Випало тобі

Малим я із своїми ровесниками грався в лічилку, яка починалася так:

Хто хоче — сокоче,

А хто — кудкудаче.

А закінчувалася словами:

Що хочеш роби,

А випало тобі.

Як я тоді хотів, щоб палець того, хто водив, зупинився саме на мені. Звісно, у житті самолюбство — це все, і хто не розуміє цього, нічого не тямить у житті. Згодом, уже дорослий, я так і залишився тим, хто завжди сподівається, що "випаде" йому. Та тільки не дуже часто щось випадало мені; скорше — майже ніколи. А нещодавно до моєї вдачі — надто я вже соромливий — доточилася ще одна прикрість: ремесло сміттяра. Багато розводяться про чистоту та про сміттярів. Кажуть, ніби сміттяр — ще гірше, аніж жебрак. Нехай так. Але що б було без сміттярів? Коли вони страйкують, усеньке місто брудне, запущене, скрізь понакидано паперів, ящики завалені сміттям. Найгарніші вулиці стають брудні, бо, звісно, багачі більше смітять, як бідняки, і вже з цього можна судити, як хто живе. У такі дні, повторюю, видно, хто такий сміттяр і що він значить у сучасному житті. Та годі про це. Поки я підбирав на віз усяке сміття, здавалося, начеб ту фразу "випало тобі" ніхто і ніколи не промовить мені. Вона призначалась завжди іншим, особливо коли справа стосувалася жінок.

Щоразу в розмові з дівчиною, яка мені подобалася, я казав відверто: "Працюю сміттярем". Вона похмурніла, супилась, а тоді, раніше чи пізніше, залишала мене. Так, ніби казав, що я злодій. Спершу я цього не міг збагнути, але потім став здогадуватися, що краще б приховувати своє ремесло. Сільвестро, старий, що їздив зі мною, можна сказати, відкрив мені на це очі.

Якось ми їхали, як звичайно, від дому до дому, і я поскаржився, що жінки глузують з моєї роботи.

— Бо це робота покидьків, — сказав він. — А жінкам це не подобається... А ти б не казав.

— А як же?

— Кажи, що ти службовець у муніципалітеті... Зрештою, це справді так... Всі служать у муніципалітеті, і ті, хто возить сміття, і ті, хто сидить у конторі за віконцями... Ми всі служимо.

Другий товариш по роботі, Фердінандо, мого віку, рудий, веснянкуватий, окатий, втрутився в нашу розмову:

— Як на мене, нема чого соромитися свого ремесла. Робота це така, як і будь-яка інша, ми трудимося, як і всі, і приховувати це — значить піддатися передсудам.

— Браво! — вигукнув Сільвестро. — А як ти скажеш, передсуди існують чи ні? Що для Луїджі важливіше: йти проти передсудів чи щоб його кохала дівчина? Або візьми носіїв... І вони трударі, але називають себе багажними службовцями чи щось таке... Міняють назву, а не саму роботу, також через свої упередження.

— Слухай, Луїджі, — вів своєї .Фердінандо, — нічого не приховуй... Якщо дівчина вірить передсудам, значить, для неї більше важить передсуд ніж ти сам.

Одне слово, ми довгенько сперечалися, а тим часом віз, уже повен сміття, котився вулицею в ранковій листопадовій імлі. Ми зупинилися ще перед одним будинком, Фердінаядо схопив мішок і, зіскочивши з воза, подався, посвистуючи собі, до воріт.

— Ти пожив, знаєш, як воно. Скажи, що мені робити? — звернувся я до Сільвестро.

Він витяг з рота люльку і відказав:

— Фердінандо воліє хизуватися своїм ремеслом... Але, як на мене, це просто інша манера соромитися його. Хто не соромиться — то це я. Я не хизуюсь, але й не соромлюсь... Я сміттяр, от і все.

— Так, але я...

— У тебе зовсім інше... Тобі краще приховати... Я вже казав тобі: видавай себе за службовця муніципалітету.

Порада не сподобалася мені. Я сміттяр, але чому я маю приховувати це.

Якось у вільний день, сидячи собі без шапочки й фартуха на лавці у Вілла Боргезе, я знову замислився над цим і визнав, що Сільвестро, мабуть, каже слушно. Мене охопило відчуття, як ото уві сні, коли сниться, що йдеш у самій сорочці з оголеним задом, а сам і не здогадуєшся про це. А потім хтось побачив, сказав тобі, і ти вже похопився, що оголений, засоромлюєшся і прокидаєшся. Два роки я був сміттярем і хоч би що. Прогулювався в самій сорочці, сам цього не відаючи...

Стояла погідна, ледь хмарна днина середини листопада, дерева вдяглися в багряно-жовті шати. На вулиці було повно жінок з дітьми. Я настільки поринув у роздуми, що й не помітив, як на моїй лавочці сіла дівчина з дитиною, певно, покоївка чи гувернантка. Почувши, як вона згодом гукнула: "Беатріче, не йди далеко!", я глянув на неї. То була молода, міцна й кругловида дівчина, рожевощока, з русявою товстою косою, викладеною довкола голови. Мене вразили її очі: чорні, блискучі, наче оксамитові, всміхнені.

Дитина присіла навпочіпки і гралася камінчиками. Дівчина з відерцем і лопаткою дитини у руках, помітивши, що я дивлюсь на неї, повернулась до мене і промовила:

— Ви мене не впізнаєте... А я вас знаю.

Так почалася наша розмова. Я відчув, що червонію. "Вона, певно, бачила мене з мішком сміття на плечах", — подумав я і відповів:

— Синьйорино, ви, мабуть, помилились... Я вас уперше бачу.

— А все-таки я вас знаю.

Намагаючись якось вийти з цього незручного становища, я сказав:

— Може; ви бачили мене в муніципалітеті, де я служу... Там буває багато людей.

Вона нічого не сказала, тільки пильно і якось дивно глянула на мене.

— Ви служите у бюро реєстрації? — знову запитала вона.

— Авжеж.

— А в якому відділі?

— Та так, трохи тут, трохи там... Відділів багато.

— Тоді, — мовила вона повільно, — я вас там і бачила, два дні тому.

— Мабуть, що так.

Тим часом дитина вже порпалася в купі сміття та зів'ялого листя. Дівчина гукнула:

— Облиш, Беатріче... Слухняні діти не беруть у руки всяке сміття.

Почувши слово "сміття", я здригнувся і весь почервонів. І як на те, звідки не взявся підмітальник у своєму зачовганому фартусі, з мітлою та возиком і почав замітати.

— Ото роботи підмітальникам з тим зів'ялим листям, — озвалася дівчина.

Я знову почервонів і відповів, сподіваючись, що вона погодиться зі мною:

— Така вже у них робота... Вони служать у муніципалітеті, як і я... Вони підмітають, я пишу... Хіба не однаково.

Вона знову якось дивно глянула на мене і сказала:

— Мене звати Джачінта... А вас?

— Луїджі.

Так ми познайомились. Вона не дала мені своєї адреси, мовляв, не хоче, щоб хазяйка знала про наше знайомство; але, як я зрозумів, вона мешкала в тому районі, де ми щоранку проїжджали возом.

Ми бачилися часто, кілька разів на тиждень, і щонеділі ходили в кіно, на футбол чи в кав'ярню.

Я закохався в неї, чи не найперше через її вдачу. Такої дівчини я ще не зустрічав: спокійна, лагідна, врівноважена, може, й. трошки потайна, все затаїть у собі, наче у воді, тихій та глибокій.

Коли я говорив, вона тільки легенько похитувала головою, мов схвалюючи мої слова, мов кажучи: "Правда, достеменно так". Навіть коли мовчала, за неї промовляли її очі, завжди всміхнені, темні, мов чорний оксамит, уважні й загадкові. Вона не допускала надмірного зближення між нами і, може, двічі або тричі в кіно дозволила взяти себе за руку. Я і далі казав, що працюю в муніципалітеті, додаючи щоразу якісь нові подробиці, аби впевнити її в цьому ще більше.

Проте іноді я виказував себе, бо сміття і сміттяр так і крутились у мене на язиці. Якось раз вона спізнилася на побачення, і я дорікнув їй:

— Адже я людина... а не сміттяр.

І враз прикусив собі язика й почервонів по вуха. Мені ще здалося, ніби вона усміхнулась, але нічого не сказала.

Я так закохався, що вже почав думати про заручини. Але відразу збагнув, що тоді муситиму кинути своє ремесло. Я ж бо надто багато наплів їй, і признатися, що я сміттяр, — значило звести все нанівець. Спершу вона розчарується: сміттяр! А тоді вийшло б, що я брехун, а жінки, звісно, брехунів не люблять. Але не так-то легко змінити ремесло. До того ж я повинен був перемінити два ремесла — справжнє і вигадане. На дозвіллі я став шукати іншої роботи, але нічого не знаходив. І мені спадало на думку, що краще кинути все і залишитися безробітним. Бути безробітним все-таки краще, аніж сміттярем. Тут і трапилося те, чого я найбільше боявся.

Вранці ми об'їжджали одну й ту ж дільницю. Як я вже казав, на возі нас було троє: Фердінандо і я по черзі ходили наповнювати мішки, і Сільвестро, що поганяв коней і допомагав витрушувати сміття.

Ми розмовляли мало: Сільвестро з віжками в руках смоктав свою люльку; Фердінандо, вмостившись на смітті, своїм звичаєм читав знайдену серед сміття газету чи журнал; а я думав про Джачінту і свої брехні їй.

Одного ранку, коли надійшла моя черга наповнювати мішки, віз, як завжди, зупинився біля чотириповерхового жовтого будинку, неподалік площі Свободи. Я схопив мішок, зіскочив з воза і рушив до будинку. Старий будинок на три квартири, без ліфта, був такий тихий, що здавалося, ніхто в ньому не живе. Ступаючи через дві сходинки, я вийшов на площадку і постукав у першу ж квартиру. На дверях була табличка з прізвищем "Джінезі". Якось невиразно я згадав, що ці двері відчиняла літня кухарка — похмура, дебела фріулійка, схожа на чоловіка. Як звичайно, коли двері відчинились, я, не підводячи очей, простягнув мішок і завчено сказав:

— Сміттяр.

Помітивши, що руки, які простягнули алюмінієве відро зі сміттям, не темні й великі руки кухарки, а тендітні та білі, я звів очі і побачив перед собою Джачінту. Вже потім я дізнався, що вдома їх було двоє: вона й кухарка. Вона, як покоївка, ніколи не виносила сміття, але не раз бачила мене з вікна. Того ранку кухарка занедужала. Я дізнався згодом, що зніяковіння завадило Джачінті заговорити, коли вона побачила мене на порозі. Про все те я дізнався вже після. Але тієї миті, коли вона мовчки простягла відро, мені здалось, що її чорні очі, які дивилися на мене, глузливо блиснули. Я почервонів, а тоді й зблід. Висипавши сміття в мішок, закинув його на спину і пішов. Уявив себе, який я є: в шапочці набакир, у брудному фартусі: який там службовець — сміттяр. І я подумав: більше не наважуся підійти до Джачінти. Я вже не підходив до інших квартир, а кинувся на вулицю, жбурнув Фердінандо на віз напівпорожній мішок, а тоді шапочку й фартух і сказав:

— Бери ще й ще... Досить з мене... Так і скажи в конторі.

— Та що з тобою? Ти здурів?

— Ні, не здурів... Бувай здоров!

Того дня я на побачення з Джачінтою не пішов. Лежав на ліжку в кімнатці під сходами, яку наймав у кравчині. Мені хотілось плакати, але сліз не було, як то, бува, свербить у носі, а чхнути не можеш.