Високий Замок - Сторінка 3

- Станіслав Лем -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Варто було хитромудрим чином натиснути на клапан, як він відскакував, виказуючи шпарку для ключа — як я тепер бачу, ця хитромудрість була зворушливо поважна. Утім, тоді ця чорна скриня видавалася мені неабияким шедевром, а вже ключ до неї, завбільшки з моє передпліччя, будив винятковий подив. До миті, коли я подужаю обернути його в замку, я доростав довго й нетерпляче, аж поки, завдяки обіручному захвату й надлюдським зусиллям, мені це нарешті вдалося.

Щоправда, я знав, що в скрині немає справжніх скарбів. Там на дні було лише трохи старих пожовклих газет, паперів і дерев'яне пудло, повне прегарних тисячемаркових банкнотів із часів великої інфляції. Я навіть пробував бавитися цими банкнотами, а також сторублівками, які були ще гарніші за марки — голубенькі, досить веселі, тоді як марки своїм брунатним забарвленням трохи нагадували мені одні шпалери. З цими грішми трапилася якась незбагненна історія, несподівано позбавивши їх усевладдя. Якби мені принаймні не хотіли їх давати, я, може, повірив би, що рештки моці, гарантованої цифрами, печатками, водяними знаками, овальними портретами коронованих і бородатих мужів, залишилися в них і допіру сплять. Але я міг виробляти з ними все, що заманеться, тому вони викликали лише зневагу, яка зазвичай ховається за благоговіння. У цьому випадку благоговіння виявилося пшиком. Тому я розраховував не на ці банкноти, а на те, що могло статися в нетрях чорної скрині, коли вона була довго замкнута. А замкнута вона була майже завжди, з моєї мовчазної згоди, якої, щоправда, ніхто не питав. Так-так, там, у темних нетрях скрині могло щось відбутися. Тому її відмикання було для мене актом чималої ваги. І в буквальному сенсі теж. Віко було страшенно важке. Спершу з трьох боків відкидалися довгі засувки, відтак його належало підняти й підперти рядом спеціальних заставок, інакше — як мене запевняли й у що я охоче вірив — воно могло впасти й відтяти голову. Від такої скрині можна було цього сподіватися. Вона взагалі не була приваблива чи приємна, ані навіть гарна. Радше понура й бридка, тим не менше я довго покладався на її внутрішню могутність. У дні скрині були завбачливо прокручені дірочки, що давало змогу пригвинтити її до підлоги надовше. Вишукана концепція. Але гвинтів, тепер уже зайвих, не було, за якийсь час скриню накрили старим килимком і таким чином вона остаточно потрапила в розряд непотребу, здеґрадувала, з нею перестали рахуватися. Хіба я зрідка показував комусь із ровесників ключа до неї — він міг би бути ключем до міських брам. Згодом і ключ десь загубився.

У наступному за спальнею покої, кабінеті батька, була велика засклена бібліотечна шафа, яка замикалася на ключ, та масивні шкіряні фотелі й круглий столик із досить вигадливими ніжками. Вони нагадували каріатид, бо вгорі кожна завершувалася металевою голівкою, а внизу з-під дерева, наче з труни, стирчали босі, теж металеві, людські ноги. Однак мені це не видавалося жахливим і взагалі не викликало жодних асоціацій. Просто я по черзі працьовито віддовбав усі голови — порожні бронзові відливки, а потім погано поприкручувані назад, вони хиталися під кришкою столика при кожному його пересуванні.

Під стіною окремо стояло батькове бюро, вкрите зеленим сукном і замкнуте на всі оберти. У ньому були гроші, але вже справжні, у звичайній, зрештою, шухляді. Зрідка в ньому гостював найбільший (на мій тогочасний погляд) скарб — коробочка чоколядок Лярделлі, привезена аж із Варшави, або інша, із фруктовими мармеладками. Батько мусив спершу виконати ряд маніпуляцій із низкою ключів, доки якийсь із тих, вельми по-аптечному порційованих смаколиків, опинявся в мене. А я боровся з двома, геть суперечливими бажаннями — чи поглинути почастунок миттєво, а чи навпаки — насолоджуватися процесом його поглинання якомога довше. Як правило, я поглинав усе відразу. У бюрі були замкнені ще дві невимовно прекрасні речі. Маленька механічна пташка в пуделку, оздобленому перламутром, походила зі Східних Торгів і була експонатом — непродажним! — якогось екзотичного павільйону. Побачивши, як після натискання мініатюрної клавіші відмикається пласка перламутрова кришка, а під нею, у золотій клітці, ще одна, як звідти вискакує пташеня, менше за ніготь, темно-веселкове від блискіток, і, тріпочучи крильцями, рухаючи дзьобиком, пострілюючи очками, крутиться, наче флюґер, і співає, батько вдався до всіх способів, знайомств, заходів, поки зрештою за казкову, невідому мені суму купив цю дивовижу. Він тільки зрідка звільняв пташку з-під замка і накручував, пильно дбаючи, аби часом вона не потрапила мені до рук. Без сумніву, тоді б для неї настала остання година, хоча я не знати як боровся зі собою, бо не менше за батька чудувався пташці і навіть її шанував. Пташку, здається, продав батькові дуже поважний представник заморської фірми, швидше за все японець. Принаймні я дотримуюся такої приємної версії подій. Якийсь час у бюрі перебувала інша, трохи гірша пташка, завбільшки з горобця, яка, якщо її накрутити, не виявляла музичних здібностей, а тільки завзято дзьобала стіл, варто її було поставити. Якось я випросив її надовше — то був її кінець. Були ще в батьковому бюрі гарненькі дрібнички, із яких я найкраще пам'ятаю окуляри із золотого дроту завбільшки з маленький сірник, з рубінами замість скелець, і в такому ж золотому футлярчику. Інші, менш цінні дрібнички лежали в заскленій шафі в їдальні. Це були витвори мистецтва мініатюри — малесенький столик із шахівницею і раз і назавжди порозставлюваними шахами, пташник із курми, скрипка (з неї я повисмикував струни) й розмаїтий дріб'язок зі слонової кістки: якісь меблі, яйце, що відкривалося, зраджуючи хмару потрощених фіґурок; потім іще якісь посріблені рибки, зроблені з порожніх бляшаних ланок, що дозволяло вигинати їх вусебіч, а також, здається, бронзові фотелики з оббивкою. Кожне сидіння було завбільшки з великий палець, атласне й м'якесеньке. Сам не знаю, яким дивом більшість тих предметів упродовж років витримувала мою активну присутність. Повернуся одначе до кабінету, до його старих великих фотелів. Вузькі, але глибокі западини між їхніми бильцями й сидіннями поволі накопичували різні предмети: то монету, то напильничок, то ложечку, то гребінець. Усе це я із неабиякими труднощами видлубував серед запаху мертвої шкіри, столярного клею, шорсткого полотна, виламуючи собі пальці, а фотелям пружини, які передсмертно стогнали. Але інтригували мене не так подібні знахідки, як сподівання знайти, а чи радше виколупати цілком інші предмети, виготовлені потойбічними цехами. Тому я мусив про всяк випадок бути в кабінеті сам, коли із тихою люттю заходився мордувати тих потемнілих від старости ледарів. Те, що нічого потойбічного в них не знаходилося, чомусь не охолоджувало мого запалу.

Тут, певно, слід уже окреслити перші засади міфології, яких я тоді дотримувався. Отже, я вірив, нікому не звіряючись у тій таємниці, що оскільки мертві предмети так само, як і люди, мають вади, то й вони бувають забудькуваті. І коли запастися достатньою дозою терпіння, їх можна заскочити, змусивши, зокрема, до покори. Коли, припустімо, залишений у шухляді ножик забуде про те, де він повинен бути, його можна знайти деінде, наприклад, поміж книжками на полиці. А що він буде не здатен сам повернутися до шухляди, то з безвиході, звісно, продублюється і тоді вже буде два ножики. Себто, на мою думку, предметами рухала певна обов'язкова логіка, вони мусили коритися встановленим правилам. А той, хто добре знав ці правила, міг змусити начебто мертву матерію до бажаних наслідків. Дуже довго потому, у такий темний, трохи безглуздий, а трохи підсвідомий спосіб я сповідував вищеописану віру й не можу сказати, чи позбувся її остаточно.

Мене притягувала замкнена бібліотека. У ній були передовсім усілякі книжки з медицини, анатомічні атласи батька, гортаючи які я міг статечно й методично осягнути різницю між статями. Однак дивна річ — значно більше мене хвилювали томи з остеології. Обдерта зі шкіри людина, яку демонстрували криваві чи цегляні міологічні рисунки, мені не подобалася. У ній було щось від крови, від сирого біфштекса, якого я не зносив, яким бридився. Натомість скелети були пречудові. Не знаю, скільки мені було років, коли я вперше гортав ті чорні томи формату in quarto, з великими жовтуватими зображеннями черепів, ребер, тазових і гомілкових кісток. У кожному разі, я не боявся цих трупів та їхньої будови. Але й не можу сказати, що ці студії справляли мені якусь діткливу приємність. Це трохи нагадувало перегляд каталогів великих дитячих конструкторів, де спершу нарисовані окремі осі, важелики, коліщатка, а на наступних сторінках показані конструкції, які можна з них складати. Зрештою, не виключено, що остеологічні атласи апелювали до моїх майбутніх конструкторських зацікавлень. Я сумлінно гортав ці томи й деякі рисунки пам'ятаю і досі. Наприклад, кістляві стопи скелетів — кістки, перевиті пасмами зв'язок, вочевидь для більшої наочности забарвлених у блакитний колір.

Батько був ларингологом. Тож більшість потріпаних книжок у центральній частині бібліотеки стосувалася хвороб носа, горла й вуха. Ці органи разом із їхніми хворобами я мовчки й потай вважав за другорядні, з чого здаю собі справу допіру тепер. Було там іще одне видання, наймонументальніше з цілої книгозбірні — багатотомний німецький "Handbuch"["Handbuch" (нім.) отоларинголога — настільна книга отоларинголога] отоларинголога. Кожен том мав не менше тисячі крейдованих сторінок. Я мав змогу розглядати там людські голови в розмаїтих і незліченних стадіях розтину, з усією надзвичайно сумлінно вирисуваною і розфарбованою машинерією. Притягали мене й портрети мізків, поодинокі звивини яких позначалися різноманітними барвами. Через багато років я не свідомо, а інстинктивно здивувався, уперше побачивши в прозекторській справжній мозок (себто анатомічний препарат), що насправді він не є таким папугою. Оскільки ті анатомічні сеанси були заборонені, я мусив організовувати їх особливим чином. Докладне тактичне розпланування заходів не є привілеєм дорослих — тільки дитина була б зацікавлена в їх ретельній організації.