Вірнопідданий - Сторінка 18

Нарешті він йому доведе!

— Ваша поведінка вже давно здається мені підозрілою! Ви не виконуєте ваших обов'язків, тому й завелися тут такі парочки.

— Я не наглядач, — докинув механік.

— Ви просто язикатий баламут. Ви розбещуєте підлеглих вам людей. Ви розводите крамолу! Як вас, до речі, звати?

— Наполеон Фішер, — сказав механік.

Дідеріх остовпів.

— Нап... Іще чого! Ви соціал-демократ?

— Авжеж.

— Я так і думав. Ви звільнені.

Він звернувся до робітників:

— Запам'ятайте це! — І, різко обернувшися, вийшов з приміщення. На подвір'ї його наздогнав Сетбір.

— Молодий господарю! — Він був дуже схвильований і не хотів говорити, поки вони не замкнули за собою дверей контори. — Молодий господарю, — сказав бухгалтер, — звільнити його неможливо, він член спілки.

— Саме тому я й хочу викинути його, — відповів Дідеріх.

Сетбір пояснив йому, що цього не можна робити, бо тоді всі кинуть роботу. Дідеріх не міг цього зрозуміти. Хіба вони всі належать до спілки? Ні. В чому ж тоді справа? Сетбір пояснив: вони бояться "червоних"; навіть на старих робітників покластися не можна.

— Я їх всіх викину! — вигукнув Дідеріх. — З чадами й домочадцями, з бебехами й манаттям!

— Та чи зможемо ми дістати інших, — сказав Сетбір, злегка посміхнувшися, подивився з-під зеленого козирка на розгніваного молодого господаря, який бігав по кімнаті і натручувався на меблі. Дідеріх кричав:

— Господар я на своїй фабриці чи ні? Я б хотів бачити...

Сетбір дав йому накричатися, а потім сказав:

— Пане докторе, вам не доведеться розмовляти з Фішером, він не піде від нас, він знає, що це завдало б нам дуже багато прикростей.

Дідеріх ще раз став дибки.

— Он як! Значить, мені не доведеться просити його, щоб він зласкавився і залишився? Цей пан Наполеон! Мені не доведеться запрошувати його в неділю на обід? Це була б для мене надто велика честь!

Кров ударила йому в голову, кімната здавалася йому тісною, він розчинив двері. Механік саме проходив поблизу. Дідеріх подивився йому вслід, ненависть загострила його здатність сприймати — він помітив одночасно і криві, худі ноги цього чоловіка, і його кощаві плечі з надміру довгими руками, а коли механік заговорив з робітниками, то він побачив, як рухалися під ріденькою чорною борідкою його міцні щелепи. Як ненавидів Дідеріх цей рот і ці вузлуваті руки! Чорнобородий вже давно пройшов далі, а Дідеріх досі ще відчував його запах.

— Подивіться, Сетбіре, — передні лапи звисають у нього аж до самої землі. Ще трохи, і він почне бігати рачки й гризти горіхи. Цій мавпі ми вже підставимо ніжку, будьте певні! Наполеон! Таке ім'я вже саме по собі є викликом. Хай він остерігається, бо один з нас двох, — Дідеріх закрутив білками, — залишиться на полі битви.

Він пішов з фабрики, високо піднісши голову, і, одягнувши чорного сюртука, подався засвідчувати свою пошану найповажнішим особам міста. Щоб з Мейзештрасе дістатися на Швейніхенштрасе, до бургомістра, доктора Шеффельвейса, йому треба було піти по Вухерштрасе, яка тепер називалася вулицею Кайзера Вільгельма. Так він і збирався зробити; але останньої хвилини, ніби за домовленістю, яку тримав у таємниці й від самого себе, він усе ж таки звернув на вулицю Флейшгауергрубе. Двоє східців перед будинком старого Бука були відполіровані ногами всіх жителів міста і їхніх попередників. Деренчання дзвінка біля жовтих скляних дверей лунко відбилося в порожньому коридорі. Потім там, у глибині, двері прочинилися, і стара служниця задріботіла коридором. Але не встигла вона дійти до дверей, як з кабінету вийшов господар дому і сам відчинив гостеві. Він узяв за руку Дідеріха, котрий запопадливо вклонявся, і повів його до кабінету.

— Любий Геслінгу! Я чекав на вас, мене повідомили про ваш приїзд. Гостинно просимо до Неціга, дорогий докторе.

У Дідеріха враз виступили сльози на очах, і він забелькотів:

— Ви надто добрі, пане Буку. Звичайно, я вважав за свій обов'язок насамперед відвідати вас і запевнити вас, що я завжди весь... що я завжди весь... до ваших послуг, — закінчив він ревно, як добрий учень. Старий пан Бук досі ще тримав його руку в своїй, теплій і при цьому легкій та м'якій.

— Послуги... — він сам підсунув Дідеріхові крісло, — ви, звичайно, будете робити їх не мені, а своїм сугромадянам, які віддячать вам за це. Радником ваші сугромадяни оберуть вас найближчим часом, це, здається мені, я можу вам обіцяти, бо цим лише віддадуть належне шановній родині.

А там, — старий Бук зробив урочистий і широкий рух, — я вже покладаюся на вас і сподіваюся, що ви найближчим часом дасте нам можливість привітати вас у магістраті.

Дідеріх уклонився із щасливою усмішкою, неначе його вже вітали.

— Щодо напрямку думок нашого міста, — вів далі пан Бук, — то я не скажу, щоб він був у всьому добрий... — Біла борідка пірнула в шовкову шийну хустку. — Та ще є простір, — борідка виринула знову, — і, дасть бог, ще надовго, для справді ліберальних людей.

Дідеріх запевнив:

— Я, звичайно, дотримуюся ліберальних поглядів.

Старий Бук провів рукою по аркушах паперу, що лежали на його бюрку.

— Ваш покійний батько часто сидів тут, супроти мене, особливо за тих часів, коли засновував свою папірню. На мою велику радість, я зміг йому в цьому допомогти. Йшлося про струмок, який тече тепер через ваш двір.

Дідеріх сказав схвильованим голосом:

— Скільки разів, пане Буку, мій батько розповідав мені, що струмком, без якого ми не могли б існувати, він завдячує тільки вам.

— Ні, не тільки мені, а нашому справедливому самоврядуванню, в якому, проте, — старий Бук підніс білого вказівного пальця і глибоко заглянув Дідеріхові в очі, — певні люди, певна партія багато що змінили б, якби тільки мали силу. — Голосніше і з пафосом: — Супротивник біля брами, тож згуртуймось і даймо йому відсіч.

Він помовчав і сказав спокійнішим тоном, навіть з благодушною посмішкою:

— А ви, найлюбіший пане докторе, чи не перебуваєте ви тепер у такому ж становищі, як тоді ваш батько? Хіба ви не збираєтеся розбудовувати свою фабрику? У вас, звичайно, широкі плани?

— Безперечно.

І Дідеріх почав палко викладати, що, на його думку, треба зробити. Старий уважно слухав, киваючи головою, потім узяв щіпку тютюну... Нарешті він сказав:

— Наскільки я можу судити, перед вами не тільки великі витрати при перебудові, але, мабуть, і ускладнення з міською будівельною інспекцією, з якою мені, між іншим, доводиться мати справу в магістраті. Тепер погляньте, любий Геслінгу, що лежить тут, на моєму бюркові.

І Дідеріх побачив докладний план своєї ділянки і суміжної з нею. Його розгублене обличчя викликало у старого Бука усмішку задоволення.

— Я можу подбати про те, — сказав він, — щоб вам не чинили ніяких перешкод. — І у відповідь на Дідеріхову подяку: — Допомагаючи кожному з наших друзів, ми служимо великому цілому. Бо друзі народної партії — всі, за винятком тиранів.

Після цих слів старий Бук глибше всівся до фотеля і склав руки. Напруження зійшло з його обличчя, він похитував головою, як добрий дідусь.

— Як ви були дитиною, у вас були такі гарні золоті кучері.

Дідеріх зрозумів, що офіційна частина розмови закінчена.

— Я пам'ятаю, — дозволив він собі сказати, — як хлопчиком приходив у цей дім і бавився з вашим сином Вольфгангом у солдати.

— Так, так. А. тепер він знову грається в солдати.

— Його люблять офіцери. Він мені сам говорив це.

— Я б хотів, любий Геслінгу, щоб у нього були ваші практичні нахили... Ну, він вгамується, коли я його оженю.

— Я гадаю, — сказав Дідеріх, — що ваш син високообдарована людина. Тому його ніщо не задовольняє, він не знає, чи стати йому генералом, чи якимось іншим великим діячем.

— А поки що він, на жаль, робить дурниці. — Старий глянув у вікно. Дідеріх не наважився виказати свою цікавість.

— Дурниці? Це мене дивує. Мені він завжди імпонував саме своїм розумом. Ще в школі, його письмові роботи... А те, що він недавно говорив мені про нашого кайзера, що той, на його думку, охоче б став першим вождем робітників...

— Від цього хай береже бог робітників...

— Чому? — Дідеріх був глибоко вражений.

— Тому що їм від цього не солодко було б. Адже й нам це також не пішло на користь.

— Але ж завдяки Гогенцоллернам у нас є тепер єдина Німецька імперія.

— У нас її немає, — сказав старий Бук і незвичайно поривчо підвівся із стільця. — Доказом єдності служить своя власна воля; а хіба вона у нас є? "Вам тільки здається, що ви об'єднані, бо вас об'єднує рабський дух!" Навесні сімдесят першого року поет Гервег, що лишився живий, як я, кинув ці слова тим, які сп'яніли від перемоги. Що сказав би він тепер?

Перед цим голосом з того світу Дідеріх міг тільки пробелькотіти:

— Ах, так, ви ж учасник сорок восьмого року...

— Мій милий юний друже, ви хочете сказати: дурень і переможений. Так, ми були переможені, бо ми були настільки дурні, що вірили в наш народ. Ми вірили, що він сам доможеться того, що тепер одержує від своїх володарів ціною рабства. Ми уявляли собі його могутнім, багатим, свідомим своїх інтересів і готовим змагатися за майбутнє. Ми не бачили, що без політичного виховання, котрого в нього менше, ніж у всіх інших народів, він приречений був по нетривалім піднесенні знову скоритися силам минулого. Вже за наших часів було дуже багато таких, які, не турбуючись про ціле, дбали тільки про свої власні інтереси і були раді, якщо, гріючися в промінні чиїх-небудь милостей, могли задовольняти ниці потреби розкішного і гулящого життя. А тепер ім'я їм легіон, бо з них зняли турботу про загальне благо. Ваші володарі вже зробили з вас велику державу, і поки ви заробляєте гроші, як умієте, і витрачаєте їх, як хочете, вони створять для вас — або, вірніше для себе — ще й флот, який ми того часу могли б і самі створити. Наш поет ще тоді знав те, чого вас тепер починають учити. "У борознах, проведених Колумбом, Німеччини зіходить майбуття".

— Бісмарк все ж таки дещо зробив, — з тихим торжеством сказав Дідеріх.

— В тому й справа, що йому було дано владу це зробити! І при цьому він усе зробив тільки фактично, а формально сховався за іменем свого володаря. Ми, громадяни сорок восьмого року, були чесніші, я маю право так говорити, бо сам я тоді поплатився за те, на що зважився.

— Я знаю, вас було засуджено на смерть, — сказав Дідеріх, знову стихнувши.

— Я був засуджений за те, що боронив суверенітет національних зборів проти єдинодержавства і очолив повстання народу, змушеного вдатися до самозахисту.