Високий Замок - Сторінка 13

Юлек довго ходив із паличкою, що було помітним вивищенням. Було це, зрештою, пізніше, у ліцеї. Тоді й Юлек Д. уже мав прекрасний багатострільний фловер-репетір, а я так і не здобувся на щось більше, ніж повітряний пістолет. Я дуже болісно це сприймав. Якби моя воля, я, певно, ходив би по гімназії з ніг до голови обвішаний револьверами. А так міг лише приписувати собі різні мисливські подвиги — зрештою, неохоче, бо відчував, що вигадка у тій справі надто вже відчутно поступається правді.

Іще раніше моїм сусідом по парті був Юрек Г., хлопець вродливий і велелюбний. Він завше мав хмару заплутаних афер із панянками, а поза тими романтичними історійками — зухвалі еротичні стосунки із зовсім дорослою жінкою, здається, якоюсь удовою. Він буцімто зустрічався з нею у Стрийському парку і хтось із однокласників навіть спостерігав там прояви його пристрасности. Однак не було й мови, щоб я міг узяти участь у таких спостереженнях, бо мене добре пильнували. Я не міг проти полудня піти з хати, адже мав ангела-хоронителя, або просто репетитора — пана Вілька, студента, а згодом магістра права. Він опікувався мною, себто дбав про те, щоб я сумлінно готувався до занять. Так-от, класична відмовка, мовляв, я йду до товариша, аби разом учитися, у мене не проходила. Я мусив насправді вчитися. На додаток, я ще навчався вдома французької з одною мадемуазель — особою доволі прикрою, з велетенським пористим, наче під збільшувальним склом, червоним носом. Однак я примудрявся її улещувати, вигадавши цілу систему заходів, які рятували мене від таїн карколомної граматики. На щастя, мадемуазель була від природи дуже цікава, тож охоче випитувала в мене про те, що коїться в нашій родині: чи не збирається хтось заміж, а чи, може, навпаки — ніяк не вийде. Я, й гадки не маючи про ці матримоніальні справи, плів і молов усе, що приносила на язик слина. Але, попри все, таки навчився трохи "парляти", хоча секрети temps défini, indéfini[temps défini, indéfini (франц.) — доконаний час, недоконаний час] і всіх отих жахливих subjonctif[subjonctif (франц.) — умовна форма дієслова] назавше лишилися для мене таємницею. Тим часом я вже продукував власні алкогольні напої з думкою про якихось несподіваних гостей-чоловіків, які так і не з'явилися. Досить того, що в брудно-білій шафці за томами енциклопедії Брокгауза та Майєра я ховав фляшечки зі зливками й сумішами власної рецептури. Я користав із маминого креденса. Основним інгредієнтом тих сумішей був аляш, кминний лікер, який батько часом пив перед обідом. Коли фамільні плітки вичерпувалися, я частував француженку своїми трунками, а вона загалом була не від того, щоб вихилити келішок-другий. Крім цього, я змішував на маленьких порцелянових мисочках для хімічних дослідів поцуплені з білизнярки мамині парфуми й мастив ними мою француженку. По правді, дивно, що після всього цього я подужав прочитати книжку мовою Мольєра.

Поміж уроками, паном Вільком і француженкою я не мав багато часу для себе, і моє життя було 6 зовсім прісне, якби я не урізноманітнював його таємними способами, про які трохи згодом. Неабиякою подією для нашої гімназії були відвідини театру. Нас водили на всілякі страшні занудства, наприклад, на "Визволення" Виспянського (я не оцінюю тут драматургію Виспянського, а тільки відтворюю її тогочасне сприйняття чотирнадцятилітніми гімназистами). Пронумеровані квитки нам роздавали в класі — і негайно починалася жвава дискусія про те, де будуть сидіти жіночі гімназії. Необхідна інформація надходила з якихось таємних джерел і починалися торги й обміни, бо кожен (чи майже кожен) хотів сидіти там, де можна розрахувувати на розкішне сусідство. Мене це не обходило, бо я був інфантильним вайлом і міг хіба, злегка роззявивши рота, слухати балачки про звитяги Юрека Г., про побачення і про все, що на них відбувається. Зрештою, вигоди сусідства з жіночою гімназією під час шкільних вистав були досить ілюзорні. Адже представники педагогічного складу займали стратегічні позиції і докладали всіх зусиль, аби не припустити щонайменшого контакту.

Деколи бували танцюльки, які влаштовував у нашій гімназії батьківський комітет. Але я знов-таки ще не вмів танцювати і лише підпирав стіну, а точніше шведську стінку, бо танцювали в гімнастичному залі. Не один із молодших професорів залюбки пускався в тан із нашими гостями прекрасної статі, що, правду кажучи, видавалося мені протиприроднім. Я ж бо не уявляв, що Атилла може цікавитися хореографією.

Щоби трохи визначити мою позицію в класі, мушу співставити її з позиціями інших учнів. Незграбний і взагалі гладкий, я за присудом класу все ж таки не був штурпаком, принаймні аж таким патентованим. Може, тому, що тримався віддалік від більшости учнів, добре вчився і мав багато власних справ — зрештою, не знаю чому. Хіба мав клопіт, коли на зламі гімназії й ліцею зіштовхнувся з Прустом, про існування якого довідався завдяки Єремі Р. і Янеку X. Єремі вивчав англійську, тягався з якимись словниками й узагалі був нечувано інтелігентний. Оскільки я читав абсолютно все, що потрапляло до рук, то, побачивши, що Янек і Єремі носяться з томами з незлецькими назвами на зразок "У затінку заквітлих дівчат", одразу позичив першу книгу циклу й загруз уже на перших сторінках. Спантеличений, я, мов фаховий стрибун, кілька разів відступав для розгону й кидався на перешкоду, але щораз відлітав од неї, мов від стіни. Хтозна, чи не тоді проклюнулися у моїй душі перші паростки комплексу меншовартости. Я пробував читати Пруста, але якось не вмів, ходити з паннами не міг навіть пробувати, бо не було як і коли. Тож мусив удавати, що в мене з тим усе якнайкраще, зокрема перед приятелями, до яких зараховував і Янека X. Потайки я страшенно йому заздрив. Янек був сином відомого львівського адвоката й мешкав недалеко від нас, на вулиці Міцкевича[Міцкевича — нині — вул. Листопадового чину], поблизу площі Смольки. У великому передпокої відвідувача вітало погруддя Янекового батька, достоту давньоримське: потужна голова на масивній шиї, з неправильними рисами обличчя й широкими ніздрями. Його мати була божевільна. Янек ніколи про неї не згадував. Вона весь час перебувала в тому ж помешканні, в окремому покої, майже завжди за зачиненими дверима. Там було синьо від диму, і коли я кілька разів побіжно її бачив, вона стискала в пальцях запалену папіросу. Янек не мав репетитора, батько взагалі ставився до нього, як до дорослого, він не мусив доповідати, куди йде, чи приготував уроки, що хоче робити. Отож читав собі того Пруста, почепивши окуляри з дротяною оправою. А коли я до нього приходив, відкладав книжку й знімав окуляри разом із папірчиком, який підкладав під дужку — здається, щоби дріт не лишав сліду на переніссі. Він прекрасно плавав — сто метрів вільним стилем за хвилину й шістнадцять секунд (тоді як я чувся в воді, як сокира), грав у теніс, у волейбол, а в ліцей ходив із прегарною Вандою П., причім узагалі про це не розповідав. Жодними своїми перевагами він не вихвалявся. Але найбільше мені імпонувало в ньому те, що, досить посередній учень, він не переймався школою, двійки його взагалі не бентежили, наче він дивився кудись далі, наче мав уже власну систему цінностей і спокійно її дотримувався. Ми відпроваджували одне одного, кружляючи між Браєрівською і Міцкевича. Це був добрий і ввічливий хлопець, дещо сонний на вигляд, флегматичної вдачі і з прекрасним почуттям гумору. Наскільки мені відомо, його теж убили німці.

У ті роки, несвідомо наслідуючи дорослих, я робив багато речей не задля приємности, а тому, що ними захоплювалися мої ровесники. Ще до ліцею наймудріші з моїх колег стали грати в брідж, який видавався мені гіршим, ніж невідмінювані латинські дієслова. Я ніколи не міг запам'ятати, які карти вийшли, а які ще на руках, чим бити і як ходити. Визнаний розумово відсталим, я дав бріджеві спокій раз і назавжди. Щодо шахів, то якось я виграв в одного свого ровесника, проте вже видатного шахіста, довівши його тим до повного остовпіння. Цього успіху ні згодом, ані перед тим повторити не подужав. Якщо я не помиляюся, це був один із тих випадків, про який згадував Наполеон Бонапарт: мовляв, найнебезпечнішими на полі бою є скінчений геній стратегії та повний кретин — і то кретин має певні переваги, адже його вчинки абсолютно й без винятків непередбачувані.

Якийсь час я грав у ґудзики, тягаючи з маминої шухляди цінні екземпляри, кидав у стелю класу змочені слиною гільзи від папіросів. Так робили всі, бо коли слина висихала, ті гільзи починали таємниче, мов дощ, спадати, викликаючи обурення в професора. Я вивчав під керівництвом Янека X. джіу-джітсу (найчастіше в передсінях кльозету на другому поверсі гімназії), кидав у дошку спеціальним снарядом із корка, що спереду мав шпильку, а ззаду оперення й мікроскопічний баласт. Я навчився плювати в п'єц і то з шести метрів, але ніколи — свистіти на пальцях, що було однією з причин щирої зажури. Мені багато що в тій науці не давалося, але я хоч і не був вельми тямущим, зате старанним. Я силкувався пристосуватися, колекціонував (а радше вдавав, що колекціоную) марки, які нітрохи мене не цікавили. З колегами, які мене відвідували, бавився у війну, у солдатиків, а до зошитів заглядав тільки тоді, коли був наодинці. Зрештою, я не змушував себе ходити з товариством, приміром, на Східні Торги, де ми збирали безкоштовні рекламки, а потім пили дармовий росіл "Маґґі", аж поки нас відганяли від стендів роздратовані розпорядники. Навіть моя огрядна туша за певних обставин ставала в пригоді, зокрема коли я грав захисником у футбол. Адже мене важко було відштовхнути й перемогти у поєдинку "тілом", бо ж я мав поважну вагу. Зрідка у Львові відбувалися захоплюючі автомобільні перегони — на замкнутому кільці, яке творили вулиці Стрийська, Кадетська[Кадетська — нині — вул. Гвардійська] і Пелчинська[Пелчинська — нині — вул. Вітовського]. На тій останній навіть заливали гіпсом трамвайні рейки, а краї хідників обкладали мішками з піском. Тоді відчувалося, що Львів є надзвичайно європейським містом. Про це свідчили ті величезні перегонові машини, які видавали пекельний рев.

Прогулювати уроки я не насмілювався, у чому зізнаюся з деяким соромом.