Витязь в тигровій шкурі - Сторінка 21

Ясно дивний човен бачать очі,-
В тім човні два чоловіки, чорні, наче поторочі,
Поряд стали, а за ними риси світяться жіночі.
Я вразилась. Човен тихо зупинився на узбоччі.
До землі приставши нишком, підтягли човна до саду,
Обдивились всю місцевість пильно спереду і ззаду,
Та не вгледіли нічого, що було б їм на досаду.
Зірко стежила за ними я із темного осаду.
Із човна велику скриню люди витягли й на рині,
Розчинивши, встановили,— вийшла дівчина із скрині,
Вкрита чорною вуаллю, вбрана в шати чорні й сині;
Так засяла променисто, як не сяє й сонце нині!
Обертаючись до мене, діва скелі освітила,
Сяйво щік її прослалось аж до краю небосхила.
Я склепила очі — знести блиск отой мені несила!
Щоб сховатися, на дверях я запону затулила.
Чотирьом рабам сказала, їх покликавши в альтанку:
"Подивіться, як індійці полонили сяйво ранку!
Підповзіть до них нечутно, вийдіть раптом з-за кружганку
І умовте їх продати нам за всяку ціну бранку.
А продать не схочуть — вбийте, заберіть в них сяйну діву,
Приведіть сюди той місяць, спритність виявіть сміливу!"
Поповзли раби. Почався торг про бранку полохливу,
Та не згодились продати чорні, збуджені від гніву.
Я з вікна дивилась. Бачу, що на згоду не пристали,
І гукнула: "їх забийте!" Вмить їм голови зрубали;
Трупи кинувши у море, навкруги красуні стали,
Повели сюди,— побігла я назустріч їм із зали.
Як ці чари вихваляти? Як таку красу забути?
Я клянусь,— вона мов сонце! Сонцю сонцем більш не бути!
Хто на це світило зможе, не засліпши, зазирнути?
Я готова ради неї полуменем спалахнути!"
Дряпала Фатьма обличчя, як свою кінчила мову,
Автанділ також заплакав в тишині її алькову.
Все забули ради неї; мов шалені, стали знову.
Сліз потоки розтопили снігу свіжого обнову.
Вдвох ридали. Витязь мовить: "Не мовчи, розказуй далі!"
Змовила Фатьма: "Я радо дівчину зустріла в залі,
Цілувала ніжне тіло, чорні скинула вуалі;
Покохала і здружилась я з красунею в печалі.
їй сказала: "Хто ти, сонце, звідки ти, з яких це пір
В ефіопському полоні володарка всіх сузір?"
Та вона не відказала, і, неначе на докір,
Сто потоків сліз пекучих затуманили їй зір.
Видно, дівчину мордують пильні розпити мої —
Плаче нишком, з глибу серця линуть стогони її.
На рубіни із нарцисів ллються слізні ручаї.
Я дивлюсь — і в мене серце мучать думи-палії.
Стиха вимовила діва: "Ти мені — як рідна мати;
Нащо вам мої пригоди, ці казки печальні, знати?
Я — мандрівниця незнана, злом засуджена до страти.
Як питатимеш мене ти — станеш богу дорікати".
Я сама собі сказала: "Це безумство малодушне,-
Так питати недоречно, турбувати сонце тужне;
Заклик мусить бути вчасний, а прохання — бути слушне.
Не питай же сонця, доки горе втихне непорушне".
ЯК ФАТЬМА ПРИВЕЛА НЕСТАН-ДАРЕДЖАН ДО СЕБЕ Й ОПОВІЛА ПРО НЕЇ УСЕНОВІ
Повела я сонцелику — як іще її хвалити? —
Та, клянусь, в своєму домі не могла те сяйво скрити,
Хоч усю її вгорнула у брокати й оксамити.
З вій зривався сніжний вихор; бив мороз трояндні квіти.
Повела її до себе, мов алое, світлолицю,
Заховала у покоях, як найбільшу таємницю.
Не казать про неї людям склала твердо обітницю;
Тільки я та негр-прислужник увіходили в світлицю.
Я не можу розказати про життя чудне й суворе,
Що жила ним діва, сльози проливаючи, як море.
Я кажу: "Не плач!", та діва сліз своїх не переборе!
Як живу без неї нині? Люте горе нам! О горе!
Як заходила до неї,— завше сльози там струміли,
І в очей пучини чорні вії падали, як стріли,-
Із озер черпала сльози повним келихом щосили,
Між коралів і агатів перли грали та горіли.
Не могла її спитати через сльози ті невпинні,-
Тільки їй скажу: "Одкрийся, з чого ти в такім тужінні?"
Як вже знову ллє алое сліз ключі кривавоплинні.
Стерпіти такі скорботи можуть лиш серця камінні.
Не потрібне їй ні ложе, ні прикрашення оселі,-
У вуалі лик сховавши, в тканки темні, невеселі,
Під чоло підклавши руку, так і спала без постелі.
Треба сотню раз просити, щоб взяла щось із тарелі.
Про вуаль повім тобі я, що красу вгортала слізну,-
В світі бачила я всякі цінні речі, розкіш різну,
Та не знаю, хто і з чого був зробив оту дивизну,
Тоншу за всілякі тканки, а міцну, немов залізну.
Довгий час в моєму домі проживала діва мила.
Я розкрити таємниці чоловікові не сміла:
"Знаю — зрадити він може, до лихого здатний діла".
Через те і походжала я замислена, несміла.
Так тоді я міркувала: "Як йому не розкажу —
Чим сама я їй пораджу, чим я їй допоможу?
Смерть мені, коли прознає він про тайну та олжу!
Як я сяйво сонцерівне в таємниці збережу?
Що одна я вдію, бідна? Мій вогонь і так не згас.
Ліпше правду всю Усену розказати в слушний час,-
Хай мені він поклянеться, що ніде не зрадить нас:
Якби клятви не дотримав, то б уже душі не спас!"
Якось я прийшла до нього. Річ веселу з ним веду,
Враз кажу: "Тобі я тайну розказала б до ладу,
Та спочатку про мовчання клятву дай мені тверду".
Він клянеться: "Хай об скелі головою я паду!
Те, що ти мені розкажеш, я не розповім нікому:
Ані ворогу, ні другу, ні старому й молодому".
Все повіла я Усену, чоловікові незлому:
"Йди, побачиш сонцерівну, що прийшла до нас додому!"
Звівшись, він пішов за мною. Зразу подив і тремтіння
Він одчув, коли побачив діви сонячне проміння.
Мовив: "Що ти показала? Хто вразив моє видіння?
Бог нехай мене скарає, якщо це земне створіння!"
Відказала я: "Про неї не дізналася нічого,
Знаю тільки те, що знаєш з повідання ти мойого.
Вдвох благаймо! Хай розкаже,— мучиться заради кого,
Хай свою нам ласку явить, не повівшись з нами строго".
Ми ввійшли, ми намагались скласти їй достойну шану,
Ми казали: "Сонце, нас ти ввергло в муку полум'яну!
Як зцілити можна місяць, що в імлу сповився тьмяну?
Чом твої рубіни-лали стали схожі до шафрану?"
Чує діва чи не чує, заглибившись в тужні мрії?
Щільно стислася троянда і склепились довгі вії.
Сад, шатром шугнувши шумним, долі клонить коси-змії,
Сонце, схоплене драконом, нам не світить, нас не гріє, і
Не змогли її примусить, щоб вона нам відповіла;
Стала хмура, мов пантера,— лють її незрозуміла.
Завдали ми знов їй жалю, слізна злива забриніла.
"Я не знаю! Йдіть од мене!" — нам вона прошепотіла.
Вкупі з нею ми ридали, сліз потік по лицях біг;
Жалкували, зрозумівши недоречність слів своїх,
Заспокоювали діву — плач її поволі втих;
Принесли плодів їй трохи, та вона не їла їх.
Рік Усен: "Вона зціляє серце в мене від ураз!
Цим ланитам сонцесяйним чоловік завдасть образ, їх цілуючи.
Без неї біль зросте в сто двадцять раз.
Як дітей люблю я більше — хай господь заб'є їх враз!"
Вдвох ми довго подивлялись на красу її лиця,
Та пішли, і застогнали, і зітхали без кінця;
Йшли до неї, закінчивши справи, звичні для купця,
Бо навік в її тенета наші трапили серця.
УСЕН ПОВІДОМЛЯЄ ЦАРЯ ПРО НЕСТАН-ДАРЕДЖАН
Так і час минав поволі, дні минали й вечори.
Рік Усен: "Царя не бачив я ще з давньої пори;
Ти порадь,— піти до нього, занести йому дари?"
Я сказала: "Ради бога, як ти хочеш,— так твори".
Взяв Усен на блюді перли з самоцвіттям пополам.
Я казала: "Ти в палаці п'яну челядь стрінеш там.
Якщо скажеш їм про діву,— смерть мені і горе нам!"
Клявся він: "Хай меч виймають,— слову вирватись не дам".
Йде Усен в палац. Він бачить: цар на учті бучно п'є.
Виявляв завжди Усену цар зласкавлений своє,-
От і зараз, дар прийнявши, місце поруч він дає.
Глянь, яким купець підпилий нерозсудливим стає!
Пив Усен з царем багато, мов палаючи від спеки,
Пили й знову доливали срібні пугарі та глеки.
Не згадав купець, напившись, ні корану, ані Мекки!
Віслюкові нащо роги? Від троянди крук далекий!
Цар промовив до Усена, як були удвох вже п'яні:
"Звідки нам ти добуваєш ці каміння сяйвогранні?
Де береш ці пишні перли та рубіни полум'яні?
І десятої їх частки відплатити я не в стані".
Встав Усен, вклонився й мовив: "О великий царю й пане!
Живиш ти земні створіння, наче сонечко кохане!
Звідки статки, що їх маю? Хто знічев'я їх дістане?
Все моє майно і злото — все мені від тебе дане.
Ні, за дар оцей не дякуй,— маю іншу звістку дивну:
В мене є тобі невістка, годна бути за царівну,-
Сам зрадієш ти всім серцем, як побачиш сонцерівну;
Отоді вже заслужу я на подяку безсумнівну".
Що казати? Він порушив клятву, вірувань підпору,
Оповівши все про діву, сонце світу, радість зору.
Це подобалось цареві, душу втішило сувору,
Він звелів Усену зразу привести її до двору.
Я сиділа радо вдома, острах серця не смутив.
Раптом в дверях появився проводир царських рабів,
Шістдесят з ним слуг, як личить, за звичаєм, для царів.
Я здивовано сказала: "Ні, немарно він забрів!"
Привітавши, він промовив: "Фатьмо! Ось царя наказ:
Діву, що У сен сьогодні дав царю, веди до нас,-
Ми візьмем її з собою. Поспішай,— вертати час!"
Небо зверглося на мене, землетрус мене потряс.
Ще раз я перепитала: "Та про кого кажеш ти?"
Мовив: "Дав Усен цареві діву, образ красоти".
Вже нічого не поробиш — на загибель треба йти.
Затремтіла я. Немає сил ні встати, ні лягти.
Я ввійшла. Вона ридає, точить сліз невпинну зливу.
Я кажу: "О сонце! Маю долю чорну і зрадливу!
Небо вразило нас нині силою свойого гніву,-
Донесли на мене, вбили! Цар чекає вже на діву!"
Мовить: "Сестро, не дивуйся! Я інакшого й не жду.
Бо мені судилось знати тільки горе на роду;
Ти добра й не жди для мене — сподівайся на біду.
Не нове, а давнє лихо мучить душу молоду".
Із очей струміли сльози, мов перлини, гарні грою;
Сміло так звелась, як личить тільки тигру чи герою,-
Вже не радістю їй радість, а жура їй — не журою.
Прийняла чадру від мене, вкрила стан і лик чадрою.
Я метнулась до скарбниці, де скарбів є повна зала,-
Там взяла я самоцвітів, скільки знести їх здолала;
Ціле місто — ось є вартість перла кожного і лала.
їх, вернувшись, вклала в черес, ним її оперезала.
Я сказала: "Може, перли придадуться десь в полоні".
І, віддавши сонце слугам, лютий пал відчула в лоні.
Вийшов цар назустріч діві; місто — в кличах, в передзвоні.
Йшла вона, бліда, спокійна, не схиляючись в поклоні.
Глядачі за нею бігли, кричачи на всі лади,
Вартові не мали сили їхні стримати ряди.
Цар побачив кипарисну, що крізь площі йшла й сади,
І, здивований, промовив: "Сонце, ти прийшло сюди?!"
Кожен очі мружив,— сонцем всіх сліпила діва ця.
Цар прорік: "Я через неї обертаюсь на сліпця.
Де така краса зродилась з волі вищого творця?
Хто її, безумний, любить — в мандрах жде свого кінця!"
Посадивши поруч, мовив він солодкі їй слова:
"Розкажи нам: хто ти, звідки, що душа твоя хова?"
Та йому не відповіла діва, наче нежива,
І сиділа супокійно, і хилилась голова.
Що казав владар до неї — і не чула в ті хвилини,
Бо полинуло в ній серце десь до іншої країни;
Щільно стислися троянди, не розкрилися перлини,
І не знав ніхто з присутніх про таких скорбот причини.
Цар сказав: "Хіба сторонній біль її збагнуть зуміє?
Може бути дві причини, з котрих дівчина ця скніє:
Чи, закохана у когось, діва про обранця мріє
І, крім нього, ні до кого говорити не воліє;
Чи горить в цій мудрій діві пал святого обов'язку,
Обернувши біль не в болі, а поразку — не в поразку,-
І вона нещастя й щастя вже сприймає, наче казку:
Мисль, мов голуб, в неї прагне в інший край, по іншу ласку.
Дасть господь,— мій син вернеться переможцем із походу,-
Треба, щоб застав він сонця незмарнілу, повну вроду;
Хоч на повість найкоротшу, може, виманить він згоду.
Хай цей місяць тут темніє аж до сонячного сходу!"
Син царя — сказать я хочу — був звитяжцем добрим, смілим,
Незрівнянним щодо вдачі, гарний і лицем, і тілом.
Він тоді десь забарився, зайнятий вояцьким ділом,-
Це для нього батько вибрав діву, рівну лиш світилам.
Принесли їй одяг —і вкрилась у дівочі сповивала,
Наче самоцвіт сліпучий, красота її засяла,
Лалом всаджену корону на своє чоло поклала,-
Прикрасилася троянда сяйвом ясного кристала.
Цар звелів: "Одпочивальню приберіть для неї гоже!"
Там, із західного злота викуте, стояло ложе.
Цар великий, пан країни, і виборніші вельможі
Повели в хороми сонце, що розважити всіх може.
Дев'ять євнухів поставив він на варті вдень, вночі-
Сам же став бенкетувати, і гуляючи, й п'ючи,
І подякував за діву, дар Усену даючи.
Загриміли тулумбаси, засурмили сурмачі.
Довго пили та гуляли, довго учта ще точилась.
Діва ж сонячна казала: "Доля вбивча розгнівилась!
О, кому я тут дістанусь, як отут я опинилась?
Вб'є мене життя важчезне! Що зробить, щоб я звільнилась?
0 красо моя трояндна! Хочу я, щоб ще цвіла ти!
Я зумію, з ласки бога, ворогів своїх здолати.
Хто з людей розумних схоче приректи себе до страти?
Розум мудрому потрібен, щоб розбити мури й грати".
Кличе євнухів до себе, каже так про свій їм стан:
"Стоячи отут на варті, піддались ви на обман,-
Взять мене за наречену марно думає ваш пан,
Марно грають звучні сурми і гуркоче барабан.
Вам царицею не буду — сяє інша путь мені.
Хоч би був жених як сонце,— вашій не піддамсь бридні,
Не благайте ви даремно! Мрію я про інші дні.
Жити тут із вами вкупі — не примусите, о ні!
Вб'ю себе я неминуче, ніж встромлю у серце враз,-
Вам ваш цар тоді залишить на життя недовгий час.
Ліпше дам я вам досхочу перлів, лалів та прикрас,-
Звідси випустіть мене ви, бо інакше — смерть для вас".
Взявши перли й самоцвіти із захову потайного
1 рубінову корону, цей вінець чола свойого,
Віддала: "Беріть, та майте жаль до серця запального,-
Випустіть мене, здобувши в нагороду ласку бога!"
Так за лали підкупила тих жадібних слуг дівиця,-
Ні царя, ні кари злої раб продажний не страшиться.
Дали згоду, щоб таємно вийшла звідси сяйнолиця.
Глянь, що золото вчиняє, сатанинська патериця!
Спрага золота призводить до біди і зла на світі,
Хтиво скреготять зубами люди, од жади неситі;
Хай пливуть скарби щомиті — мало їх жадібній хіті!
Душам, що лиш злота прагнуть, вищі небеса закриті.
Євнухи звершили нишком тайні наміри її;
Раб один, із себе знявши, дав їй одяги свої;
Вийшли так, що не узріли їх сп'янілі гультяї.
Не потрапив місяць в пащу ненажерної змії.
Євнухи втекли за нею.