Високий Замок - Сторінка 21

За мить він без сумніву заявить, що детектив Роббе-Ґріллетовський з "Ґум" є партачем свого фаху, бо такий буквальний зміст твору, а нелогічність поведінки Гамлета зумовлена тим, що Шекспір використав надто багато суперечливих фрагментів із попередніх версій цієї драми. Замість відповіді сучасний теоретик тицьне пальцем у небо, на якому (якщо брати речі буквально) зірки перемішані, немов інгредієнти вінегрету. Одначе всі ми знаємо, що вони складаються в зодіакальні фігури богів, тварин і людей. Так само, читаючи твір, ми можемо ушляхетнити його або приректи на банальність самою лише постановкою на сцені нашого духу, підпорядкувати його такому тлу, якому ми воліємо його підпорядкувати. Це не випадкове тло, але система співвіднесення, у якій вигадливо покручений патик може виявитися давньояпонською стилізацією галузки, а пощерблений камінь — рельєфом, у якому втілений дух наших надламаних часів. Адже в тому ж самому місці можна кричати "облуда!", "беглуздя!" або навпаки "геніальний дисонанс!", "прірва, виявлена через вигадливе розлузання шкаралупи логічних зв'язків!" Звісно, не кожен дозволить собі довільно підпорядковувати твір цілком новому тлу. Тим займаються спеціалісти, які також часто не можуть розібратися, що й до чого, а звідси — суперечки, чвари, дискусії і все більший клопіт. Адже мистці свідомо продукують щораз загадковіші твори, намагаючись перетворити плоди своїх зусиль на семантичні калейдоскопи. Звісно, високочолі колегії й герусії[герусії — рада старійшин у Стародавній Греції] не надто прихильні до творчих починань гімназистів. Та оскільки нам уже знайомий механізм явищ, ми можемо принаймні на рівних з іншими дбати про зичливу прихильність до тих починань. І то не тільки у власному інтересі. Адже ми припускаємо, що в нетрях закурених бібліотек можна знайти чимало ще не відкритих Канетті й Музілів, чимало творів, які ніколи не постануть у всій своїй величі, якщо ми їм у вищезгаданий спосіб не допоможемо.

Але коли мені було дванадцять, я цього не знав. Скрупульозно занурившись у видачу високих повноважень, сам я залишався безіменний у тій мурашиній праці. Я зникав у створеному мною світі, не перебираючи міри, не допускаючи інфляції Паперів, і завдяки такій безмежній скромности примудрився поєднати сакральне й реалістичне. Сакральне, бо ж інстинктивно заповів, що на Початку було Посвідчення. Реалістичне, бо ті мої практики диктував сам Genius Temporis[Genius Temporis (лат.) — Дух Часу]. Хоча подеколи переді мною і майоріло Особисте Посвідчення над Посвідченнями, Найясніший Папір, важкий від воскових печаток-сонць, увесь у гірляндах різнобарвних шнурів, зачатий Summis Auspicis Хаосу, у якому параграфи й картотеки ще вільно вирують віддалік від Службової Драбини (та, що в іншому в контексті стала Драбиною на Небо). Та я відганяв від себе цю спокусу, ці святокрадські марення, цю жагу пожадливого втручання у Сутність, бо наче відчував марність цього замаху, приреченого на поразку згори. Затятий лише у дріб'язкових деталях, я губив під час служби то стос асигнацій на сто мішків грубого золотого піску, виданих на пред'явника (але виключно на такого, хто заразом подасть Повноваження П'ятого Ранґу), а то посвідчення Ката II Категорії, зішите срібним дротиком. Я поєднав на своїй стільниці Буття зі Службовим Обов'язком. Сховавшись за муром обкладинки підручника, я підносив мертву від природи й ялову бюрократичну працю до ранґу мистецтва. Я зринув на крилах посвідчень над сірою юдоллю і в свобідному леті єдиним розчерком пера й доторком коліщатка з будиків викликав із небуття неосяжні світи. А в результаті, у свої неповні тринадцять створив, схрестивши літературу з пластикою (адже для виготовлення документів необхідні обидві), новий мистецький напрямок — документизм, себто сакрально-бюрократичну творчість із подвійним метафізичним патроном — святим Петром і Поліцаєм в одній особі. Бо ж посвідчення насамперед існує для того, щоб його було кому пред'явити.

Безсумнівно, я не вірив у свою справу, адже я тільки бавився на уроках історії, географії і навіть — о ганьба! — польської... А все ж таки... Я ніколи й нікому не показував ані краєчка жодного з моїх паперів і зайшов у такий стан духу, що якби, припустімо, знайшов на вулиці виписаний на пред'явника дозвіл викопати скарб із-під Піскової гори, то, може, й очманів би з радощів — але не з подиву... Бо — мені дуже важко це висловити — усвідомлюючи, що я не продукую Правдивих паперів, я водночас відчував, що на них все ж таки падає якийсь відблиск Правди, що вони не є цілком і повністю безглуздими, хоча водночас такими і є — але тільки буквально. Адже я розумів, що ніхто не дасть за мої асигнації не тільки скрині з рубінами, але й ламаного гроша. Однак якби я не створював отих брязкітливих цінностей, то створював би якісь інші. Які? Цінності в собі — такі як собори Орвета й Сієни, які атеїст намагається якось применшити, аби можна було з ними змиритися. Він стверджує, що це всього-навсього дуже великі будівлі, пофарбовані навпереміну чорною і білою фарбами, мов смугаста піжама... Звісно, мій собор було незрівнянно легше висміяти чи зруйнувати дощенту. Адже він не був настільки матеріальним, як ті собори — не через нетривкість матеріалу, а єдине тому, що ті просто є, а мій був лише подобою. Або, як сказав би сучасний кібернетик, він був моделлю, відповідною багатозначним реляціям, які можна вирізнити в світі. Та цього я, по правді, не міг ні збагнути, ані зрозуміти. Я шкірою відчував, що кожну з тих речей, які я навіть не годен висловити, вигадав не я, а мій дозрілий інфантилізм. Я мовчав, зберігаючи Таємницю. Твори того періоду, на жаль, загубилися, навіть найцінніші. Ну хоча б Декрет у справі гімнастики — із серією відбитих за допомоги двоґрошевої монетки рідкісних Малих Печаток, употужнений шматком жовтого шнурка, який я відтяв від черевика під час великої перерви. Або Дозвіл Захопити-У-Полон-Усіх-Кого-Заманеться, надрукований Червоним Шифром, з паролями таємного Ключа III Класу (про шифри я знав головно завдяки "Пригодам бравого солдата Швейка"). Твори пропали, але шлях лишився — такий багатообіцяючий, такий виразний напрямок.

Оскільки я урухомлював усю мою заплутану канцелярію виключно в гімназії (вдома мені було шкода на це часу — зрештою, мені просто забракло б терпцю сидіти на місці, а в класі я так чи йнак мусив), ця інтенсивна праця не врізала мого домашнього часу. Я тоді дуже багато читав. Пам'ятаю science fiction[science fiction (англ.) — наукова фантастика] "Острів мудрагелів", який став для мене певним одкровенням. Якось я не додумався відтворити цей величезний роман у документах.

Уже, певно, зрозуміло, чому я — хлопець надміру запрацьований, а тому роззявкуватий — виконуючи функції скарбника в шкільному уряді, ніколи не міг підбити баланс каси. Батько щомісяця мусив докладати до неї злотий, а то й два. Я не тринькав громадських сум, просто грошові складки якось перемішалися з мішками золота й паками діамантів, якими я невтомно оперував. А цей безлад призводив до бюджетного дефіциту.

Достоту як вроджений бюрократ, я суворо регламентував службові години, тому вдома навіть не заглядав до посвідчень. Між репетитором, француженкою і вечерею я займався цілком іншою творчістю — робив винаходи. У школі я взагалі про них не згадував, поглинутий канцелярською роботою, натомість удома всі мої думки, наче автоматична стрілка, переводилися у протилежному напрямку. По правді, я не мав із тим ані найменшого клопоту. Важко сказати, яке із занять було для мене важливіше. Я був як чоловік, який має двох жінок одночасно і чудово вміє розділити себе між двома коханками. Як і він, я був щирий і тут, і там, кожній справі віддавався цілком і з легкістю, бо докладно все планував, або радше — все само собою пречудово складалося. Повертаючись із гімназії додому, я знав, куди маю піти, щоби купити дріт, клей, парафін, гвинтики, наждачний папір. А якщо не вистачало дотації від батьків, я стягав необхідну суму або зі щедрого від природи вуйка, брата матері — теж лікаря, як і батько, або якось викомбіновував. У вуйка, якого я кликав на ім'я, майже як колегу, траплялися напади щедрот, які не подобалися моїм батькам. Кілька разів він давав мені монети в п'ять злотих із Пілсудським, які я навіть не клав до гаманця-підківки, а про всяк випадок узагалі не випускав зі жмені. Пам'ятаю, як я йшов містом з монетою у спітнілій долоні, відчуваючи себе замаскованим Гарун-аль-Рашидом. Мій погляд, відображаючись у вітринах крамниць, за блискавичні уламки секунди міняв оцю грудку срібла на незліченну кількістю виставлених речей. Але охоплений раптовим скупердяйством мільйонера, я жодну з них не обдарував ласкою покупки. Зазвичай я інвестував цей маєток у винаходи, які поглинали будь-яку суму без сліду — і без результату. Як творчий бюрократ я був стриманий, адже пристрасна бюрократія неможлива. Натомість техніка палала в мені гарячим яскравим полум'ям. Я складав їй криваві жертви у вигляді вічно заюшених, позаклеюваних пластирем пальців — мужній у поразках, часто зі зламаним серцем і нігтями, але все ж таки в пошуку, із новими замислами й новими сподіваннями. Я довго будував електродвигун, зовні подібний до старої парової машини Ватта з балансиром. Замість циліндра з поршнем він мав електричну котушку, магнітне поле якої всотувало всередину залізний стрижень. Спеціальний переривач у її обмотці посилював імпульси струму. Був це, як потім виявилося, вторинний винахід, бо подібні двигуни вже існували, а радше, вже перестали існувати, як непрактичні, непродуктивні й дуже повільні. Але це, вочевидь, не мало значення. Пам'ятаю, що тоді я вперше виявив надзвичайно стійку затятість і переконструйовував цей апарат десятки разів, поки зрештою він запрацював. Він працював — незграбний, скручений з уламків бляхи, вижебраної у бляхаря, який тримав маленьку робітню в нашій кам'яниці, серед плутанини дротів, олійних плям, спалених батарейок, мотлоху, молотків і обценьок (на яких заледь висохла кров замордованих забавок). А я сидів і милувався його скреготливими, повільними, не дуже регулярними обертами, коливанням важеля, дрібними іскорками з переривача — брудний, змучений і тріумфуючий.