Вірнопідданий - Сторінка 61

І чого тільки вони не вимагали від нього! Пропозиція ввійти до спілки з власником аптекарського магазину була ще найневинніша. Але проти такого демократичного панібратства Готліб Горнунг запротестував. Хазяїн тільки-но звільнив його, але він по-старому був сповнений рішучості не продавати губок і зубних щіток!..

Тим часом Кунце затинався, виголошуючи свою кандидатську промову. Його насуплені брови не могли омилити Дідеріха: майор почувався непевно і у виборчій боротьбі бентежився більше, ніж колись у справжній битві. Він сказав:

— Панове, армія — це єдина підвалина.

Тоді хтось із компанії Гейтейфеля крикнув:

— Але й вона трухлява!

Кунце зразу ж зніяковів і додав:

— Та хто оплачує армію? Буржуазія.

На що компанія Гейтейфеля крикнула "браво". Збитий з пантелику цим вигуком, Кунце заявив:

— Тому ми всі — підвалина, цього ми можемо вимагати, і горе, монархові...

— Цілком слушно! — відповіли вільнодумні голоси, і правовірні патріоти підтримали їх. Майор витер піт з чола: проти волі його промова набирала такого характеру, начебто він виголошував її на зборах лібералів. Дідеріх смикнув його ззаду за полу, заклинаючи якомога швидше кінчати, але Кунце марно силкувався зробити це: він не знаходив переходу до виборчого гасла "партії кайзера". Нарешті йому урвався терпець, він густо почервонів і з несподіваною люттю гукнув:

— Викорчовувати до останнього пня! Слава!

Товариство воїнів нагородило його громом оплесків. Біля столиків, де не кричали "слава", поквапливо з'являлися, на Дідеріхів знак, пан Кляпш або панна Кляпш.

Слова відразу ж попросив доктор Гейтейфель. Але Готліб Горнунг випередив його. Сам Дідеріх вважав за краще залишатися на задньому плані, за димовою завісою президії. Він пообіцяв Горнунгові десять марок, а за станом своїх фінансів Горнунг не міг відмовитися від них. Скрегочучи зубами, він підійшов до краю трибуни і доповнив промову вельмишановного пана майора в тому розумінні, що армія, для якої ми всі готові на перші-ліпші жертви, це наша підпора проти брудних хвиль демократії.

— Демократія — світогляд недоуків, — заявив аптекар. — Наука вже переступила через неї.

— Дуже слушно! — крикнув хтось. Це був фармацевт, який пропонував вступити з ним до спілки.

— Пани і холопи існуватимуть завжди, — ухвалив Готліб Горнунг, — бо так воно є і в природі. І це єдино правильний порядок: кожен повинен мати кого-небудь над собою, кого він боїться, і кого-небудь під собою, хто боїться його. Інакше кожен буде собі уявляти, що він ні від кого не залежить і що всі рівні! Бідний той народ, чиї успадковані поважні традиції розчиняються в демократичній мішанині, і перевагу дістає розкладницька ідея про цінність людської особи. — Тут Готліб Горнунг схрестив руки і витяг шию. — Я, — вигукнув він, — член високоаристократичної корпорації, який з радістю пролив кров за честь її прапора, ніколи не погоджуся продавати зубні щітки.

— А губки також ні? — спитав хтось.

— Також ні! — з'ясував Горнунг. — І я категорично вимагаю, щоб до мене не зверталися по них! Треба знати, з ким маєш до діла. Кожному своє. З цього погляду ми віддамо голоси тільки тому кандидатові, який дозволить кайзерові мати стільки солдатів, скільки йому заманеться. Бо одне з двох: або у нас є кайзер, або у нас його нема!

Цими словами Готліб Горнунг закінчив свій виступ і, випнувши щелепи, почав оглядати юрбу, яка буяла від захвату. Товариство воїнів не могло відмовити собі в тому, щоб, високо піднявши кухлі з пивом, продефілювати перед ним і Кунце. Майор відповідав на рукостискання, а Горнунг стояв, як статуя, і Дідеріх мимохіть із болем подумав, що ці дві другорядні постаті зискують на справі, яка була наслідком його праці. Він мусить поступитися перед ними цією тимчасовою популярністю, бо краще, ніж ці двоє йолопів, знає, до чого це все йде. Оскільки кандидат націоналістів потрібний тільки для того, щоб збити допоміжний загін для Наполеона Фішера, правильніше самому не лізти наперед. Щоправда, Гейтейфель з усіх сил намагався виманути Дідеріха з його кутка. Голова, пастор Цілліх, уже не міг більше відмовляти Гейтейфелю в слові, і той відразу ж заговорив про притулок для немовлят. Притулок для немовлят — справа громадської совісті і гуманності. А що таке пам'ятник кайзерові Вільгельму? Спекуляція! І пиха ще найневинніший з мотивів, якими тут спекулюють.

Постачальники слухали з осудливою мовчанкою, в яку час від часу вдирався глухий гомін. Дідеріх тремтів.

— Є люди, — заявив Гейтейфель, — яким не шкода зайвих ста мільйонів на армію, бо вони знають, що не прогадають на цьому.

Тут Дідеріх схопився з місця:

— Прошу слова!

І довго стримуване невдоволення постачальників вибухнуло криками "браво!", "ого!", "геть!". Вони горлали, поки Гейтейфель не покинув трибуни і на його місце не став Дідеріх.

Дідеріх довго чекав, поки вгамувалися хвилі націоналістичного обурення. Потім почав:

— Панове!

— Браво! — закричали постачальники, і Дідеріхові довелося знову чекати в атмосфері споріднено настроєних умів, в якій йому так легко дихалося. Коли ж йому, нарешті, дали змогу говорити, він висловив обурення своє і всіх тих, що попередній промовець зважився взяти під сумнів безкорисливість націоналістичних поглядів приявних. — Це нечувано! — вигукували постачальники.

— Це тільки доводить нам, — вів далі Дідеріх, — як своєчасно ми заснували "партію кайзера"! Монарх сам звелів злютувати водно лави тих, хто — пан чи холоп — хоче визволити його від пошесті крамоли. Цього хочемо ми, і тому наші націоналістичні і монархічні погляди високо стоять над підозрами тих, хто сіє перше насіння цієї крамоли.

Ще перед тим, як вибухнула буря оплесків, Гейтейфель дуже виразно сказав:

— Почекаємо перебалотування!

І хоча все подальше заглушили оплески постачальників, Дідеріх уже в цих двох словах відчув такий грізний натяк, що поквапився заговорити про інше. Справа притулку для немовлят була менш ризикованою.

— Як? Це справа громадської совісті? Ні, це наплід розпусти! Ми, німці, залишаємо такі речі французам, цій вимираючій нації!

Дідеріхові вистачало тільки повторити свою статтю з "Нецігської газети". Керована пастором Цілліхом спілка молоді і крамарчуки, які належали до християнської спілки, плескали в долоні при кожному слові.

— Німець — цнотливий! — вигукував Дідеріх. — Саме тому ми й перемогли в сімдесятому році!

Тепер за чергою галасувало від захвату Товариство воїнів. За столом президії схопився Кюнхен і, махаючи сигарою, проверещав:

— Ми їх невдовзі поб'ємо ще раз!

Дідеріх піднявся навшпиньки.

— Панове, — напружуючи голос, крикнув він у націоналістичний вир, — пам'ятник кайзерові Вільгельму буде оприлюдненням наших почуттів до великого діда, якого ми всі, я зважуся твердити, шануємо майже як святого, і одночасно обітницею його великому онукові, нашому блискучому молодому кайзерові, в тому, що ми завжди залишимося такими, як тепер — цнотливими, вільнолюбними, правдивими, відданими і хоробрими!

Тут постачальники знову наче з ланцюга зірвалися. Забувши про все, вони тішилися своїми піднесеними почуттями. Дідеріх також забув про всі земні помисли: про свою угоду з Вульковом, про свою змову з Наполеоном Фішером і про таємні розрахунки на перебалотування. Чистий захват на своїх крилах зносив його душу так високо, що аж паморочилася голова. Лише за кілька хвилин Дідеріх зміг знову провадити далі.

— Тому наш обов'язок рішуче відкинути і раз назавжди покласти край намірам тих, хто лише прагне розбестити нас своєю фальшивою гуманністю.

— А де ж ваша справжня гуманність? — пролунав голос Гейтейфеля, який цим запитанням так розпалив націоналістичні пристрасті приявних, що Дідеріха ледве стало чути. Можна було тільки зрозуміти, що він не хоче вічного миру, бо це — мрія і навіть не прекрасна. Замість цього він хотів спартанського виховання раси. Розплідженню недоумків і порушників моралі треба покласти край через хірургічне втручання. При цьому пункті програми Гейтейфель із своїми прибічниками покинув залу. Коло дверей він ще крикнув:

— Раджу вам вивалашити і так звану крамолу!

— Так ми й зробимо, коли ви будете ще довго критиканствувати! — кинув їм услід Дідеріх.

— Так ми й зробимо! — озвалося з усіх боків. Усі раптом зірвалися на ноги, цокалися, раділи і ділилися своїми переживаннями. Дідеріх, зачмелений оплесками, хитаючись під нагнітом справжніх німецьких рук, які прагнули потиснути йому правицю, і націоналістичних кухлів пива, які цокалися з ним, дивився з трибуни до зали, що здавалася ширшою і вищою його затуманеним хмелем очам. Крізь високі тютюнові хмари сходили до нього в містичному сяйві заповіти його володаря: "Воля монарха!", "Мій ворог!", "Мій курс!" Він хотів кинути їх до бучного натовпу та раптом схопив себе за горло — ані звуку! Йому відібрало голос. Він тривожно обернувся, шукаючи очима Гейтейфеля, але його вже не було. "Мені не треба було так дратувати його. Боронь мене боже, коли він буде змащувати мені в горлі!"

Найгірша Гейтейфелева помста полягала в тому, що він заборонив Дідеріхові виходити. Боротьба день у день розпалювалася все жорстокіше, і всі потрапляли до газети, бо всі промовляли: навіть пастор Цілліх і сам редактор Нотгрошен, не кажучи вже про Кюнхена, який промовляв водночас усюди. Тільки Дідеріх у своїй заново обладнаній старонімецькій вітальні мовчав і полоскав горло. З примітки коло вікна на нього дивилися три бронзові постаті завбільшки у дві третини людського зросту: кайзер, кайзерова дружина і зекінгенський сурмач. Він купив їх у відділі випадкових речей магазину Кона; хоч Кон і перестав замовляти папір у Геслінга і досі не став націоналістом, проте Дідеріх не вважав за можливе обійтися без них у своїй вітальні. Густа дорікала йому цією покупкою, коли він казав, що її капелюшки занадто дорогі.

Густа останнім часом почала вередувати, у неї бували напади нудоти, і стара пані Геслінг доглядала її. Як тільки їй ставало краще, вона нагадувала старій, що, по суті, все тут куплено на її гроші. Пані Геслінг не минала нагоди підкреслити, що за тодішнього Густиного становища її шлюб з Діделем був для неї справжньою божою ласкою. Кінчалися подібні сцени тим, що Густа надувалася, аж червоніла й починала сопіти, а пані Геслінг проливала сльози.