Вірнопідданий - Сторінка 56

Коли мигдаль був уже в її руках, залунав весільний марш, і Дідеріх почав підспівувати. Без бляхи й прапорів дружні багато втрачали в урочистому поході, та й Лоенгрінові було б краще не з'являтися в камзолі. Побачивши його, Дідеріх зайвий раз пройнявся свідомістю важливості мундира. Дами із своїми прокислими голосами нарешті щасливо пішли геть. Але король! Він ніяк не міг розлучитися з молодими, хитрував і, очевидно, охоче лишився б у ролі глядача. Дідеріх, якому король весь час здавався занадто недолугим для цього суворого часу, тепер просто назвав його йолопом.

Нарешті той вийшов, а Лоенгрін і Ельза на канапі заспівали про "щастя, яке дає лиш бог". Але чим довше вони співали, тим ближче присувалися одне до одного, причому їхні обличчя раз у раз зверталися до Геніша. Диригент і оркестр, здавалося, розпалювали їх; це було зрозуміло, бо Дідеріх і Густа, сидячи вдвох у ложі, також тихенько посапували і дивились одне на одного розпаленими очима. Почуття корилися чарівним звукам, які Геніш викликав своїм ритмічним погойдуванням, а руки йшли слідом за почуттями. Дідеріх просунув свою руку між спинкою стільця Густи та її спиною, обійняв її знизу і самозабутньо бурмотів:

— Коли я побачив це вперше, я відразу ж сказав: вона або ніхто!

Але тут казкові чари були порушені пригодою, якій, напевне, судилося ще довго владати умами нецігських театралів: Лоенгрін показав свою фуфайку! Щойно він заспівав: "Ночі дихання солодко думку туманить", як у нього розстебнувся камзол, з-під якого вилізла фуфайка. Поки Ельза, явно схвильована, застібала йому камзол, у залі панував жвавий неспокій; потім зала знову підпала під владу чарів. Густа, яка ледве не подавилася мигдалем, поставила собі питання: "Як довго він носить цю фуфайку? І взагалі у нього нема нічого із собою, адже лебідь поплив геть з його багажем!" Дідеріх суворо заборонив їй розумувати. "Ти така ж дурна, як Ельза", — заявив він, бо саме цієї хвилини Ельза ризикувала всім, випитуючи у чоловіка його політичні таємниці. Крамолу було остаточно потлумлено; з божої помочі, зрадницький замах Тельрамунда не вдався; але жінки — Дідеріх повинен був це визнати — діяли, коли їх міцно не прибрати до рук, мабуть, ще небезпечніш за крамольників.

Це виявилося з цілковитою ясністю після зміни декорацій.

Дуб, прапори, всі аксесуари націоналізму знов були на місці, і "німецький край, німецький щит, бог береже нас сотні літ": браво! Але Лоенгрін насправді поклав відійти від громадського життя. "Всі сумнівалися в мені", — він також міг це сказати. Він обвинувачував по черзі то мертвого Тельрамунда, то непритомну Ельзу. Ніхто з них не заперечував йому, він міг би й не доводити свою правоту, до того ж він справді стояв перший в табелі про ранги. Тому що тепер відкрив усім, хто він. Його невідоме до того часу ім'я викликало величезне хвилювання всіх приявних на сцені.

Дружні ніяк не могли заспокоїтися; здавалося, вони чекали всього, тільки не того, що його звуть Лоенгріном. Тим наполегливіше благали улюбленого монарха відрочити ще цього разу зречення, яке ховало в собі тяжкі наслідки. Але Лоенгрін і далі хрипло співав і був невблаганним. Та й лебідь чекав на нього. Останнє зухвальство Ортруди, на загальну втіху, коштувало їй голови. На жаль, і Ельза полягла на полі битви, яке покинув Лоенгрін, принаджуваний тепер не лебедем, звільненим від чарів, а атлетичним голубом. А юний, тільки-но прибулий Готфрід був — протягом трьох днів — третій монарх, якому рицарі і дружні, чесні і вірні, як завжди, присягнули на вірність.

— Такі наслідки, — зауважив Дідеріх, подаючи Густі пальто.

Всі ці катастрофи, які були нічим іншим, як виявом суті влади, піднесли його і глибоко задовольнили.

— Наслідки чого? — спитала Густа, схильна заперечувати. Вона тільки хоче знати, хто він. Це її право, тут нема нічого непристойного.

— Це треба глибше розуміти, — суворо пояснив їй Дідеріх. — Історія з Граалем означає, що монарх відповідає тільки перед богом і власним сумлінням. Ну, а ми — перед ним. Якщо справа торкнеться інтересів його величності, що б ти не робила, я не скажу ані слова, а в тому разі, коли... — І він рухом дав зрозуміти, що якби перед ним стояла та сама дилема, він також, не вагаючись, офірував би Густою.

Густа обурилася:

— Це ж розбій! Щоб я гинула тільки тому, що Лоенгрін — безтемпераментний осел? Навіть шлюбної ночі Ельза не відчула його! — І Густа зморщила носика, як тоді, виходячи з "кутка кохання", де також нічого не сталося!

Дорогою додому молодий і наречена помирилися.

— Ось мистецтво, яке нам потрібне! — вигукував Дідеріх. — Справжнє німецьке мистецтво!

Бо тут, у словах і в музиці, були, здавалося йому, задоволені всі вимоги націоналізму. Протест був різнозначний злочинові, існуюче, управнене пишно шанувалося, благородне походження і влада з божої ласки цінувалися над усе, а народ — хор, вічно застукуваний подіями зненацька, — охоче бився проти ворогів своїх монархів. Войовниче тло і містичні візерунки — і перше, і друге було витримане. Приємно також було, що в цьому творі мужчина був красивіший за жінку і викликав до себе більшу любов, ніж вона. "Як бачу красеня мужчину, то серце тьохкає моє", — співали чоловіки разом з королем. І музика, із свого боку, була сповнена мужньої краси, була героїчна, при всій своїй пишності, і вірнопідданча навіть у хвилини пристрасті. Хто встоїть перед цим? Тисяча вистав такої опери, і не залишиться людини, яка не стала б націоналістом! Дідеріх висловив це:

— І театр також моя зброя. Хіба що тільки процес про образу його величності так само збудив громадян від сну. Я загнав Лауера до в'язниці, але перед тим, хто написав Лоенгріна, я скидаю капелюха.

Він запропонував послати телеграму солідарності Вагнерові. Густа пояснила йому, що це, на жаль, уже неможливо. Злетівши думками так високо, Дідеріх заразом висловився й про мистецтво взагалі.

— Для мистецтва теж існує табель про ранги. Найвище з мистецтв — це музика, тому вона є німецьким мистецтвом. Потім іде драма.

— Чому? — спитала Густа.

— Тому, що часом її можна покласти на музику, і тому, що її не треба читати, і взагалі.

А що йде потім?

— Звичайно, портретний живопис — через портрети кайзера. Все інше не має значення.

А роман?

— Це не мистецтво. Принаймні, дякувати богові, не німецьке: сама назва свідчить про це.

А потім настав день весілля. Обоє квапилися: Густа через плітки, Дідеріх — з міркувань політики. Для більшого ефекту вирішили, щоб Магда і Кінаст вінчалися того самого дня. Кінаст приїхав і Дідеріх зрідка поглядав на нього з тривогою: Кінаст зголив бороду, кінчики вусів підкручував до самих очей і вже так само блискав очима. Під час переговорів про Магдину частку в прибутках він виявляв загрозливу діловитість. Дідеріх, стурбований наслідком справи і твердо поклавши спевнити до кінця свій обов'язок перед самим собою, тепер часто заглиблювався в торговельні книги... Навіть уранці перед своїм шлюбом, уже одягнений у фрак, він сидів у конторі; в цей час йому подали візитну картку: "Карнауке, поручик у відставці".

— Що йому треба, Сетбіре?

Старий бухгалтер теж не знав.

— Ну, все одно. Я не можу не прийняти офіцера.

І Дідеріх сам пішов до дверей.

Але біля дверей він зустрівся з незвичайно виструнченим чоловіком у зеленому, щільно застебнутому біля коміра літньому пальті, з якого стікала вода. Під його гостроносими лакованими черевиками відразу ж утворилася калюжа; із зеленого капелюшка, що його він, як це не дивно, не скинув, дзюркотіла вода.

— Насамперед треба обсушитися, — заявив він і, не чекаючи на Дідеріхову згоду, попрямував до грубки. Примостившися, він гугняво сказав:

— Продаєте, га? Заплутались, га?

Дідеріх не зразу збагнув; потім кинув тривожний погляд на Сетбіра. Старий вже знову взявся за листа.

— Пан поручик, мабуть, помилився номером будинку, — обережно зауважив Дідеріх, але це не допомогло.

— Дурниці! Знаю точно. Прошу без церемоній. Наказ згори. Прикусити язика і продати, інакше — хай змилостивиться бог!

Така манера вести розмову була надто дивна. Дідеріх швидко зрозумів, що незвичайно пряма постава цього чоловіка, незважаючи на його військове минуле, була так само неприродна, як і його посоловілі очі. Тієї ж миті, як Дідеріх переконався в цьому, чоловік скинув з голови свого зеленого капелюха і вилив воду з нього Дідеріхові на маніжку. Останній спробував був протестувати, але чоловік надзвичайно на це образився.

— Я до ваших послуг, — прогугнявив він. — Пани фон Квіцін і фон Вульков не відмовляться бути моїми секундантами.

При цьому він весь час підморгував, і Дідеріх, в якого зродилася страшна підозра, забув про свій гнів і був стурбований лише тим, як вивести поручика з кімнати.

— Ми поговоримо надворі, — шепнув він йому, а Сетбірові: — Він п'яний до нестями, треба його якось позбутися.

Та Сетбір стулив губи, наморщив лоба, і цього разу вже не повернувся до свого листа.

Поручик вийшов просто на дощ. Дідеріх пішов за ним.

— Сваритися через це нам нема чого, але поговорити ми все ж таки можемо.

Дідеріх також змок до рубця, поки йому вдалося завести гостя на фабрику. В порожньому машинному цеху поручик загорлав:

— Чарку горілки! Купую все, разом з горілкою!

Хоч робітники на ознаменування Дідеріхового весілля сьогодні не працювали, він злякано озирнувся; він одкрив комору, де лежали мішки з хлором, і з одчайдушним зусиллям уштовхнув туди поручика. Тут стояв страшний сморід: поручик кілька разів чхнув, після чого сказав:

— Моє прізвище Карнауке. Чому ви так смердите?

— Ви дієте від чийогось імені? — спитав Дідеріх.

Поручик і цим був ображений.

— Що ви хочете цим сказати?.. Ах так, купую все нерухоме.

Ідучи за Дідеріховим поглядом, він глянув на своє промокле пальтечко.

— Тимчасові непереливки, — прогугнявив він. — Служу посередником у благородних людей. Справа честі.

— Що пропонує ваш уповноважник?

— Сто двадцять гуртом.

І хоч як Дідеріх жахався і обурювався — його ділянка коштує принаймні двісті тисяч! — поручик стояв на своєму:

— Сто двадцять гуртом.

— Діла не буде.

Дідеріх зробив необережний рух до виходу, після чого поручик перейшов у наступ. Дідеріхові довелося боронитися, він упав на лантух з хлором, поручик на нього.

— Встаньте, — прохрипів Дідеріх, — вапно нас обпече.

Поручик завив, наче його вже обпекло крізь одяг, і раптом виструнчився, як спершу.