Вогнем і мечем - Сторінка 59

Три речі переконують мене у цьому. Перша: що хоч Військо Дніпровське споконвіку славу й вольності свої відстоює, але відданість свою королям, вельможам і Речі Посполитій завжди берегло. Друга: що народ наш руський у вірі своїй православній такий непохитний, що радше кожен із нас здоров'я своє покладе, аніж віру цю чим–небудь порушить. Третя: що хоч і бувають різні (як і тепер сталося, прости Господи) внутрішні кровопролиття, але все–таки вітчизна для всіх нас одна, у якій ми народжуємося, аби вольностями нашими втішатися, і немає, здається, в усьому світі іншої держави, подібної до вітчизни нашої у правах і свободах. Тому звикли усі ми одностайно цієї матері нашої, Корони, непорушність берегти, і, хоч трапляються різні прикрощі (як воно на світі завше було), одначе розум велить пам'ятати: легше в державі вольній домовитися про те, що у кого наболіло, аніж, утративши матір цю, вже другої такої не знайти ні у християнстві, ні в поганстві..."

Лобода переяславський перебив читання:

— Правду каже! — голосно вигукнув він.

— Правду каже! — підтримали інші полковники.

— Неправду! Бреше, пся віра! — верескнув Чарнота.

— Замовкни! Сам пся віра!

— Ви зрадники! На погибель вам!

— На погибель тобі!

— Слухайте! Читай далі! Читай! Він наш чоловік. Слухайте! Слухайте!

Гроза збиралася не на жарт, але Виговський почав читати далі, тому знову усе стихло.

Воєвода писав далі, що Військо Запорозьке повинне йому довіряти, бо добре знає, що він, одної з ними крові й віри будучи, прихильно до них ставиться, у злощасному кровопролитті під Кумейками і на Старці участі не брав, а ще він закликав Хмельницького од війни відмовитися, татар відправити назад або обернути проти них зброю, самому ж у вірності Речі Посполитій утвердитися. А закінчувався лист такими словами:

"Обіцяю вашій милості, оскільки я син церкви Божої і рід мій від крові народу руського стародавньої йде, що сам усьому доброму пособлятиму. Ви чудово знаєте, ваша милость, що й від мене у цій Речі Посполитій (із ласки Божої) дещо залежить, що без мене ні війна розв'язана бути не може, ні мир укладений, а я перший війни братовбивчої не бажаю" і т. ін.

Відразу ж залунали крики "за" і "проти", але загалом лист сподобався і полковникам, і навіть товариству. Проте спочатку не можна було нічого зрозуміти й почути через великий гармидер, у якому лист обговорювали. Товариство здалеку скидалося на величезний вир, у якому кипів, вирував і гудів людський мурашник. Полковники стрясали пірначами й налітали один на одного, вимахуючи кулаками перед очима. Мелькали розчервонілі обличчя, палаючі очі, піна на губах, а заводієм усіх цих чвар, що дедалі посилювалися, був Еразм Чарнота, котрий упав у справжній шал. Хмельницький теж, дивлячись на його безумство, ладен був вибухнути, від чого зазвичай усе вщухало, як від рику лева. Але найперший скочив на лаву Кричевський, махнув пірначем і крикнув громовим голосом:

— Вам чабанувати, а не радитися, раби поганські!

— Тихо! Кричевський говорити хоче! — першим вигукнув Чарнота, котрий сподівався, що уславлений полковник висловиться за подальшу війну.

— Тихо! Тихо! — верещали інші.

Кричевський був незмірно шанований серед козацтва, а все через виявлені козакам великі послуги, через великі військові здібності і — дивна річ — через те, що був шляхтичем. Отож усе враз стихло і всі з цікавістю чекали, що він скаже. Сам Хмельницький прикипів до нього неспокійним поглядом.

Але Чарнота помилився, припускаючи, що полковник виступить за війну. Кричевський своїм бистрим розумом збагнув, що тепер або ніколи він може дістати від Речі Посполитої ті староства й чини, про які мріяв. Він збагнув, що при втихомиренні козаків каральними заходами його раніше за багатьох інших постараються прихилити і заспокоїти, чому краківський воєвода, в полоні перебуваючи, зашкодити не зможе, тому відгукнувся він такими словами:

— Моє діло бити, не радити, проте, коли вже до ради дійшло, я відчуваю потребу і свою думку висловити, бо таке благовоління від вас не менше, а більше від інших заслужив. Ми розв'язували війну для того, аби нам повернули наші вольності й привілеї, а воєвода брацлавський пише, що так воно і має бути. Отже, або буде, або не буде. Якщо не буде, то війна, а якщо буде — мир! Навіщо ж марно кров проливати? Нехай нас заспокоять, а ми чернь заспокоїмо, і війна ущухне; наш батько Хмельницький мудро усе це обдумав і вирішив, щоб нам на бік його милості найяснішого короля стати, котрий нас і нагородить за це, а якщо магнати спротив учинять, тоді дозволить нам із ними поквитатися — і ми поквитаємося. Не радив би я тільки татар назад відсилати: нехай кошем на Дикому полі стануть і стоять, аж поки нам або здобути, або дома не бути.

Хмельницький прояснів на обличчі, коли почув ці слова, а полковники вже у переважній більшості заходилися кричати, що війну треба припинити і послів у Варшаву послати, а воєводу із Брусилова просити, аби сам на перемови приїхав. Чарнота ще кричав і протестував, і тоді полковник, погляд грізний у нього втупивши, сказав:

— Ти, Чарното, гадяцький полковнику, про війну і кровопролиття волаєш, а коли під Корсунем ішли на тебе п'ятигорці пана Дмоховського, ти, як підсвинок, верещав: "Брати ріднії, спасайте!", і попереду усього свого полку тікав.

— Брешеш! — загорланив Чарнота. — Не боюся ж я ні ляхів, ні тебе.

Кричевський стиснув у руці пірнач і кинувся на Чарноту, інші теж почали молотити кулаками гадяцького полковника. Знову зчинився ґвалт. На майдані товариство ревло, як стадо диких зубрів.

Але тут знову підвівся Хмельницький.

— Милостиві панове і добродії полковники! — мовив він. — Отже, ви ухвалили послів у Варшаву послати, котрі про службу нашу вірну його милості найяснішому королеві розкажуть і про нагороду проситимуть. Той же, хто війни хоче, нехай воює, але не з королем, не з Річчю Посполитою, бо ми з ними війни ніколи не вели, а з найбільшим недругом нашим, котрий уже весь від крові козацької аж червоний, котрий іще на Старці нею вимастився і досі маститися не перестає, у недоброзичливості до військ запорозьких залишаючись. До нього я листа і послів відправив, просячи, аби він від своєї недоброзичливості відмовився, а він їх як тиран замордував, не давши мені, старшині вашому, жодної відповіді, через що зневагу до усього Війська Запорозького засвідчив. А тепер ось із Задніпров'я прийшов і Погребище до ноги вирізав, невинних людей покарав, над чим я гіркими сльозами плакав. Потім, як мені сьогодні вранці повідомили, подався до Немирова і теж нікого не пощадив. А позаяк татари від страху й побоювання іти на нього не хочуть, він, тільки й дивись, от–от сюди прийде, щоб і нас, невинних людей, супроти волі прихильного до нас найяснішого його милості короля й усієї Речі Посполитої вигубити, бо через гординю свою він ні на кого не зважає, а оскільки зараз бунтується, так завше ладний і супроти волі його королівської могутності збунтуватися...

На раді стало дуже тихо. Хмельницький відсапнув і вів далі:

— Бог нас над гетьманами звитягою нагородив, але він гірший од гетьманів і від усіх магнатів, чортове сім'я, що живе самою тільки неправдою. А якби я сам на нього пішов, він у Варшаві через приятелів своїх кричав би неодмінно, що ми не хочемо миру, і перед його королівською величністю невинність нашу заперечував би. Та хоч би що сталося, треба, аби його милость король і вся Річ Посполита знали, що я війни не хочу і сиджу тихо, а він перший на нас нападає. Адже я рушити не можу, бо до перемов із паном воєводою брацлавським зостатись мушу, а щоб він, чортове сім'я, сили нашої не зламав, треба йому тенета розставити і могутність його так знищити, як ми під Жовтими Водами і під Корсунем недругів наших, панів гетьманів, знищили. Отож про те я і прошу, щоб ви, ваші милості, доброхіть на нього пішли, а я до його милості короля писатиму, що це сталося без мого відома і для конечної нашої оборони від його, Вишневецького, недоброзичливості й нападів.

Глухе мовчання запало серед козацької старшини.

А Хмельницький мовив далі:

— Тому із ваших милостей, хто на цей промисел ратний піде, дам я війська чимало, добрих молодців, і гармату дам, і люду запального, щоб із поміччю Божою недруга нашого подолав і звитягу над ним отримав...

Жоден із полковників не вийшов уперед.

— Шістдесят тисяч відбірних вояків дам! — сказав Хмельницький.

Тиша.

А це ж усі були безстрашні воїни, бойовий клич яких не раз ішов луною від царгородських мурів. І може, саме тому кожен із них боявся в сутичці зі страшним Ієремією втратити здобуту славу.

Хмельницький обводив очима полковників, а ті від його погляду опускали очі. На обличчі Виговського з'явився вираз сатанинської злостивості.

— Знаю я молодця, — понуро мовив Хмельницький, — котрий би зараз своє слово сказав і від походу не відмовився, але нема його серед нас...

— Богун! — сказав хтось.

— Так. Він розбив реймент Яреми у Василівці, та тільки сам він при цьому постраждав і лежить тепер у Черкасах, зі смертю–матінкою бореться. А коли його нема, то, як я бачу, нікого нема! Де слава козацька? Де Павлюки, Наливайки, Лободи й Остряниці?

Тоді низький огрядний чоловік, із посинілим і понурим обличчям, із рудими як вогонь вусами над кривим ротом і з зеленими очима, підвівся з лави, підійшов до Хмельницького і промовив:

— Я піду.

Це був Максим Кривоніс.

Почулися окрики: "На славу!", він же впер у бік пірнач і додав хрипким, уривчастим голосом:

— Не думай, гетьмане, що я боюся. Я б відразу згодився, але думав: є ліпші! Та коли так, то піду я. Ви що? Ви голови і руки, а я не маю голови, тільки руки й шаблю. Раз мати родила! Війна мені мати й сестра. Вишневецький ріже і я буду, він вішає і я буду. А ти мені, гетьмане, молодців добрих дай, бо не з черню на Вишневецького іти. Так і піду — замків добувати, бити, різати, вішати! На погибель їм, білоручкам!

Ще один отаман вийшов уперед.

— Я з тобою, Максиме!

Це був Полуян.

— І Чарнота гадяцький, і Гладкий миргородський, і Носач остренський підуть із тобою! — сказав Хмельницький.

— Підемо! — відповіли ті в один голос, бо Кривоносів приклад їх уже заохотив і пробудив у них бойовий дух.

— На Ярему! На Ярему! — загриміли окрики серед громади.

— Коли! Коли! — вторувало товариство, і вже через певний час рада обернулася у пиятику.

Полки, визначені йти із Кривоносом, пили смертельно, бо ж і йшли на смерть.