Вірний друг

- Оскар Уайльд -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Одного ранку старий Водяний Щур виткнув голову із своєї нори. Очі в нього були як блискучі намистинки, вуса сірі й шорсткі, а довгий чорний хвіст був ніби скачаний з гуми.

Маленькі каченята, жовті, наче канарки, плавали в ставку, а їхня мати Качка, геть уся біла, з яскраво-червоними лапками, намагалася навчити їх стояти у воді вниз головою.

— Якщо ви не навчитеся стояти на голові, вас ніколи не приймуть у добре товариство,— промовляла вона, раз по раз показуючи їм, як це робиться.

Проте каченята зовсім не слухали її. Вони були ще надто малі й не розуміли, як-то важливо бути прийнятим у доброму товаристві.

— Які неслухняні діти! — вигукнув Водяний Щур.— Та за це їх варто потопити.

— Зовсім ні,— заперечила Качка.— Всякий початок нелегкий, і батьки повинні бути терплячими.

— Ет, мені батьківські почуття не відомі,— сказав Водяний Щур,— у мене нема сім'ї. Я ніколи не був одружений і взагалі не маю наміру будь-коли одружуватися. Кохання, звісно, річ по-своєму непогана, проте дружба набагато величніша. А й справді, я не знаю нічого величнішого чи рідкіснішого на світі, ніж вірна дружба.

— Скажіть, а що, на вашу думку, вимагається від вірного друга? — втрутилась зелененька Коноплянка, що сиділа неподалік на вербі й чула всю цю розмову.

— Так, так, саме це і я хочу знати,— сказала Качка, а сама відпливла в інший куток ставка і знову стала вниз головою, щоб показати гарний приклад своїм діткам.

— Що за дурне запитання! — вигукнув Водяний Щур.— Ну, звичайно ж, вірний друг має бути вірний мені.

— А чим би ви йому віддячили? — запитала пташка, погойдуючись на сріблястій гілочці й помахуючи маленькими крильцями.

— Я вас не розумію,— відповів Водяний Щур.

— Дозвольте, я вам розповім з цього приводу одну історію,— сказала Коноплянка.

— Про мене? — запитав Водяний Щур.— Тоді я охоче послухаю. Я страх як люблю художню літературу.

— Її можна прикласти і до вас,— відповіла Коноплянка; вона спурхнула з гілочки і, сівши на берег, почала розповідати історію про Вірного Друга.

— Жив собі колись,— повела Коноплянка,— славний хлопчина, і звали його Малий Ганс.

— Він був видатна людина? — запитав Водяний Щур.

— Ні,— відповіла Коноплянка,— як на мене, він нічим особливим не вирізнявся, хіба що своїм добрим серцем та потішним круглим, веселим обличчям. Він жив самотньо в маленькій хатині і з рання до смеркання працював у своєму садку. В усій околиці не було іншого такого чудового садочка. Там росли і турецькі гвоздики, і левкої, і грицики, і жовтець. Були там червоні та жовті троянди, шафран бузкового й золотавого кольору, пурпурові та білі фіалки. Орлики й жеруха, майоран і васильки, первоцвіт і півники, блідо-жовті нарциси й червоні гвоздики розпукувалися й цвіли кожне у свій час. Місяці йшли за місяцями, квіти цвіли за квітами, і його садок завжди тішив око і був напоєний солодкими пахощами.

Малий Ганс мав безліч друзів, та найвірнішим з усіх був Великий Г'ю — Мірошник. Так, багатий Мірошник був настільки вірний Малому Гансові, що, було, не мине його садка, аби не перехилитися через тин і нарвати букет квітів, чи оберемок духмяних трав, чи, коли достигали плоди, напхати повні кишені слив і вишень.

— У справжніх друзів усе має бути спільне,— казав Мірошник, а Малий Ганс кивав головою та усміхався: він дуже пишався, що має друга з такими шляхетними думками.

Щоправда, сусіди часом дивувалися, чому багатий Мірошник ніколи нічим не віддячить Малому Гансові, хоч у млині в нього сто мішків борошна, а вдома шість дійних корів та велика отара тонкорунних овець. Але Малий Ганс ніколи над цим не задумувався, і не було йому більшої втіхи, ніж слухати солодкі Мірошникові слова про безкорисливість вірної дружби.

Отож Малий Ганс працював собі в своєму садку. Навесні, влітку й восени йому велося добре. Але взимку, коли в нього не було більше ні квітів, ні плодів, які можна було б понести на базар, він сидів холодний і голодний і часто лягав спати, повечерявши кількома сухими грушками чи твердими горіхами. До того ж узимку він був дуже самотній, бо в ту пору Мірошник ніколи не навідувався до нього.

— Нічого мені ходити до Малого Ганса, доки ще лежить сніг,— казав був Мірошник своїй дружині.— Адже коли в людини скрута, їй краще не надокучати відвідинами. Принаймні я так розумію дружбу, і я переконаний, що чиню слушно. От почекаю до весни, а тоді навідаюсь, і він наповнить мій великий кошик первоцвітом. Це для нього буде така радість!

— Ти справді тільки й думаєш про інших,— зауважила дружина, що сиділа у зручному кріслі перед каміном, де палахкотіли соснові дрова,-весь час думаєш про інших. Аж душа радіє, коли слухаєш, як ти мовиш про дружбу. Наш священик і той, мабуть, не вміє так гарно говорити, як ти, хоч він і живе в триповерховому будинку і носить золотого персня на мізинці.

— А чи не можна запросити Малого Ганса до нас додому? — запитав Мірошника найменший синок.— Якщо в бідного Ганса скрута, я поділюся з ним своєю кашею і покажу йому моїх білих кролів.

— Яке ж ти дурне! — крикнув на нього Мірошник.— I навіщо тільки посилаю тебе до школи? Ніяка наука не йде тобі до голови! Адже якби Малий Ганс прийшов сюди та побачив нашу теплу хату, й нашу добру вечерю, і велике барило червоного вина, він би ще, чого доброго, позаздрив нам, а на світі нема нічого страшнішого від заздрощів, вони будь-кого можуть зіпсувати. I я, звісно, нізащо не дозволю, щоб Ганс дійшов до такого. Я його найкращий друг, і я завжди дбатиму, аби в його душу не закралася спокуса. До того ж, якби Ганс прийшов сюди, він, чого доброго, попросив би позичити борошна, а цього я не можу зробити. Борошно — то одна річ, а дружба — зовсім інша, і їх не слід змішувати. Ці слова, до речі, пишуться теж по-різному й означають різні речі. Це кожному зрозуміло.

— Як ти тільки гарно говориш! — промовила Мірошникова дружина, наливаючи собі великий кухоль підігрітого елю.

— Багато хто робить добрі діла,— відповів Мірошник,— але мало хто вміє добре говорити. Отже, говорити добре — набагато важче, а тому й достойніше.

I Мірошник суворо зиркнув через стіл на свого синка, який так засоромився, що похнюпив голову, весь спаленів, і сльози його закрапотіли просто в чай. Але він був ще дитина, отже ви повинні пробачити йому це.

— Оце й кінець історії? — поцікавився Водяний Щур.

— Та ні! — відповіла Коноплянка.— Це тільки початок.

— Тоді ви відстали від епохи,— сказав Водяний Щур.— Сьогодні кожний порядний оповідач починає від кінця, потім переходить до початку і закінчує серединою. Це найновіша манера. Я чув про неї цими днями від одного критика, який прогулювався навколо ставка з якимсь молодиком. Він довго розводився на цю тему і, безперечно, казав правду, бо ж був зовсім лисий і мав сині окуляри на носі, і тільки той молодик хотів що-небудь заперечити, як критик відразу на це: "Тьху!" Але, будь ласка, розповідайте далі. Мені страшенно подобається Мірошник. Я сам маю багато різних прекрасних почуттів, і я його чудово розумію, цього Мірошника.

— I от,— вела далі Коноплянка, стрибаючи з ноги на ногу,— тільки-но минула зима і первоцвіт розкрив свої блідо-жовті зірочки, Мірошник сказав дружині, що піде провідати Малого Ганса.

— Ну, що за золоте в тебе серце! — вигукнула дружина.— Ти завжди думаєш про інших. Не забудь тільки взяти кошика на квіти.

Мірошник прив'язав крила вітряка важким залізним ланцюгом і попрямував з горба вниз з порожнім кошиком в руці.

— Доброго ранку, Малий Гансе! — привітався Мірошник.

— О, доброго вам ранку! — відповів Ганс, спираючись на заступ та радісно усміхаючись.

— I як ти перебув зиму? — запитав Мірошник.

— Ах, які ви люб'язні! — вигукнув Ганс.— Які ви люб'язні, що питаєте мене про це. Сказати правду, мені було дуже скрутно. Та от знову прийшла весна і я почуваю себе чудово, та й квіти гарно розвиваються.

— А ми часто згадували про тебе, Гансе,— сказав Мірошник,— все думали, як ти там.

— Ви такі добрі,— зрадів Ганс.— А я вже почав був потерпати, чи не забули ви мене.

— Гансе, ти мене дивуєш,— відповів Мірошник,— друзів не забувають. Тим-то й гарна дружба. От тільки навряд чи ти розумієш усю поезію життя. До речі, який чудовйй у тебе первоцвіт!

— Він і справді чудовий,— погодився Ганс.— Мені пощастило, що розцвіло так багато первоцвіту. Я віднесу його на базар, продам бургомістровій дочці й викуплю за ті гроші свою тачку.

— Викупиш тачку? Ти що, може, заставив її? Як тільки можна було зробити таку дурість!

— Ну, довелося, то й заставив,— пояснив Ганс.— Бачите, взимку мені було так скрутно, не було за що навіть хліба купити. Тож спочатку я заставив срібні ґудзики від своєї недільної куртки, потім срібний ланцюжок, потім свою велику люльку і, нарешті, тачку. Але тепер я все це викуплю назад.

— Гансе,— сказав Мірошник,— я тобі дам свою тачку. Вона, правда, не зовсім нова, в ній немає одного борта, і зі спицями щось негаразд, але все-таки я дам її тобі. Я розумію, який я щедрий, і знаю, багато хто скаже, що я роблю дурницю, даруючи тачку, проте я не такий, як усі. Я вважаю, що дружби нема без щедрості, та й як на те, я купив собі нову тачку. Отже, тепер ти можеш не турбуватися про тачку. Я подарую тобі свою.

— I справді, ви такі щедрі,— сказав Малий Ганс, і його потішне кругле обличчя аж засяяло радістю.— У мене якраз є дошка, і я легко полагоджу тачку.

— У тебе є дошка! — вигукнув Мірошник.— А мені ж саме треба залатати дах на коморі. Там така дірка, що, чого доброго, ще замокне й зерно, коли я не залатаю дах. Як добре, що ти згадав про цю дошку! Просто дивно, як це один добрий вчинок тягне за собою другий: щойно я тобі подарував свою тачку, а вже ти даєш мені дошку. Звичайно, тачка коштує набагато більше, ніж дошка, та справжні друзі на це не зважають. Швидше неси її, і я сьогодні ж залатаю дах на коморі.

— Біжу! — вигукнув Малий Ганс, метнувся до повітки й притяг дошку.

— Гм, не дуже-то й довга,— зауважив Мірошник, оглядаючи дошку.— Боюсь, що, коли я залатаю дірку на коморі, на тачку нічого не залишиться. Але то вже не моя вина. Ну а зараз, коли я віддав тобі свою тачку, ти, мабуть, захочеш дати мені за це квітів. Ось кошик, наклади гарно з верхом.

— З верхом? — сумно перепитав Ганс.