Визволення - Сторінка 10

- Джозеф Конрад -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Воно таке ж дороге, як жінка й діти.

Гості встали й почали прощатись.

— Ти дав за мене три постріли, друже Гассім,— серйозно сказав Лінгард,— а я послав на борт твого прау три барила пороху,— по одному за кожен постріл. Але ми ще не поквитались!

Очі малайця заблищали з радості.

— Це справді дружній подарунок. Приїзди побачитись зі мною в моїй країні!

— Обіцяю тобі,— сказав Лінгард.

Тиха поверхня бухти відбивала чудове нічне небо, і бриг з прау за кормою, здавалось, повис між зірок в неземному спокої. Востаннє попрощались вони на палубі, і малайці спустились на своє судно. Ранком, коли після сходу сонця знявся вітер, бриг і прау разом покинули бухту. Коли вони відійшли від землі, Лінгард розпустив усі вітрила і, відхилившись від курсу, підійшов до прау, щоб сказати останнє прощай перед розлукою з друзями. Гассім стояв на високій кормі.

— Щасливо!—гукнув Лінгард.

— Не забувай обіцянки! — крикнув ватажок.— Приїзди швидше! — гукав він дедалі дужче.— Приїзди швидше, щоб збулось те, що записано...

Бриг швидко рушив.

— Що? — не розуміючи, гукнув Лінгард.— Що написано?

Він прислухався. До нього долинули тихі слова:

— Ніхто не знає!

III

— Слово честі! Мені сподобався цей хлопець,— гукнув Лінгард, оповідаючи свою пригоду і поглядаючи на очі, що блищали навколо нього крізь сигарний дим. Цей брікс-гемський юнга з рибальського судна, потім шахтар, моряк на глибоких водах, золотошукач, власник і командир "найкращого тут брига" знав, що його слухачі — моряки, купці, мандрівники, як і він сам,— сприймали це не як звичайний вияв почуття, а як найвищу похвалу його малайському другові.

— Присягаюсь небом! Я поїду у Ваджо! — мовив він, а присутні поважно хитнули головами. Лише один, трохи іронічний голос закинув:

— Ви зробите діло, Томе, якщо добудетесь навпростець до вашого раджі.

— їдьте та стережіться,— гукнув другий, засміявшись.

Ця професійна заздрість була неминуча, бо Ваджо через хронічні заколоти було закрите для купців. Проте не було справжнього зла в жартах цих людей, що на прощання тиснули йому руку й виходили один по одному. Лінгард попрямував на борт свого судна і до ранку ходив по кормі. Навколо нього блимали вогні кораблів, миготіли берегові ліхтарі, мерехтіли зорі в темному небі. І вся ця безліч яскравих цяток цілком губилася в неосяжній темряві. Раз Лінгард почув тихий брязкіт ланцюга якогось судна, що ставав на якір десь далеко за офіціальними межами гавані. "Чужинець, певно, бо стає ліворуч,— подумав він,— наші стали б праворуч. А може, це з батьківщини". І він відчув якийсь дивний жаль, подумавши про корабель, стомлений від мандрівок, що не наважувався наблизитись до місця відпочинку. На сході сонця, коли великий західний пароплав з ржавими й сірими від морської солі боками помалу підходив до берега, Лінгард рушив з рейду на схід.

Після довгого плавання крізь бурі і шторми, надвечір одного тихого дня, безпорадно дрейфуючи перед метою своєї мандрівки, Лінгард наблизився нарешті до берегів Ваджо. З властивою йому сміливістю пішов він вздовж чужого берега, незважаючи на ніч, що злякала б когось іншого. З кожним мигтінням блискавки Гассімова батьківщина немовби плигала на бриг і враз зникала, щоб причаїтись і знову кинутись на нього з темряви. За довгий день штилю Лінгард так уважно запам'ятав берег, що коли наказав спустити якір (хоч у ту мить голова його й була наче замотана вовняною ковдрою); перша ж блискавка показала, що бриг заякорився саме там, де намітив капітан,— недалеко від білої коси, біля річного гирла.

Лінгард побачив на березі групу високих бамбукових халуп, збудованих на сваях, невеличкий пальмовий гай, а біля самої води — щось схоже на палісадник із гострих кілків. Долину цю, мов сторожі, оточували високі лісисті

горби, величні й похмурі. Та за мить все зникло з очей, ніби знищене, і раніш, ніж він обернувся, з'явилось знову з несподіваним гуркотом. Нерухома й спокійна земля нагадувала йому легендарну країну безсмертних, що змагалися з гнівом небес.

Не знаючи дна і боячись, що несамовитий вітер може знести бриг з якоря, Лінгард лишився на палубі. Лот застеріг його, що бриг волочить якір; тому він став біля поруччя і мимохіть замилувався краєвидами незнайомого берега, що загрожував неясними небезпеками і збуджували надії на успіх.

Між шквалами наставали моменти тиші, ї тоді навіть грім стихав, щоб звести дух. В один з таких інтервалів, стомлений і сонний, Лінгард стоячи задрімав; коли це чує,— десь унизу море заговорило людським голосом. "Хвала богові", сказало воно, і голос продзвенів тихо й довірливо, як голос дитини в соборі. Лінгард здригнувся й подумав: "Це мені приснилось". Але море біля нього знову сказало: "Дайте мотуз".

Грім люто гримів. Лінгард, гукнувши матросам, вдивлявся в воду, поки не побачив біля брига плавця, що пильно глянув на нього і швидко заплющив очі у світлі блискавки. Усі матроси забігали по палубі, й багато мотузів спустилося за борт. Бурхання вітру немовби кинуло через бильця чоловіка. Він упав просто в натовп матросів. Не встигли його підвести, як він скочив на ноги, так раптово, що люди швидко відступили назад. У лютому сліпучо-синьому світлі блискавки появились розгублені обличчя й скам'янілі постаті, приголомшені гуркотом грому. Усе немов поринуло в безодню вічного мовчання, і от почувся кволий голос:

— Я шукаю білого чоловіка.

— Тут! — гукнув Лінгард, підвівши незнайомого до лампи у кабіні.— Та я тебе не знаю.

— Мене зовуть Джаффіром. Я від Пата Гассіма, мого володаря, а твого друга. Пізнаєш це? — І він показав товстий перстень з великим ізмарагдом.

— Я бачив його раніш на пальці у раджі,— сказав Лінгард серйозно.

— Він стверджує, що я кажу правду. Доручення від Гассіма: від'їзди і забудь!

— Я не забуваю! — промовив Лінгард.— Я не такий, щоб забувати. Що за дурниці?

5 Д. Конрад

Ні до чого докладно переказувати всю довгу історію, що її оповідав Джаффір. Коротко було так. Повернувшись після зустрічі з Лінгардом, Гассім застав свого родича при смерті. За цей час утворилась дужа партія, що не визнавала Гассіма законним спадкоємцем. Старий раджа помер вночі, і, як оповідав Джаффір, раніш, ніж зійшло сонце, люди вже билися у дворі далама1. Це були перші чвари громадянської війни, заохочуваної чужоземними інтригами,— війни в джунглях і на річках, у палісадниках та в лісних засідках. У цій боротьбі обидві партії виявили багато відваги, а одна з них — непохитну відданість майже загубленій справі. Ще не минув місяць, а Гассім, хоч і лишався ще ватажком озброєної юрби, та вже був вигнанцем. Проте він і досі змагався, неясно сподіваючись, що приїзд Лінгарда поверне йому владу.

— Кілька тижнів жили ми на дикому рижі; цілими днями билися не ївши,— промовляв Джаффір, і справді був голодний.

Він розповідав, як на них натиснули й рішуче одкинули до моря, де Гассім з жменькою прибічників уже кілька днів тримався за палісадником.

— Але щоночі хтось зникав,— признався Джаффір,— вони були стомлені й голодні і перебігали до своїх ворогів. Нас зосталось десятеро — десять чоловіків та одна жінка з серцем чоловіка. Сьогодні ми ще голодуємо, а завтра рано помремо. Ввесь день бачили ми здалеку твій корабель, але прийшов ти надто пізно. Боячись підступу з боку ворогів, твій друг раджа дав мені персня і послав до тебе. Я, Джаффір кращий плавець Ваджо і раб Гассіма, кажу тобі — від'їзди і забудь, а цей його дар візьми на згадку!

Джаффір несподівано схопив Лінгарда за руку, суворо ткнув у неї перстень й лише тоді озирнув каюту здивованими й безстрашними очима: глянув на півколо багнетів, спинився на мушкетах і щось захоплено пробурмотів.

— Овва! Оце так сила! — прошепотів він сам собі.— Тільки прийшла вона занадто пізно.

— А може й ні,— скрикнув Лінгард.

— Занадто пізно,— мовив Джаффір,— нас тільки десятеро, і, як тільки зійде сонце, всі ми вийдемо і помремо.— Він пішов до дверей каюти і затримався, не знаючи, як відчинити їх.

Д а л а м (малайське) — резиденція раджі.

— Що ти робитимеш?—спитав Лінгард.

— Попливу назад,— відповів Джаффір.— Я виконав доручення.

— Ти можеш лишитися зі мною,— сказав Лінгард, довірливо дивлячись на нього.

— Гассім жде,— коротко відповів той.

— Він наказав тобі вернутись?—спитав Лінгард.

— Ні,— відповів здивовано Джаффір. Лінгард зворушено схопив його за руку.

— Якби у мене було хоч десятеро таких, як ти!..— вигукнув він.

— Нас десять, а їх двадцять на одного,— простодушно сказав Джаффір.

Лінгард відчинив двері.

— Може тобі чого треба?—спитав він.

Малаєць завагався, і Лінгард помітив запалі очі, випнуті ребра і виснаженість цього чоловіка.

— Скажи,— мовив Лінгард, усміхаючись,— той, хто приносить дар, повинен мати нагороду?

— Дай мені води і жменьку рижу, щоб зміг добутися до берега,— сказав Джаффір.— Там,— хитнув він головою,— ще сьогодні нічого не їли.

— Ти матимеш усе. Я дам тобі своїми власними руками,— промовив Лінгард.

Він сам дав Джаффірові, що той просив, і тим самим трохи принизив себе в очах тубільця. Поки посланець їв, Лінгард обміркував план своїх дій. Він не знав справжнього становища в країні і через те вважав найкращим врятувати Гассіма від небезпеки. Це все, що міг він спробувати. Лінгард мав намір спустити баркас і послати його до берега, щоб забрати Гассіма та його людей. Він добре знав малайців і був переконаний, що в таку ніч переможці, певні свого успіху, не будуть дуже чатувати на морі, перед палісадником. Вже той факт, що Джаффірові пощастило відплисти, стверджував в його думку. Баркас із брига міг би (як тільки згаснуть блискавки) непомітно наблизитись до берега, і обложені, поодинці чи разом, кинуться до човна й припливуть до брига.

Лінгард з'ясував свій план Джаффірові, що слухав бгз найменшої ознаки інтересу, бо був дуже зайнятий їжею. Коли ж він з'їв останнє зерно рижу, підвівся, напився з пляшки води і сказав:

— Добре. Я скажу Гассімові.

5* 115

Обв'язавши тугіше клапоть дрантя навколо крижів, він налагодився йти.

— Підожди, поки я допливу до берега,— мовив він,—• а коли одпливе човен, запали другий вогник поруч того, що горить зараз, як зоря, над твоїм судном. Ми побачимо й зрозуміємо. Не посилай човна, доки буде блискавка. Скажи гребцям, щоб прямували до пальмового гаю і кинули гребти лише тоді, як весло, занурене дужою рукою, торкнеться дна.