Вірний друг - Сторінка 2

Кошик і справді був надто великий, і Ганс побоювався, що як набере його повний, то не буде чого продавати. А він же так хотів викупити свої срібні ґудзики!

— А чого б і ні! — сказав Мірошник.— Я віддав тобі свою тачку і думав, що можу попросити в тебе трохи квіточок. Може, я помиляюся, але я завжди вважав, що дружба, вірна дружба, вільна від усякого себелюбства.

— Мій дорогий, мій найкращий друже! — вигукнув Малий Ганс.— Та заберіть хоч і всі квіти з мого садка! Для мене ваша добра думка була й є дорожча за мої срібні ґудзики.

I він побіг і позривав увесь свій чудовий первоцвіт і.приніс Мірошникові повнісінький кошик.

— Бувай здоровий, Малий Гансе! — сказав Мірошник і потяг на свій горб із дошкою на плечі та великим кошиком у руці.

— До побачення! — відповів Малий Ганс і вдоволено заходився копати заступом, щиро радіючи подарованій тачці.

Наступного дня Ганс прибивав довгі батоги жимолості над ґанком, коли це чує: Мірошник гукає зі шляху. Він зіскочив з драбини, перебіг садком і виглянув через тин.

Там стояв Мірошник, тримаючи великий мішок борошна на плечах.

— Любий Гансе,— сказав Мірошник,— чи не заніс би ти цей мішок борощна на базар?

— Ой, мені так шкода,— забідкався Ганс,— але в мене багато роботи сьогодні. Треба поприбивати всі батоги жимолості, полити квіти, а потім скосити траву.

— Ну, це не по-дружньому,— відказав Мірошник.— Я дарую тобі тачку, а ти не хочеш допомогти мені.

— О, не кажіть так! — вигукнув Малий Ганс.— Я нізащо в світі не хотів би вчинити не по-дружньому.

I він збігав до хати по кашкет і поплентався на базар із великим мішком на плечах.

Була велика спека, на шляху стояла страшенна курява, і Ганс, не пройшовши й шести миль, так стомився, що мусив сісти перепочити. Та якось він усе-таки доплентав до базару. Постоявши ,там трохи, він продав борошно за добру ціну і негайно вирушив додому, бо дуже боявся, щоб його не перестріли на дорозі грабіжники.

— Це був і справді дуже важкий день,— казав сам до себе Малий Ганс, лягаючи спати.— Проте я радий, що не відмовив Мірошникові. Адже він мій найкращий друг, і до того, ще й віддає мені свою тачку.

Рано-вранці наступного дня Мірошник прибіг по гроші, але Ганс, дуже натомившись напередодні, ще лежав у ліжку.

— Ну й ледацюга ти,— мовив Мірошник.— Я от збираюсь віддати тобі свою тачку, і ти міг би працювати краще. Лінощі — то великий гріх, і мені аж ніяк не хотілося б, щоб хтось із моїх друзів був вайлом і ледарем. Ти не ображайся, що я балакаю з тобою так відверто. Звичайно, я б ніколи й не подумав так розмовляти з тобою, коли б не був твоїм другом. Але яка користь від такої дружби, коли не можна відверто сказати все, що думаєш? Кожен може лестити й піддобрятися, а от справжній друг завжди у вічі каже все найприкріше, і чим прикріше, тим краще. Справжній друг завжди радий дозолити тобі, адже він знає, що тільки так робиться добро.

— Дуже прошу, вибачте мені,— сказав Малий Ганс, продираючи очі й стягуючи з голови нічний чепчик,— але я так натомився вчора, що мені захотілося трошки поніжитися в ліжку й послухати пташині співи. Мені, знаєте, завжди краще працюється, коли я наслухаюсь щебетання пташок.

— Ну, коли так, то я радий,— відповів Мірошник, поплескуючи Малого Ганса по спині,— бо я хочу, щоб ти негайно, як тільки одягнешся, ішов до вітряка лагодити дах на моїй коморі.

Бідному Гансові так треба було попрацювати в садку, бо вже два дні не поливалися квіти, проте й Мірошникові не хотів відмовляти: адже той був йому таким добрим другом.

— А це буде дуже не по-дружньому, якщо я скажу, що мені нема коли? — боязко запитав Ганс.

— Авжеж,— відповів Мірошник.— Здається, я не так багато прошу, коли врахувати, що я вирішив віддати тобі свою тачку. Але якщо ти відмовляєшся, то я піду залатаю дірку сам.

— О ні, ні в якому разі! — вигукнув Малий Ганс і, вискочивши з ліжка, миттю одягся і пішов лагодити комору.

Ганс працював до самого вечора, а ввечері прийшов Мірошник подивитися, як іде робота.

— Ну що, Гансе, вже залатав дірку? — гукнув він весело.

— Залатав! — відповів Малий Ганс, злазячи драбиною.

— Ах, нема приємнішої роботи, ніж та, яку ти робиш для інших,— мовив Мірошник.

— Я так люблю слухати вас,— відповів Малий Ганс, сідаючи та витираючи спітніле чоло.— Дуже люблю! От тільки боюсь, ніколи не буде в мене таких високих думок, як у вас.

— О, вони будуть і в тебе! — сказав Мірошник.— Тільки старайся краще. Зараз ти знайомишся тільки з практикою дружби, але колись опануєш і її теорію.

— Ви й справді так гадаєте? — запитав Ганс.

— Навіть не сумніваюся,— відповів Мірошник.— Але дах полагоджений, і тобі пора додому. Відпочинь, бо завтра поженеш мої вівці в гори.

Бідний Малий Ганс боявся вже слово сказати навпроти і рано-вранці, коли Мірошник пригнав до його хатини свої вівці, подався з ними в гори. Доки туди та назад, так і день минув, і Малий Ганс так зморився, що не дійшов навіть до ліжка, а заснув на стільці і прокинувся, коли вже був день.

— З якою радістю я попрацюю, нарешті, в своєму садку сьогодні,— промовив він і негайно взявся до роботи.

Але весь час якось так випадало, що руки не доходили до квіток, бо його друг Мірошник раз по раз прибігав і посилав його кудись то в одній, то в іншій справі або ж загадував допомагати у вітряці. Часом Малий Ганс впадав у розпач і починав побоюватися, чи не подумали його квітки, ніби він зовсім забув про них, але він тішив себе думкою, що Мірошник — його найкращий друг. "До того ж,— не раз заспокоював він себе,— Мірошник вирішив подарувати мені свою тачку, а це — вияв його безкорисливої щедрості".

Так Малий Ганс і далі працював на Мірошника, а Мірошник тішив його гарними словами про дружбу, які Ганс записував у зошит і перечитував ночами, тому що був дуже старанним учнем.

Та якось пізно ввечері, коли Малий Ганс сидів у хаті й грівся біля каміна, раптом щось постукало в сінешні двері. Надворі лютувала буря, і вітер ревів і завивав так страшно, що Ганс спочатку не звернув на той стукіт уваги, подумав, що то буря. Але за якусь мить постукало вдруге, а потім і втретє, вже гучніше.

— Це, мабуть, якийсь бідний подорожній,— сказав сам собі Малий Ганс і кинувся до дверей.

Перед ним стояв Мірошник з ліхтарем в одній руці і товстим ціпком у другій.

— Дорогий Гансе! — вигукнув він.— У мене велике лихо: мій найменший син упав з драбини й побився, і я оце йду по лікаря. Але лікар так далеко живе, а ніч така страшна, тож мені спало на думку, що було б краще, якби ти пішов по нього замість мене. Адже я дарую тобі тачку, справедливо було б, щоб і ти якось віддячив мені.

— Авжеж, авжеж! — вигукнув Малий Ганс.— Це така честь, що ви прийшли просто до мене. Негайно біжу по лікаря. Тільки дайте мені ваш ліхтар, бо ніч така темна, ще, чого доброго, де-небудь упаду в яму.

— Я б і дав,— сказав Мірошник,— але ліхтар у мене зовсім новенький, ще що-небудь станеться з ним.

— Ну, гаразд, якось обійдуся і без ліхтаря! — вигукнув Малий Ганс. Він оглянув свого кожуха, натяг на голову теплу червону шапку, закутав шию хусткою і вирушив у дорогу.

Як же лютувала буря! Було так темно, що Малий Ганс майже не бачив дороги, а вітер налітав з такою силою, що він ледве тримався на ногах. Проте він сміло йшов уперед і десь за три години дістався до лікаревого будинку й постукав у двері.

— Хто там? — запитав лікар, виглянувши з вікна своєї спальні.

— Це я, Малий Ганс, лікарю.

— А що там у тебе скоїлося, Малий Гансе?

— Та це в Мірошника, його найменший хлопець упав з драбини і побився, і Мірошник просить, щоб ви швидше приїхали.

— Гаразд! — відповів лікар і звелів, щоб йому засідлали коня й приготували чоботи та ліхтар; потім сам зійшов униз, сів на коня і рушив до Мірошника, а Малий Ганс підтюпцем побіг за ним.

А вітер усе дужчав, і дощ полив, як з відра. Малий Ганс не встигав за конем і не бачив, куди йти. Зрештою він збився з дороги й забрів на дуже небезпечне болото. Там бідолашний Ганс і втопився в глибокій ямі. Наступного дня його знайшли вівчарі й принесли до його хатини.

Всі прийшли на похорон Малого Ганса, бо всі його любили, але найбільше побивався Мірошник.

— Я був його найкращим другом,— заявив він,— і по справедливості я повинен іти спереду.

I він ішов на чолі похоронної процесії в довгому чорному плащі й час від часу витирав очі великою носовою хустинкою.

— Смерть Малого Ганса — велика втрата для всіх нас,— сказав Коваль, коли після похорону всі сиділи в затишній корчмі, п'ючи настояне на духмяних травах вино й заїдаючи солодкими тістечками.

— А надто для мене,— відгукнувся Мірошник.— Адже я, можна сказати, подарував був йому свою тачку, а зараз і придумати не можу, де її подіти: дома вона мені тільки місце займає, а продати, так за неї ж нічого не дадуть, бо вона геть поламана. Надалі я буду обачніший. Нікому нічого не дам. За щедрість завжди доводиться розплачуватись...

— Ну, а далі що? — озвався Водяний Щур, який і так довго мовчав.

— Це все,— відповіла Коноплянка.

— Що ж сталося з Мірошником? — не вгамовувався Водяний Щур.

— Не знаю,— відповіла Коноплянка.— Та, щиро кажучи, мене це й не цікавить.

— Воно й видно, що ви не маєте співчуття,— дорікнув їй Водяний Щур.

— Мабуть, ви так і не зрозуміли моралі цієї історії,— сказала йому Коноплянка.

— Чого, чого не зрозумів? — перепитав Водяний Щур.

— Моралі.

— То ця оповідь має ще й мораль?

— Авжеж,— відповіла Коноплянка.

— Ну, знаєте,— розгнівався Водяний Щур,— вам треба було попередити про це. Тоді я взагалі не слухав би всієї цієї оповіді, а крикнув би "Тьху!", як той критик. А втім, і зараз ще не пізно.

I він на все горло гукнув "Тьху!", махнув хвостом і щез у своїй норі.

— I як вам подобається цей Водяний Щур? — поцікавилася Качка, підпливаючи знову.— У нього, звісно, чимало гарних рис, але в мені таке сильне почуття материнства, що я не можу без сліз дивитися на старих парубків.

— Мабуть, він образився,— сказала Коноплянка.— Адже я розповіла йому історію з мораллю.

— О, цього ніколи не слід робити,— зауважила Качка.

I я з нею цілком згоден.

Перекладач І. Корунець