Визволення - Сторінка 19

Вони вставали в пам'яті виразною простотою якоїсь незабутньої легенди; були таємничі, але (вона це знала!) цілком правдиві; втілювали щирі почуття, які скеровували людство минулих часів. На мить вона позаздрила долі цієї скромної принцеси. Ніщо не стояло між дівчиною і правдою її переживань. Вона й справді могла бути відважною, ніжною, жагучою й жорстокою. Чому б і не жорстокою? Могла ж вона знати справжній жах і справжнє кохання, без штучних перешкод, без болючої стриманості!

Міркуючи, яким було таке життя, м-с Треверс відчула дивну екзальтацію, що часто виникає в свідомості інтелектуальних істот в часи глибоких зрушень. Несподівано зраділа, що теж могла б так жити; і серце її спознилось жагучим бажанням довідатись про все, пізнати правду життя й жаги, заховану під силою віків.

Опам'ятавшись, вона здригнулась, ніби впала з хмари. Внизу задзюрчала вода, і просто перед нею виникла з темряви безформна маса. Голос сказав:

— Я побачив вашу постать на небі.

Крик здивування завмер на губах, і вона мовчки дивилась униз. Лінгард, що був сам у човні, скерував його до корми, поклав весла і встав з банки. Голова й плечі його дивно маячили біля борту, наче стояв він на воді; м-с Треверс мимоволі одхилилась назад.

— Чекайте,— схвильовано сказав він,— не говоріть голосно. Ніхто не повинен знати. Дивуюсь, що собі думають ваші мужчини? Що це їм, в гавані, чи що? А ви...

— Мого чоловіка немає на борту,— швидко перебила вона.

— Я знаю.

Вона трохи перехилилась через бильця.

— Виходить, ви стежите за нами. Нащо?

— Хтось мусить стежити. А ваші матроси вартують? Тільки насунулась темрява, мій човен уже крутився біля корми, хоч я поклявся, що вже ніколи й нікого з вас не побачу, не говоритиму з вами, що буду глухий, сліпий і німий. І ось, я знову тут!

Тривога м-с Треверс одсунулась, змінившись на цікавість. Вона глянула на Лінгарда. Він був без бриля. Стояв глибоко замислений, тримаючись рукою за борт.

— Бо вам щось треба було сказати нам? — обережно натякнула м-с Треверс.

— Так,— низьким тоном відповів Лінгард, зовсім не поворухнувшись.

— Ви зійдете на борт і ждатимете?—спитала вона.

— Хто? Я? — Він так швидко підвів голову, що м-с Треверс здригнулась.— Я не маю чого казати йому; нога моя ніколи не ступне на це судно. Він одіслав мене геть. І цього досить.

— Він звик, щоб до нього зверталися з повагою,— мовила вона,— а ви...

— Хто він? — спитав Лінгард.

Ці два слова розвіяли її минуле, як вітер — дим. Вона здивувалась, що в цю ніч, на цьому місці, не могла відповісти на таке наївне запитання.

— Хіба ж я багато просив? — знову почав Лінгард.— Тільки щоб всі ви на п'ять днів перейшли на борт мого брига. От і все... Хіба я схожий на брехуна? Є таке, чого я не міг йому сказати, не міг пояснити... Я не можу з ясувати цього ні йому... нікому, нікому в світі...

Голос його обірвався.

— Навіть собі,— докінчив він, наче ві сні.

— Ми так довго й спокійно жили тут,— почала м-с Треверс,— що навіть важко вірити в небезпеку. За всі дні ми нікого не бачили, окрім тих двох людей, що приїздили до вас. Коли ж ви не можете пояснити...

— Безперечно, не можна бачити крізь стіну,— перебив Лінгард.— Цей берег, як стіна, але я знаю, що там за нею... Яхта загрузла тут! Глянувши на її щогли, я згадав колишні часи. А коли побачив моряків на борту, мені здалося, що знаю їх усіх, наче це моя батьківщина прийшла до мене, тоді як я зовсім забув за неї. І мені ненависні стали всі ви.

— Якщо нам загрожує якась небезпека,— мовила вона після паузи, під час якої намагалась збагнути таємницю пристрасті, захованої за словами цієї людини,— це вас аж ніяк не чіпає. Наш другий човен пішов у протоки, і скоро певно прийде допомога.

— Не чіпає мене! Здається, вахтенний іде на корму? Я не хочу, щоб хтось знав, що я знову приходив сюди... Слухайте! Я затримав вашого другого човна.

Голова й плечі його зникли, ніби він пірнув у воду. Вахтенний, що мав охоту розсістися в якомусь розкладному кріслі на кормі, побачив господареву дружину, підійшов до лампи, що висіла на стовпі, підкрутив її й ліниво пішов на прову.

— І ви наважились! — прошепотіла м-с Треверс, а Лін-гардова голова знову випірнула з-за корми.

— Треба було наважитись або відмовитись від усього. Допомога з проток прийшла б запізно, і я не міг би оборонити вас. Я сподівався побачити тут розважних людей і поговорити з ними, та помилився. З дуже далеких країв приїхали ви і не можете тут усе зрозуміти... Так от, я наважився перехопити вашого другого човна, а також послав чоловіка, який насмілиться схопити й самого губернатора. Він затримає човна, ви не побачите його. Але я тут. А ви сказали, що вірите мені.

— Так,— прошепотіла вона.

— То я й хочу розповісти вам усе... Але, що ви тепер думаєте про мене? Я одрізав вас од усього світу. Ви ніби крізь землю провалились. Хто турбуватиметься про вас? Хто знатиме? Хто домислиться? Може, й кілька місяців мине, поки хтось заворушиться.

— Я розумію, — спокійно мовила вона, —' ми безпорадні.

— І самотні,— додав він. Помовчавши, вона сказала.

— Що це означає? Ограблять, полонять?

— Це означає смерть, якби не було тут мене,— мовив він.

— Виходить, ви маєте тут силу...

— А чому ж ви досі живі? —кинув Лінгард.— Йоргенсон давно умовляв їх там на березі,— зашепотів він, махнувши рукою в той бік, де темрява здавалась ще чорнішою.— І думаєте, він стримав би їх, якби вони не сподівалися, що я от-от приїду?..

Лінгард ворухнувся, щоб урівноважити хиткого човна, а м-с Треверс знов заговорила, і думки її були так само невиразні, як і почуття.

— А цей... цей Йоргенсон, що ви казали, хто він?

— Людина,— відповів Лінгард,— така ж, як я.

— Як ви?

— Якраз такий,— мовив він чомусь з огидою.— Може трохи поміркованіший, та не щасливіший. Хоча з того часу, як загрузла тут ваша яхта, я починаю^ думати, що мені нема чого хвалитись своїм щастям.

— Хіба присутність наша тут така фатальна?

— Те саме, що іншому — смерть. Мені ж це гірше за смерть. І все залежить од вас. Тільки подумайте! Бо більш ніколи не трапиться такого випадку. А та людина, що врятувала мені життя, подумає, що я відцурався його. Та це нічого! Слухайте! Це така ж правда, як і те, що я стою тут і говорю з вами! Дівчина помре з горя.

— Ви її любите? —тихо спитала м-с Треверс.

— Як свою дочку.

З її уст злетіло тільки здивоване "О!", і вони змовкли. Потім він знову почав:

— Ось слухайте! Коли ще був я юнгою на рибальському судні, ви, люди з яхт, були мені такі ж чужі, як вам малайці. Я кинув Англію шістнадцять років тому й об'їздив усю землю. Чимало часу треба було, щоб забути все. Що ви мені проти цих двох малайців? Якби я вмер ось тут, на цьому місці, чи засмутилися б ви? І в Англії ніхто не сумував би. Ніхто на світі—тільки ці двоє.

— Що ж мені робити? — заблагала вона. Він пильно глянув і спитав:

—: Чи знаєте, в якій ви небезпеці? Чи боїтесь?

— Ні, зовсім ні. І... правду кажучи... я не боюсь.

— Не боїтесь?—здивовано гукнув.— А може, ви не вірите мені? А я повірив вам! Уся моя надія лише на вас.

— Ви не зрозуміли мене,—запально мовила вона.— Усе це таке незвичайне, дивне... раптове... такого ще зі мною не було.

— Звичайно! — кинув він.— Хіба ж ви знали небезпеку чи тривогу? Але, збагнувши, ви...

— Ви хочете, щоб я сказала, що боюся!—М-с Треверс засміялась.

Ніч пояснішала, наче від сонця, й засяяла, як день; а коли жінка змовкла, знову насунулась темрява й боляче вразила його.

— Я не певна, чи зможу вам допомогти,— продовжила вона серйозним тоном.

— Не зможете? — вагався він.— А справа стоїть так, що, й не удаючи, можна злякатись. Кажу ж я вам,— швидко заговорив він,— що я не зможу нічого зробити, якщо ви всі не допоможете мені.

— То ви хочете, щоб я удала, що боюся? — швидко спитала вона.

— Так, щоб удали... Якщо можете... Але ви, мабуть, ще ніколи в житті не удавали... Адже ніколи?

— Ні,— відповіла вона.

Несподівана прикрість в її голосі дуже вразила Лінгарда.

— Не ображайтесь,— мовив він.— Я знаю, як витягти вас із цього становища, хоч це не легка гра. Чи змогли б ви прикинутись?

— Може, коли б добре взялася. А що з того буде?

— Всі ви мусите переїхати на борт брига,— швидко почав він,— і тоді все може заспокоїтись без колотнечі. Якби ви сказали, що бажаєте цього, що неспокійно почуваєте себе на яхті... Зрозуміли?

— Так,— замислено сказала вона.

— Бриг невеликий, але камбуз цілком придатний для леді,— жваво продовжив Лінгард.

— Я певна, бо там же мала захист ця принцеса? — байдуже мовила вона.

— Я не буду вас турбувати. Ви мене навіть не побачите.

— Я майже певна цього, тільки...

— Я знаю своє місце.

— ...тільки навряд чи зможу вплинути,— сумно докінчила вона.

— Я не вірю цьому/— сказав він владно.— Ви просто не вірите мені, бо вважаєте, що тільки люди вашого стану говорять правду.

— Можливо...— кинула вона.

— Ви думаєте собі: цей чолов'яга цілком загруз серед піратів, злодіїв, негрів...

— Слухайте...

— ...якийсь тобі розбишака,— вів далі Лінгард. І урвав зовсім збентежений. Потім почув, як вона тихо сказала:

— Ви схожі на інших людей, бо зараз сердитесь, що не можете переконати іншу людину.

— Я серджусь! — сказав він пригніченим голосом.— Ви не розумієте. Я ж за вас думаю... Мені прикро...

— Я вам вірю, але не певна в своїх силах. Ви справили погане враження на м-ра Треверса.

— Погане враження!.. Він повівся зі мною, як з береговим волоцюгою. Та не в тому річ. Він ваш чоловік, а переляк такої, як ви, важко бачити й чужій людині, не те, що йому...

— Що це за макіавелізм!

— Що ви кажете?

— Я тільки дивуюсь, де ви бачили таке? На морі?

— Що бачив? — неуважно спитав він. І знов підкресн лив: —Одного вашого слова буде досить.

— Ви так думаєте?

— Я певний цього. Навіть я сам...

— Безперечно,— мовила вона,— та невже ви думаєте, шо після такої... такої., ворожої розмови вам легко буде поновити відносини?

— Така людина, мовляв, як я, за гроші може все зробити. Розумієте?

Помовчавши, вона спитала:

— А ви не боїтесь, що я вживу такого аргументу?

— Як схочете, так і зробите,— дивіться, як вам буде краще!

Голос його затремтів, і вона збентежено відхилилась назад, наче він раптом торкнувся до неї.

— А задля чого це все?—спитала вона здивовано.

— Для царства,— відповів Лінгард.

М-с Треверс пильно глянула й перехилилась через бильця; обличчя їхні зблизились.

— Не для самого себе? — прошепотіла вона.

Він відчув її дихання на своєму лобі і на мить скам'янів, зовсім скам'янів, ніби не хотів більше ні ворушитись, ні говорити.

— Таке,— почав він знову,— трапляється з тобою несподівано; воно оточує тебе, перш ніж дізнаєшся, що воно значить.