Вірнопідданий - Сторінка 52

Але голова швидко подзвонив. Проте в пресі питання обговорювалось і далі. "Голос народу" твердив, що доктор Геслінг вносить у зібрання радників дух найпідлішого підлабузництва, після чого "Нецігська газета" назвала його промову освіжаючим учинком прямодушного патріота. Однак, що йдеться про особливо значну подію, з'ясувалося лише по тому, як на це відгукнулася берлінська "Локаль-Анцейгер". Газета його величності палко вихваляла відважний виступ нецігського радника, доктора Геслінга. Вона із задоволенням відзначила, що новий, рішучий німецький дух, обстоюваний його величністю, почав проникати і в глиб країни. Настанови його величності додержуються, громадяни прокидаються зі сну, грань між тими, хто за нього, і тими, хто проти нього, стає дедалі різкішою. Побажаймо, щоб якомога більше чесних речників наших міст пішло за прикладом доктора Геслінга!

Цей номер "Локаль-Анцейгера" Дідеріх уже впродовж цілого тижня носив біля серця, коли одного разу найтихішої ранкової години, уникаючи людної Кайзер-Вільгельмштрасе, він задвірками прокрався до пиварні Кляпша, де на нього чекали Наполеон Фішер та його партійний товариш, шинкар Рілле. Хоч пиварня була зовсім порожня, вони забилися в найвіддаленіший куток; панну Кляпш відпустили зразу ж, як тільки вона принесла пиво, і сам Кляпш, котрий підслухував коло дверей, чув тільки шепіт. Він хотів скористатися з віконечка, крізь яке, під час особливого напливу відвідувачів, подавали склянки, але Рілле, знайомий з будовою пиварень, зачинив віконечко у Кляпша перед носом. Усе ж таки той встиг зауважити, що доктор Геслінг підскочив і, очевидно, зібрався піти. Ніколи він як націоналіст не погодиться на це!.. Але потім панна Кляпш, яку покликали одержати гроші за пиво, запевняла, що все ж таки бачила аркуш паперу, підписаний всіма трьома.

Того ж дня Еммі і Магда були запрошені на чай до пані фон Вульков, і Дідеріх супроводив їх. Високо піднісши голови, йшли вони втрьох по Кайзер-Вільгельмштрасе. Дідеріх холодно скинув циліндра перед гуртом чоловіків, що з ганку масонської ложі вражено дивились, як він заходить до дому урядового президента фон Вулькова. Вартовому він весело махнув рукою. Нагорі, в передпокої, вони зустрілися з офіцерами та їхніми дамами, вже знайомими обом паннам Геслінг.

Дзенькнувши острогами, лейтенант фон Бріцен допоміг Еммі скинути пальто, і вона подякувала йому через плече, ніби графиня. Потім вона наступила Дідеріхові на ногу, даючи зрозуміти, що в цьому товаристві треба пильнувати звичаю. І справді: після тривалих чемних суперечок з лейтенантом фон Бріценом про те, кому ввійти першому, після захопленого розшуркування перед господинею, яка відрекомендувала його іншим гостям, — яке складне завдання, таке почесне, але й таке небезпечне, сидіти на стільчику затиснутим між дамськими сукнями, тримати в рівновазі чашку з чаєм, одночасно приймаючи вазу з печивом і з чарувальною усмішкою передаючи її далі, і, попиваючи чай, висловлювати свою думку то медовими виразами про таку вдалу виставу "Таємної графині", то мужньо схвальними про розмах адміністративної діяльності президента, то значущими про крамолу і вірність кайзерові, — і при цьому ще годувати президентового собаку, який весь час просив.

Про невимогливих товаришів по чарці з погрібця або Товариства воїнів тут треба було забути; доводилося з вимученою посмішкою пильно дивитись у водянисті очі капітана фон Кекеріца, в якого лисина була біла, а обличчя, починаючи від середини лоба, червоне, як вогонь, і слухати його розповіді про учбовий плац. І мало того, що, напружено чекаючи на запитання про військову службу, ти весь обливаєшся потом, так ще й дама з рівно зачесаним угору лляним волоссям і з облупленим від сонця носом, яка сидить поряд, починає раптом розмову про коней... На цей раз Дідеріха врятувала Еммі: підтримувана паном фон Бріценом, з яким була, здавалось, у близьких взаєминах, вона спритно вкинулася до розмови, хизуючися спортивними виразами, і навіть не побоялася захоплено описувати вигадані прогулянки верхи, що до них вона нібито вдавалася в маєтку своєї тітки. Коли після цього лейтенант запропонувавз їй спільні прогулянки верхи, вона послалася на бідну пані Геслінг, яка нібито не дозволяє їй цього. Дідеріх не пізнавав Еммі. Її надзвичайні здібності цілком затьмарили тут Магду, якій, що не кажіть, пощастило впіймати нареченого. Не без таємного страху думав Дідеріх, як і після повернення із "Зеленого ангела", про недовідомі шляхи, котрими дівчина, коли її не бачать...

Раптом він помітив, що пропустив запитання пані фон Вульков і що всі мовчать, чекаючи на його відповідь. Він озирнувся, шукаючи допомоги, але зустрів тільки невблаганний погляд великого портрета: блідий і скам'янілий, в червоному гусарському мундирі, рука при боці, кінчики вусів коло самих очей, і холодно блискаючий погляд через плече! Дідеріх затремтів, похлинувся чаєм, пан фон Бріцен поплескав його по спині.

Якусь даму, що до цього часу тільки старанно їла, почали просити щось проспівати. Всі перейшли до музичної зали, де поділилися на групи. Коло дверей Дідеріх крадькома витяг годинника, але раптом почув за спиною кахикання господині.

— Я знаю, любий докторе, що ваш час належить поважним обов'язкам і що ви офіруєте ним заради нас і нашої легкої, я б сказала, занадто легкої розмови. Мій чоловік чекає на вас, ходімте.

Приклавши пальця до уст, вона пішла вперед коридором, через порожній передпокій... Тихенько постукала. Відповіді не було, і вона боязко подивилася на Дідеріха, який також зніяковів.

— Оттохен, — сказала вона, ніжно притулившися до замкнених дверей.

Кілька секунд вони прислухалися, потім грізний бас прогримів ізсередини:

— Ніяких Оттохенів! Скажи своїм дурням, щоб хлистали чай без мене!

— Він такий заклопотаний справами, — прошепотіла пані фон Вульков, трохи бліднучи. — Боротьба з недобромисними елементами підриває його здоров'я... На жаль, обов'язки господині кличуть мене до моїх гостей, лакей доповість про вас. — І вона спурхнула геть.

Дідеріх довго й марно чекав на лакея. Нарешті з'явився дог Вулькова; величезний і гордий, пройшов він повз Дідеріха і почав дряпатися в двері. Відразу ж ізсередини пролунало: "Шнапс! Сюди!" — після чого пес відчинив двері. Він забув їх зачинити, то ж Дідеріх також дозволив собі прослизнути до покою. Вульков сидів у хмарі диму біля письмового стола, повернувши до дверей свою широченну спину.

— Добридень, пане президенте, — уклонившись, сказав Дідеріх.

— Ти теж уже навчився балакати, Шнапс? — запитав Вульков, не обертаючись. Він склав якийсь папір, повільно закурив нову сигару...

"От зараз", — подумав Дідеріх. Але Вульков знову почав писати. Цікавість до Дідеріха виявляв тільки собака. Очевидно, він уважав, що гість тут ще менш доречний, ніж у вітальні, його зневага перейшла у ворожість: вишкіривши зуби, пес обнюхував Дідеріхові штани, — якщо це ще взагалі можна було назвати обнюхуванням. Дідеріх нечутно, як тільки міг, переступав з ноги на ногу, а дог гарчав грізно, але тихо, знаючи добре, що більшого не сміє дозволити собі за приявності хазяїна. Нарешті Дідеріхові пощастило поставити між собою і своїм ворогом стільця, вчепившися за якого, він тепер і крутився то повільніше, то швидше, весь час на сторожі перед стрибками Шнапса. Якось Вульков повернув голову, і Дідеріхові здалося, що він посміхається. Нарешті собаці гра набридла, він підійшов до хазяїна і почав лащитися, потім ліг коло ніг, кидаючи сміливі погляди мисливця на Дідеріха, який втирав піт з лоба.

"Підла тварюка!" — подумав Дідеріх, і зненацька все в ньому заклекотіло. Від обурення і гіркого диму йому забило дух і, стримуючи кашель, він думав: "Хто я такий, щоб дозволити так глузувати із себе? Мій останній мастильник не стерпів би цього від мене. Я — доктор! Я — радник! Цей неотесаний мужлай потребує мене більше, ніж я його!" Все, пов'язане із сьогоднішнім візитом, стало перед ним тепер у якнайгіршому світлі. З нього сміялися, це щеня, лейтенант, ляскав його по спині! Ці солдафони і вельможні гиндички весь час балакали про свої безглузді справи, а він сидів як дурень! "А хто годує цю нахабну голоту? Ми!" Його погляди, його почуття — все раптом розпалося в Дідеріхових грудях, і з уламків бурхливо вирвалося полум'я ненависті. "Шкуродери! Шабле-бряжчателі! Чванлива наволоч!.. Коли ми покінчимо з усією бандою..." Кулаки стискалися самі собою, в нападі німої люті він бачив усе поваленим, розвіяним: керманичів, армію, чиновництво, всіх носіїв влади і її саму, владу! Владу, яка топче нас і чиї копита ми цілуємо! Проти якої ми безсилі, бо всі любимо її! Яка в нас у крові, бо покірливість у нашій крові! Ми — атом її, безмежно мала молекула чогось, що вона виплюнула!.. Зі стіни напроти, з-за сизих хмар диму, дивилося її бліде обличчя, залізне, визвірене, блискаюче. Дідеріх у несамовитому самозабутті підняв кулака.

Але тут загарчав пес, а з-під Вулькова пролунав громовий шум, довгий гуркотливий тріск — і Дідеріх злякався. Він не міг зрозуміти, що це був за припадок. Будова ладу, знову споруджена в його грудях, уже тільки ледве-ледве стрясалася. Пан урядовий президент заклопотаний важливими державними справами. Треба дочекатися, поки він зверне увагу на тебе, а потім виявити свої добромисні погляди і налагодити свої справи...

— Ну, докторчику? — сказав пан фон Вульков, обертаючись разом із стільцем. — Що у вас нового? Ви стаєте справжнім державним мужем. Сідайте-но на це почесне місце.

— Тішу себе надією, — пробелькотів Дідеріх. — Дечого я вже домігся для справи націоналізму.

Вульков пустив йому густу цівку диму прямо в ніс, потім наблизив до нього своє вилицювате обличчя із жвавими цинічними очима.

— По-перше, ви допевнилися того, докторчику, що попали в радники. Яким чином, цього ми не будемо торкатися. В усякому разі для вас це було не зайве, бо ваша фабрика, кажуть, ледве животіє.

Дідеріх здригнувся, а фон Вульков розкотисто засміявся.

— Облиште! Ви своя людина. Як ви гадаєте, що це я тут писав?

Великий аркуш паперу зник під лапою, яку він поклав на нього.

— Я прошу у міністра дрібничку для одного доктора Геслінга в нагороду за його заслуги в справі поширення добромисних поглядів у Нецігу...