Визволення - Сторінка 31

Він зовсім не скидався на завойовника. Йоргенсон, навпаки, мав вигляд здивований і байдужий, ніби нічого не чув і не бачив. Але мабуть він знав усі таємниці на цьому світі, бо дуже просто спитав:

— Як вона втекла?

— Леді не була на косі,— коротко пояснив Лінгард.

— На якій косі? — неуважно спитав Йоргенсон.— Яхту пограбовано, Томе?

— Зовсім ні,— відповів Лінгард.

— Багато побитих? — допитувався Йоргенсон.

— Кажу ж вам, що нічого не було,— нетерпляче сказав Лінгард.

— Що? Бійки не було? — знову допоминався Йоргенсон зовсім байдуже.

— Ні.

— А ви ж бойова людина...

— Слухайте, Йоргенсоне, що я кажу. Справи повернулися так, що поки зібралися битися, то вже було пізно.— Він повернувся до м-с Треверс, що стояла мовчки, озираючись навколо неспокійними очима і злегка посміхаючись.— Коли вчора ввечері я говорив з вами з човна біля яхти, було вже надто пізно. Ні, для цього навіть і часу не було. Я розповів вам, м-с Треверс, усе чисто про себе, і ви знаєте, що я кажу правду, коли заявляю, що було занадто пізно. О, якби ви були тільки самі на яхті!

— Так,— відповіла вона,— але я була не сама. Лінгард схилив голову. Уже в яскравій прохолоді ранку передчувалась денна спека. Посмішка зникла з губ Едіт Треверс, і очі її спинились на схиленій голові Лінгарда; якби Йоргенсон глянув на неї, то побачив би, що в них був вираз загадковості. Та Йоргенсон ні на що не дивився. Немов з далекого мертвого минулого, він спитав:

— Що ви лишили там, Томе? Що там тепер?

— Яхта на мілині, бриг на якорі, а на косі розташувалась сотня іланунських пройдисвітів з трьома ватажками й двома військовими прау біля берега. Може, Даман ще там...

— Ні,— з певністю сказав Йоргенсон.

— Він приїхав сюди?! — гукнув Лінгард.— Значить він сам привіз бранців.

— Висів при смолоскипах,— чітко вимовила тінь колишнього капітана Йоргенсона. Він показав рукою через лагуну, і м-с Треверс повернулась туди.

Усе місце було ясне й порожнє. Очі її, блукаючи темною порожнечею води, берегом, що облямовував білу бухту, так само не виявили жодної ознаки людського життя. Усі житла поховались у холодку фруктових дерев; вони замаскувались ланами маїсу й банановими плантаціями. Близько берега стояло два гостроверхих форти, добре захищених із моря. Між них на одкритому місці стирчав рудуватий похилий дах величезної довгої будівлі, немов підвішеної у повітрі; великий чотирикутний прапор маяв над ним. Подібно до великого білого вогника, вгорі на даху мечеті блищала різьблена коралова прикраса, ловлячи сонячне проміння. Сила яскравих прапорців, білих і червоних, маяла над майже схованими дахами, над блискучими ланами, над темними пальмовими гаями. Але такий вигляд могло мати тільки селище, прибране й потім кинуте людьми. Лінгард показав на засіку праворуч.

— Там ваш чоловік,— сказав він м-с Треверс.

— Хто ж другий? — почувся за спиною Йоргенсонів голос. Він теж повернувся в той бік і дивився своїм тьмяним поглядом у ту порожнечу.

— Іспанський джентльмен, здається, так ви говорили, м-с Треверс? — звернувся Лінгард.

— Зовсім і не віриться, що там хтось є,— промовила м-с Треверс.

— Ви, Йоргенсоне, їх обох бачили? —спитав Лінгард.

— Нікого я не міг розгледіти. Дуже темно. Дуже далеко.

І справді, за годину до світанку Йоргенсон нічого не бачив і не чув, крім далекого світла смолоскипів та голосних вигуків юрби, що долітали до нього водою, як невиразний шепіт бурі. Скоро смолоскипи рушили походом крізь гай у гостроверхі фортеці. Деякі зникли в блідій темряві, і гомін юрби зразу вщух, ніби тіні ночі, відходячи, захопили його з собою. Але світанок, раптом надійшовши, одкрив невсипущому Йоргенсонові відлюдний берег, фантастичні обриси дерев і порозкидані людські оселі. Він спостерігав-різно-манітні кольори світанку, в якому пишалося зелене селище, облямоване гарною темною лінією лісу, що був межею й захистом. М-с Треверс стояла непорушна, як статуя. Обличчя її втратило свою жвавість, а щоки зблідли, наче вся кров її зібралась у серці і там застигла. Губи так само побіліли. Лінгард різко схопив її за руку.

— Не лякайтесь, м-с Треверс. Нащо так лякатися? Якщо не вірите тому, що кажу я, послухайте, що скаже Йоргенсон.

— Так, спитайтеся у мене,— мурмотів Йоргенсон у свої сиві вуса.

— Кажіть прямо, Йоргенсоне, що ви про це думаєте? Чи живі джентльмени?

— Звичайно,— розчаровано відповів Йоргенсон, бо сподівався на складніше питання.

— Чи їхнє життя в небезпеці?

— Звичайно, ні,— відповів Йоргенсон. Лінгард одвернувся від свого оракула.

— Ви чули його, м-с Треверс. Можете вірити кожному його слову. Немає жодної думки чи наміру в цьому селищі,— він показав на німу порожнечу лагуни,— щоб ця людина не знала, як свої власні.

— Я знаю. Питайтеся у мене,— механічно промовив Йоргенсон.

М-с Треверс нічого не сказала, лиш злегка ворухнулась, і її постать трохи похитнулася. Лінгард міцно обхопив її за стан, та вона, мабуть, помітила це тільки тоді, як повернула голову й побачила, що Лінгардове обличчя зовсім близько біля її лиця; його стривожені очі дивилися так пильно на неї, що вона заплющила свої, наче зомліла.

Це так подіяло на Лінгарда, що він іще міцніше обхопив її. Коли ж вона розкрила очі, лице їй знову вкрив природний рум'янець. Вона стріла його глибоко стривожені очі таким твердим і жвавим поглядом (сама не помічаючи того), що його щирість немов одсунула усе його минуле життя кудись у сутінки.

— Я не зомліла, зовсім ні,— цілком спокійно мовила вона. І голос її видався Лінгардові холодним, як лід.

— От і добре,— погодився він з покірною посмішкою.-

Але, будь ласка, візьміться краще за бильця, і тоді я вас пущу.

Вона силувано посміхнулась.

— Як, недовір'я? — сказала тихо і якийсь час зовсім не ворушилась. І враз, наче поступаючись, торкнулась пучками до поруччя. Лінгард помалу спустив свою руку.

— Прошу вас не вважати мене (як ви звикли) за кволу жінку, за делікатну леді,— мовила вона, дивлячись на Лінгарда і торкаючись рукою билець.— Будь ласка, не думайте, що я така, як усі жінки мого стану. Може, я так само дужа, як і ви, капітане Лінгард. Цебто — тілом я дужа.

— Будьте певні, що я це вже помітив,— запротестував він лагідним голосом.

— Так само щодо моєї мужності,— провадила м-с Треверс, і чарівний вираз Ті обличчя коливався поміж суворістю і посмішкою,— я ж казала вам кілька годин тому, що не можу уявити себе переляканою. Ви ж пам'ятаєте, як сами прохали мене удати з себе перелякану. Не думайте, що мені соромно було б це удавати. Але я не змогла б зробити цього. Ніяк. Навіть — для царства. Ви розумієте мене?

— Бог його знає!—сказав Лінгард, помовчавши, і несподівано зітхнув.— Ви, певно, зроблені з іншої глини.

— Звідки взялась у вашій голові така абсурдна думка?

— Я не кажу, що ви краща або гірша. Я бачу, що ви зовсім інша. Це почувається.

— Так,— кивнула м-с Треверс.— І коли зараз я розхвилювалась, то не з тривоги за щось чи когось. Я не боялась... Ви, мабуть, думаєте, що я безсоромна і безсердечна, коли кажу таке.

Лінгард мовчав і навіть не поворухнувся. Він просто слухав м-с Треверс, милуючись її чарівним голосом.

— Яз вами щось дуже одверта,— продовжувала вона.— Що я знаю про дикунство, про насильство, про вбивство? За все своє життя не бачила я мертвого тіла. Можливо, мою уяву несподівано вразило світло, ця таємнича відлюдність. Що це за дивне місце?

Лінгард хитнув головою. Вона всміхнулась, губи її трохи розтулились, і він побачив вузьку смужку її зубів. І його враз захопила безпорадність цієї посмішки. А футів зо три від них сухорлява й охайна тінь Йоргенсона пильно дивилась у простір.

— Так, ви дужі,— промовив Лінгард.— Просидіти цілу ніч у малому човнику! Дивуюсь, як ви не заклякли.

— Анітрохи,— перебила вона, злегка всміхаючись.— Я таки й справді сильна жінка,— поважно додала,— коли що трапиться, вважайте на цей факт.

Лінгард кинув на неї захоплений погляд. Але тінь Йоргенсона, мабуть, піймавши здалеку слово "жінка", нараз сердито забубоніла.

— Жінка! То ж бо то й є. Тепер зрозуміло, чому це ви-, Том Лінгард, червоноокий Том, король Том, і як там вас ще кличуть, кинули за двадцять миль свою зброю, своїх людей, свій бриг, в якому ваша сила, й приїхали сюди з головою, повною думок про бійку,— голіруч та ще й з жінкою на буксирі. Гаразд, гаразд!

— Не забувайте, Йоргенсоне, що леді вас добре чує,— з досадою промовив Лінгард.— Він не хотів образити вас,— голосно звернувся він до м-с Треверс, наче Йоргенсон справді був безтілесним і нечутливим привидом.— Він зовсім забувся.

— Я не ображена. Це нічого.

— І зовсім не забувся,— мурмотів Йоргенсон.— Який проклятий світ настав!

— Це я наполягла, щоб їхати з капітаном,— пробувала м-с Треверс задобрити Йоргенсона.

— Я ж кажу, що так! Який світ настав! Хіба король Том не мав власної думки? Що це з ним трапилось? Він збожеволів! Покинути бриг, коли близько ста двадцяти найлютіших піратів з двома озброєними прау. На цьому ви теж наполягали? Він — і віддався в руки незнайомій жінці!

— Ні,— промовила м-с Треверс,— це я в його руках. Ніхто не сказав би, що Йоргенсон чув хоч одно слово

з цієї заяви, якби він не звернувся до Лінгарда і не спитав з неменшою байдужістю, як і раніше.

— Нащо ви її привезли?

— Ви не розумієте? Це було правильно й природно. Один із джентльменів — чоловік леді.

— Так,— промимрив Йоргенсон,— а другий?

— Вам же сказано: приятель.

— Бідний м-р д Алькасер,— промовила м-с Треверс.— На лихо своє погодився він на наше запрошення. Але він просто знайомий і більше нічого.

— Я ледве помітив його, коли зійшов на борт яхти,— похмуро сказав Лінгард.— Він стояв за вашим кріслом і розмовляв з вами, як щирий приятель.

— Ми добре розуміємо одне одного,— сказала м-с Треверс, підіймаючи підзорну трубу.— Мені завжди подобалась його щирість і вірність.

— Що він таке зробив? —спитав Лінгард.

— Любив,— тихо промовила м-с Треверс.— Та це стара історія.— Вона приставила до очей трубу, підтримуючи її витягненою рукою. Лінгард забув за д'Алькасера, захопившись твердістю її пози й цілковитою непорушністю важкої труби. Жінка була тверда, як скеля, після всіх хвилювань і втоми.

М-с Треверс інстинктивно направила трубу до лагуни. Гладенька вода в темній рамі лісу блищала, як срібло.