з них лежали вже довкола нього. Перший загинув бульдог. Навчені досвідом, собаки тепер трималися на відстані — боялися. А по міцній його поставі не видно було найменших ознак слабості. Після хвилини нетерплячого очікування він ступив кілька кроків уперед і — ой леле! — дав стрільцям довгождану нагоду. Пролунало три постріли, і вовк нарешті упав на сніг, скінчивши свій сповнений боротьби життєвий шлях.

Він сам обрав цей шлях. Життя його було коротке і вщерть наповнене подіями. Замість багатьох спокійних років він прожив лише три — і це були роки щоденної борні. Він обрав собі нову дорогу, хоч коротку, але дорогу високості. Волів випити свій келих одним духом і розбити його — зате ім’я його стало безсмертне.

Хто може зазирнути в душу вовка? Хто може пояснити мотиви його вчинків? Чому він тримався саме цього міста, де зазнав стільки горя? Не тому, що він не знав інших країв: ліси тут безмежні, харчів досить скрізь, а його бачили аж біля Селкірка. Навряд чи утримувала його тут жадоба помсти: жодна тварина не здатна присвятити помсті ціле своє життя — це лихе почуття властиве лише людині. Тварина ж шукає спокою.

Лишається тільки один ланцюг, що міг прикувати його,— це найсильніша влада на світі, наймогутніша сила на землі — любов.

Вовка вже немає. Останки його згоріли під час пожежі в школі. Та й досі стороні церкви святого Боніфація твердить, що у свят-вечір, як тільки задзвонять дзвони, у відповідь лунає моторошне тужливе виття вовка з сусіднього лісистого цвинтаря, де лежить маленький Джім — єдина істота на світі, що ставилася до нього з любов’ю.