Віра в людину (збірка) - Сторінка 13

Вона вміла читати лиш прикмети погоди й сліди звірів, не знала історії і не чула ніколи про Авеля та Авраама, їй пощастило уникнути навчання в милосердних сестер місії Святого хреста, і ніхто не розповів їй про моавитянку Рут, що зреклася навіть свого бога задля чужої жінки з чужого краю. Джіс-Ук навчено жертвувати тільки під загрозою батога, як собаку, що жертвує вкраденою кісткою. А все ж, як пора настала, вона зуміла піднестися на королівську височінь білої раси й здобутися на справді королівську жертву.

Ось вам розповідь про Джіс-Ук, а також про Нійла Бонера й Кіті Бонер і двох нащадків Бонерових.

Джіс-Ук мала темну шкіру, але не була індіянка, ані ескімоска, ані навіть інуїтка[64]. В давніх переказах, що передавалися з уст в уста, згадувано ім'я якогось Сколкса, індіянина з племені тоят на Юконі, що замолоду подався вниз до Великої Дельти, де жили інуїти, й одружився там з жінкою на ім'я Олілі. Мати Олілі була ескімоска, а батько інуїт. А від Сколкса й Олілі народилася Гелі, напівтоятка, на чверть інуїтка й на чверть ескімоска, і ця Гелі стала бабунею Джіс-Ук.

Гелі, що в ній змішалася кров трьох племен, не мала упередження до ще більшої мішанини в крові своїх нащадків і одружилася з росіянином, торгівцем хутрами на прізвище Шпак, знаним ще і як Товстун. Цього Шпака названо росіянином лише за браком відповіднішого слова. Шпаків батько був слов'янин із південних земель, засланий на каторгу до копалень живого срібла. Звідти він утік у північний Сибір, надибав жінку з Оленячого племені на ім'я Зімба, і та Зімба стала матір'ю Шпака, діда Джіс-Ук.

Якби Шпака не заполонили ще хлопцем поморяни, що животіли в злиднях на березі Льодовитого океану, він не став би дідом Джіс-Ук, і нам не довелось би оповідати цієї історії. Але поморяни таки взяли його в полон; звідти він утік на Камчатку, далі попав на норвезьке китоловне судно, що поверталося в Балтійське море. Незабаром після того Шпак опинився в Петербурзі, а за кілька років уже простував на схід, тим самим тяжким шляхом, яким п'ятдесят років тому волікся в кайданах його батько. Тільки що Шпак був людина вільна, на службі в Російському хутряному товаристві. І, як службовець цього товариства, він посувався чимраз далі й далі на схід, аж урешті перетяв Берінгове море й опинився в російській Америці. В Пестиліку, поблизу Великої Дельти Юкона, він одружився з Гелі, яка стала бабунею Джіс-Ук. Від цього шлюбу народилася дівчинка Тюксен.

З наказу товариства Шпак поїхав човном на кількасот миль проти води Юконом до поста Нулато, взявши з собою Гелі й маленьку Тюксен. Це було року 1850, і того ж таки року прибережні племена індіян, напавши на Нулато, й сліду з нього не залишили. Загинули й Шпак, і Гелі, а маленька Тюксен тієї жахливої ночі десь зникла. І донині тояти запевняють, що вони не приклали рук до плюндрування Нулато, але факт, що Тюксен зросла поміж них.

Тюксен була у шлюбі з двома братами тоятами, і від жодного не мала дітей. Тому інші жінки похитували головами, дивлячись на неї, і з-поміж тоятів не знайшлося третього чоловіка, що захотів би взяти безплідну вдову. Але в тій саме добі на кількасот миль вище, у Форті Юконі, жив собі чоловік на ім'я Спайк О'Браєн. Форт Юкон належав Компанії Гудзонової затоки, а Спайк О'Браєн був один із її службовців. З нього був добрий службовець, але йому почало здаватися, що служба погана, і з часом його так опосіла та думка, що він утік. Щоб трапити назад до Йоркської факторії на Гудзоновій затоці, треба було мандрувати цілий рік від поста до поста. Крім того, пости належали компанії, і він знав, що не зможе уникнути її лабет. Лишалася єдина дорога — униз Юконом. Правда, тоді ще жодний білий не їздив за водою Юконом, і жодний білий не знав, куди Юкон тече, у Льодовитий океан чи в Берінгове море, але Спайк О'Браєн був кельт і завжди любив небезпечні пригоди.

За кілька тижнів, вимучений, знесилений з голоду і мало не вмираючи з пропасниці, він увігнувся носом човна в берег тоятського селища і відразу ж зомлів. За тих кілька тижнів, поки Спайк О'Браєн набував сили, він побачив Тюксен, і вона сподобалася йому. Як і батько Шпака, що дожив до похилого віку поміж сибірського Оленячого племені, Спайк О'Браєн теж міг доживати віку з тоятами. Та непосидюча вдача гнала його далі.

Як колись із Йоркської факторії добувся він до Форту Юкону, так і тепер він міг податися від Форту Юкону до моря й здобути слави, що перший перетяв північно-західну територію суходолом. Отож поплив він униз річкою і таки здобув тієї слави, але ніхто не занотував його звитязтва на сторінках історії і не оспівав у піснях. Останні роки він тримав шинок для матросів у Сан-Франціско, де всі його вважали за страшенного брехуна, тому що він казав щиру правду. А безплідна Тюксен привела дитину. То й була Джіс-Ук. Родовід її простежено так докладно на те, аби показати, що вона не індіянка, не ескімоска, не інуїтка та й взагалі не належала до жодного племені; та ще аби показати, яке заплутане походженя кожного з нас і як дивно перемішується насіння, з якого ми зростаємо.

Непосидяча кров волоцюг та спадкові властивості багатьох рас надали дивної вроди Джіс-Ук. Либонь, надто своєрідної і досить східного типу, щоб збити з пантелику кожного етнолога, який завітав би сюди. Дівчина була гнучка й зграбна. Напевне, від батька дістала вона тільки буйну уяву. А може, гаряча кельтська кров зробила її обличчя не таким смаглявим, а тіло — яснішим, але це міг бути й спадок від Шпака Товстуна, який одідичив колір шкіри від слов'янських предків. Особливо гарні були її великі блискучі чорні очі, очі людини мішаної раси, та ще й довгасті — ознака зіткнення темної раси з білою. Вона знала, що має в собі кров білих людей, і це надавало їй амбітності. Але вихованням і поглядами на життя вона була звичайна собі тоятська індіянка.

Якось узимку, коли Джіс-Ук була ще молода дівчина, в життя її увійшов Нійл Бонер. Увійшов він у її життя, так само, як і прибув до цієї країни, не з власної волі. Справді, він проти свого бажання приїхав на Північ. Поки його батько стриг купони та викохував троянди, а мати захоплювалася світським життям, він ступив на слизьку стежку. З натури він не був зіпсутий, але людина, яка має що їсти, а нічого не робить, мусить витрачати кудись надлишок енергії, і Нійл Бонер був саме така людина. Він так завзято витрачав свою енергію, що, коли виявилися неминучі наслідки, його батько, Нійл Бонер-старший, виліз із своїх троянд і злякано втупився очима в сина. Тоді поспішив до приятеля й однодумця, з яким звик радитися про купони й троянди, і вони вдвох вирішили долю молодого Нійла Бонера. Хлопець мусить поїхати десь далеко і спокутувати свої пустощі, щоб стати таким самим порядним громадянином, як і вони.

Ту постанову легко було виконати: молодий Нійл трохи каявся й дуже соромився, а обидва приятелі мали чималі паї в Компанії Тихоокеанського узбережжя. Компанії цій належали цілі флотилії річкових та морських суден, до того ж вона прибрала до рук сотні тисяч квадратових миль суходолу, що його на географічних картах позначено білими плямами. Отож ця компанія послала Нійла Бонера-молодшого на Північ, саме на ті позначені білим місця, щоб він там попрацював і навчився бути гідним свого батька. "П'ять років простого життя, близько до природи та далеко від спокус зроблять з нього людину", — сказав Нійл Бонер-старший і знов заліз у свої троянди. Молодий Нійл, зціпивши зуби, виставив уперед підборіддя і взявся до роботи. Він виконував свої обов'язки добре й зажив хвали свого начальства. Роботи він не любив, але вона єдина могла врятувати його від божевілля.

Перший рік свого життя на Півночі він хотів умерти. Другий рік проклинав бога. Третій рік він то кликав смерть, то проклинав бога і, тяжко знервований, посварився з людиною, що обіймала вищу посаду. В суперечці він переміг, але останнє слово сказала людина з вищої посади, і те слово послало Нійла Бонера в таку глушину, що порівняно з нею попереднє місце видавалося раєм. Проте він не нарікав, бо Північ устигла зробити з нього людину.

На позначених білим місцях на карті то тут, то там трапляються маленькі кружальця, немов літера "О". Збоку біля таких кружалець стоїть назва, приміром: "Форт Гамільтон", "Пост Янана", "Двадцята Миля", і через це може видатися, що біла просторінь рясно усіяна селами та містами. Але насправді це не так. "Двадцята Миля", схожа на решту факторій, — то лише рублена хата, така завбільшки, як звичайна крамниця з кімнатами до винайму нагорі. За хатою в дворі видно повітку на високих палях та ще одну чи дві комори. Двір не огороджено, і сягає він аж до обрію і навіть далі, в незнану просторінь. Інших будівель не побачите, хіба тояти отаборяться часом на зимівлю за милю чи дві нижче коло Юкону. Отака Двадцята Миля, один із численних паростків Компанії Тихоокеанського узбережжя. Тут агент компанії з своїм помічником вимінюють в індіян крам на хутра та продають випадковим мандрівникам харч за золотий пісок. Тут також агент та його помічник усю довгу зиму палко прагнуть весни, а коли нарешті надходить весна, проклинаючи все на світі, перебираються на дах, поки Юкон вимиває все приміщення. І от сюди, четвертого року своєї праці на Півночі, дістався Нійл Бонер.

Він не позбавляв посади свого попередника — людина, яка виконувала досі обов'язки агента, вкоротила собі віку "через суворі умовини життя", як сказав його помічник, що залишився тут. Правда, біля тоятських вогнищ ходили інші чутки. Помічник був згорблений чолов'яга із запалими грудьми й запалими щоками, ледь прикритими ріденькою бородою. Він страшенно кашляв, немов легені йому з'їдали сухоти, а очі його горіли божевільним гарячковим огнем, властивим сухотникам в останній стадії. Звався він Пентлі, Амос Пентлі. Бонер не вподобав його, хоч і почував жаль до безпорадної самотньої людини. Вони не заприятелювали, ці двоє, дарма що більше, ніж хто, мали б жити в злагоді перед лицем холоду, мовчання й темряви довгої зими.

Кінець кінцем Бонер вирішив, що Амос якийсь причинний, і дав йому спокій, справляючи сам усю роботу, опріч куховарства. Проте Амос і далі скоса поглядав на нього й не ховав зненависті.