Вірнопідданий - Сторінка 6

Вібель обмацав його: Деліч не поворухнувся.

— Розрив серця, — коротко сказав Вібель.

Твердим кроком він підійшов до дзвоника. Дідеріх підняв черепки і витер підлогу. Потім вони перенесли Деліча на ліжко. Нестримному хазяйчиному голосінню вони протиставили сувору витримку, гідну членів їхньої корпорації. Потім пішли виконувати необхідні формальності. Дорогою, розмірено крокуючи в ногу з Дідеріхом, Вібель сказав із стоїчною зневагою до смерті:

— Це може статися з кожним із нас. Пиятика — не жарти. Кожен повинен це розуміти.

Дідеріх поділяв загальний урочистий настрій, викликаний тим, що Деліч лишився вірний своєму обов'язкові і помер на полі честі. З гордістю ішли вони за труною. "Нова Тевтонія" — наш стяг!" — можна було прочитати на кожному обличчі. Спустивши прикрашені крепом рапіри, вони стояли на цвинтарі із зосередженими обличчями воїнів, в яких найближча битва може відібрати життя так, як попередня забрала його в їхнього товариша; похвали покійникові, про якого найстаріший член корпорації сказав, що він заслужив найвищої нагороди в школі мужності та ідеалізму, розчулили їх усіх, ніби стосувалися їх самих.

На цьому Дідеріхове учнівство скінчилося, бо Вібель вийшов з корпорації, щоб підготуватися до екзамену на референдарія; і відтепер Дідеріх мусив самостійно запроваджувати в життя перейняті в нього принципи і вщеплювати їх новакам. Він робив це суворо, свідомий своєї високої відповідальності. Горе новакові, що заслужив "великого келиха"! Не минало й п'яти хвилин, як він навпомацки, тримаючись за стіни, вибирався із зали. Одного разу трапилося щось жахливе: новак пройшов у двері раніше за Дідеріха. За кару йому була восьмиденна заборона цокатися з ним під час пиятики. Не пиха і не себелюбство керували Дідеріхом: лиш його висока думка про честь корпорації. Він сам був тільки людиною — отже, нічим; всі його права, все його значення і вага випливали з корпорації. Навіть фізично він завдячував їй усім: округлістю білого обличчя, черевцем, яке викликало у новаків таку пошану, привілеєм приходити на публічні урочистості у високих чоботях, із стрічкою через плече та в кольоровій шапочці, втіхою носити мундира! Звичайно, він досі повинен був поступатися місцем лейтенантові, оскільки корпорація, до якої належав лейтенант, була, безперечно, вища; та принаймні він міг не боятися трамвайного кондуктора, той не наважиться нагримати на нього. Його мужність була грізно накреслена на його обличчі рубцями, що перетинали підборіддя, борознили щоки і врізалися в коротко обстрижений череп, — і яка то радість мати змогу щодня доводити її кожному! Якось несподівано трапилася блискуча нагода. Він, Готліб Горнунг і покоївка їхньої хазяйки втрьох були на танцях у Галензее. Вже кілька місяців друзі спільно наймали приміщення, де прислужувала гарненька дівчина; обоє вони робили їй незначні подарунки і в неділю їздили разом з нею за місто. Що ж до того, чи домігся Горнунг у неї того ж самого, що й він, то про це Дідеріх мав свої власні припущення. Офіційно і від імені корпорації це було йому невідомо.

Роза була гарно одягнена, і на балу охочих залицятися до неї знаходилося чимало. Щоб протанцювати з нею ще одну польку, Дідеріх змушений був нагадати, що він купив їй рукавички. Він уже віддав їй, як личить перед танцем, церемонний уклін, як раптом хтось несподівано втерся поміж них і потяг Розу до танцю. Дідеріх розгублено дивився їм услід з неясною свідомістю, що безкарно лишити цього не можна. Але ще раніше, ніж він встиг щось вирішити, якась дівчина, протовпившись крізь танцюючі пари, кинулася до Рози, дала їй ляпаса і грубо вирвала її з кавалерових рук. Побачивши це, Дідеріх зразу ж попрямував до Розиного викрадача.

— Шановний пане, — сказав він, твердо дивлячись йому в очі, — ваша поведінка обурлива.

Той відповів:

— Хай так!

Вражений таким незвичним поворотом офіційної розмови, Дідеріх пробелькотів:

— Грубіян!

Той чітко відповів:

— Бовдур, — і зареготав.

Зовсім приголомшений такою зневагою до етикету, Дідеріх хотів уже вклонитися й відійти, але той раптом штовхнув його в живіт, і тієї ж миті вони вже каталися по підлозі. Серед вереску і підохочувальних вигуків вони боролися доти, доки їх не розборонили. Готліб Горнунг, який допомагав шукати Дідеріхове пенсне, зненацька крикнув: "Он він чкурнув!" — і кинувся навздогін. Дідеріх за ним. Вони підбігли саме тоді, коли Дідеріхів супротивник з якимось супутником сідав на візника, і найняли першого, що їм трапився. Горнунг твердив, що корпорація не може цього дарувати.

— Погань, сам тікає, а про даму забув.

Дідеріх заявив:

— Щодо Рози, то для мене вона більше не існує.

— Для мене теж.

Дорогою вони дуже хвилювалися.

— Чи доженемо їх? У нас не коняка, а якась шкапа.

— А що, як цей мужлай не зможе відповісти за свої вчинки на дуелі?

Було вирішено: "Тоді інцидент офіційно не відбувся".

Перший візник спинився в західній частині міста, біля цілком пристойного будинку. Двері зачинилися Дідеріхові й Горнунгу перед самим носом. Вони вирішили чекати. Стало прохолодно, вони ходили туди й сюди перед будинком, двадцять кроків уліво, двадцять кроків управо, не спускаючи очей з парадного ходу, і повторювали ті ж самі грізні й багатозначні слова. Тут може йтися лише про пістолети! Цього разу за честь "Нової Тевтонії" ворог заплатить дорого! Аби тільки той не був справді якимсь мужлаєм!

Нарешті з'явився швейцар, і вони почали його розпитувати. Вони намагалися описати йому молодих людей, але виявилося, що у жодного з них не було якихось особливих прикмет. Горнунг ще завзятіше за Дідеріха наполягав на тому, що треба чекати, і вони ще дві години ходили туди й сюди, аж поки з дому вийшло двоє офіцерів. Дідеріх і Горнунг вирячили очі, не бувши певні, що тут нема якої помилки. Офіцери зніяковіли. Один неначе навіть зблід. Тоді Дідеріх зважився. Він підійшов до зблідлого офіцера:

— Шановний пане...

Голос не слухав його. Лейтенант зніяковіло сказав:

— Ви, мабуть, помиляєтесь.

Дідеріхові вдалося вимовити:

— Аж ніяк. Я змушений вимагати задоволення. Ваша поведінка...

— Я вас зовсім не знаю, — пробелькотів лейтенант.

Але його товариш прошепотів йому: "Так діла не буде".

Він узяв у нього візитну карточку, приклав до неї свою і простяг обидві Дідеріхові. Дідеріх подав свою, потім прочитав: "Альбрехт граф Тауерн-Беренгейм". І вже не читаючи другої, став поквапливо і старанно уклонятися. Тим часом другий офіцер звернувся до Готліба Горнунга:

— Мій друг, звичайно, дозволив собі тільки невинний жарт. Проте він ладен дати перше-ліпше задоволення; я хочу тільки заявити, що образливих намірів у нього не було.

Його супутник, до якого він при цьому повернувся, знизав плечима. Дідеріх пробелькотів:

— О, я дуже вдячний!

— Отже, ми можемо вважати, що з цією справою покінчено, — сказав один із них, і обидва офіцери пішли геть.

Дідеріх ще й досі стояв на місці з вогким лобом і затуманеною свідомістю. Зненацька він глибоко зітхнув і повільно всміхнувся.

Після цього в пиварні тільки й розмов було що про цю пригоду. Дідеріх вихваляв перед своїми товаришами по чарці справді лицарську поведінку графа.

— Справжній аристократ завжди лишається вірний собі.

Його випнуті губи нагадували мишачу нірку, коли він мовив:

— Манери — не пуста штука.

Знову й знову звертався він до Горнунга, як до свідка великої події в своєму житті.

— І все так просто, правда? О, навіть рисковатий жарт не спиняє цих панів. І як він поводився: б-бездоганно, кажу я вам! Пояснення його вельможності були такі вичерпні, що я ніяк не міг... Ви розумієте: не можна ж бути грубіяном.

Всі зрозуміли це і запевнили Дідеріха, що "Нова Тевтонія" в цій справі поводилася цілком пристойно. Візитні карточки обох аристократів обійшли всіх новаків і були прибиті під кайзеровим портретом, між схрещеними рапірами. Не було жодного новотевтона, який би цього вечора не впився.

Семестр закінчився; але у Дідеріха й Горнунга на дорогу додому грошей не було. Вони вже давно не мали грошей на найнеобхідніше. З огляду на ті обов'язки, що їх накладала на Дідеріха належність до корпорації, сума, визначена йому, була збільшена до двохсот п'ятдесяти марок, а проте він багато заборгував. Усі джерела були вичерпані, спраглий погляд бачив навкруги саму висохлу пустелю, і зрештою довелося, хоч як мало це личило лицарям, подумати про стягнення тих грошей, які вони самі свого часу позичили товаришам. Звичайно, за цей час дехто із старих корпорантів встиг забагатіти. Та Горнунг марно шукав таких у своїй пам'яті; тоді Дідеріх згадав про Мальмана.

— До нього можна, —заявив він. — Адже ж він не був у жодній корпорації: це просто негідник і скнара. Спробую все ж таки навідатися до нього.

Але Мальман, побачивши Дідеріха, відразу вибухнув громовим реготом, про який Дідеріх майже забув і який зразу збавив йому хоробрості. Який Мальман нетактовний! Адже ж він повинен був відчути, що тут, в його юридичному бюро видачі патентів, разом з Дідеріхом духовно приявна вся "Нова Тевтонія", і вже заради неї слід було б поставитися до Дідеріха з пошаною. Дідеріхові здалося, наче його раптом вирвали з якогось єдиного цілого, що вливало в нього силу, і він зненацька опинився перед цією людиною сам на сам. Непередбачене й неприємне становище! Тим простіше виклав він суть справи. О, він не просить своїх грошей, він ніколи не поставився б так до товариша! Коли б Мальман тільки зробив йому послугу і поручився за його вексель. Мальман відкинувся на спинку крісла і поважно, без вагань відповів:

— Ні.

Дідеріх був приголомшений:

— Як це ні?

— Порука за когось суперечить моїм принципам, — пояснив Мальман.

Дідеріх почервонів від обурення.

— Але ж я поручився за вас, і потім векселя було подано мені, і мені довелося сплатити за вас сто марок. А ви сховалися.

— От бачите? А якби я тепер поручився за вас, ви б так само не заплатили.

Дідеріх тільки закліпав очима.

— Ні, дружочку, — закінчив Мальман, — якби я наважився поповнити самогубство, то обійшовся б і без вас.

Дідеріх набрався духу і задирливо сказав:

— Ви, очевидно, не маєте уявлення про те, що таке честь, шановний пане!

— Анінайменшого, — підтвердив Мальман і зайшовся громовим реготом.

Дідеріх, карбуючи кожне слово, заявив:

— Ви взагалі, здається, шахрай, до того ж патентований.

Мальман перестав сміятися; його очі на маленькому обличчі запалали злобою, він підвівся:

— Забирайтеся звідси, — спокійно сказав він.