Вогнем і мечем - Сторінка 97

Ви зараз ремствуєте, а я вам скажу, що князь, залишивши місто, загрожуючи Хмельницькому зокола, урятував вас і дітей ваших. Тож держіться, захищайтесь, затримайте супротивника хоч на якийся час — цим ви і місто збережете, і вікопомну послугу Речі Посполитій зробите, бо князь за цей час сили збере, інші фортеці укріпить, розворушить закляклу Річ Посполиту і поквапиться вам на допомогу. Єдино слушний шлях до порятунку він обрав, бо якби він, зморений голодом, загинув тут із військом, ніхто б інший ворога не стримав, і той пішов би на Краків, на Варшаву і всю Річ Посполиту заполонив би, ніде не зустрічаючи спротиву. Тож замість ремствувати поспішайте на вали боронити себе, своїх дітей, місто і всю Річ Посполиту.

— На вали! На вали! — підхопило кілька сміливіших голосів.

Ґрозваєр, чоловік енергійний і відважний, сказав:

— Тішить мене рішучість ваших милостей. Знайте ж: князь, поїхавши, залишив нам план оборони. Кожен тепер знатиме, що робити. Сталося те, що й мало статися. Оборону доручено мені, і я захищатимусь до останнього подиху.

Надія знову влилася у сполохані серця, і Ціхоцький, відчувши це, наостанку додав:

— Ясновельможний князь просив переказати вашим милостям, що ворог близько. Поручик Скшетуський зачепив флангом двохтисячний чамбул і розбив його. Полонені твердять, ніби за ними йде велика рать.

Ця звістка справила велике враження. На хвилю залягла тиша, усі серця забилися сильніше.

— На вали! — вигукнув Ґрозваєр.

— На вали! На вали! — повторили присутні офіцери і городяни.

Коли це враз за вікнами почувся галас; та ось крик тисяч голосів злився в один незрозумілий шум, схожий на шум морських хвиль. Зненацька з гуркотом розчинилися двері й усередину вбігло кільканадцять городян. Перш ніж у них устигли спитати, що сталося, як почулися крики:

— Заграва в небі! Заграва в небі!

— І слово стало ділом! — промовив Ґрозваєр. — На вали!

Зала спорожніла. За хвилю гарматний гуркіт струсонув міські мури, сповіщаючи жителів міста, передмість і довколишніх сіл, що наближається ворог.

На сході небо червоніло, скільки сягало око. Здавалося, море вогню наближається до міста.

* * *

Князь тим часом поквапився до Замостя і, розгромивши дорогою невеличкий татарський чамбул, про що Ціхоцький повідомив городянам, узявся готувати до оборони цю могутню на вигляд фортецю і невдовзі перетворив її на неприступний бастіон. Скшетуський укупі з паном Лонгіном і частиною хоругви залишилися у фортеці під командою пана Вейгера, старости валецького, а князь рушив у Варшаву просити у сейму коштів для набору нового війська. Заодно він хотів узяти участь у виборах, що невдовзі мали відбутися.

На цих виборах мала вирішитися доля Вишневецького і всієї Речі Посполитої. Якби було обрано королевича Карла, тобто гору взяла військова партія, князя було б призначено головнокомандувачем усіх військ Речі Посполитої, і вирішальна битва із Хмельницьким не на життя, а на смерть стала б неминучою. Королевич Казимир, хоч і славився мужністю і був неабияким ратником, слушно вважався прихильником політики канцлера Оссолінського, тобто політики перемов із козаками і значних їм поступок. Обидва брати не скупилися на обіцянки і намагалися привернути на свій бік чим–більше прихильників, а позаяк сили обох партій були рівними, результатів виборів ніхто передбачити не міг. Прихильники канцлера побоювалися, щоб Вишневецький завдяки дедалі гучнішій славі й симпатії, яку він мав у рицарства і шляхти, не перетяг більшості на бік Карла, а князь із тих самих причин прагнув особисто підтримати свого кандидата. Тому він і поквапився у Варшаву, впевнений уже, що Замостя зможе довго утримувати натиск об'єднаних сил Хмельницького і кримського хана. Львів, найімовірніше, можна було вважати врятованим, бо Хмельницькому ні до чого було гаяти час на здобуття цього міста, коли попереду його чекало Замостя — справжня твердиня, що заступала йому шлях до серця Речі Посполитої.

Ці думки зміцнювали наміри князя й наповнювали бадьорістю його душу, зболілу за долю краю, що витерпів стільки страшних бід. Тепер він був упевнений, що хоч навіть і Казимира оберуть королем, — війни не уникнути, і страшний заколот мусить потонути в морі крові. Князь сподівався, що Річ Посполита ще раз виставить сильну армію, — починати перемови можна було тільки за підтримки могутньої військової сили.

Заколисаний цими думками, їхав князь під прикриттям кількох хоругов, маючи при собі Заглобу й пана Володийовського, перший із яких присягав усім, що доможеться обрання королевича Карла, бо уміє говорити зі шляхетською братією і знає, як від неї домогтися, чого треба, другий же командував княжим ескортом.

У Сенниці, неподалік від Мінська, на князя чекала мила, хоч і несподівана зустріч: він спіткав княгиню Гризельду, котра для безпеки із Брест–Литовська їхала до Варшави, слушно гадаючи, що й князь туди прибуде. Вони сердечно привіталися після довгої розлуки. Княгиня, хоч і тверда була духом, кинулася з таким плачем в обійми чоловіка, що не могла заспокоїтися кілька годин поспіль. Ох! Як часто траплялися такі хвилини, коли вона вже не сподівалася його побачити, — і ось, дякувати Богові, він повернувся, славніший, ніж будь–коли, оточений такою величчю, якої ніхто ще в його роду не знав, найбільший із полководців, єдина надія Речі Посполитої.

Княгиня, щохвилини відриваючись од грудей чоловіка, поглядала крізь сльози то на схудле, почорніле його обличчя, то на високе чоло, яке труди і турботи поорали глибокими зморшками, то на почервонілі від безсонних ночей очі, і знов заливалася сльозами, і всі фрейліни вторували їй, розчулені до глибини сердець. Однак, поволі заспокоївшись, князівське подружжя пішло у просторий будинок тамтешнього парафіяльного священика, і там почалися розпитування про друзів, придворних і рицарів, котрих вони любили як членів родини і з котрими були пов'язані спогади про Лубни.

Найперше князь поквапився заспокоїти княгиню, стурбовану долею пана Скшетуського, пояснивши, що той тільки тому лишився в Замості, що потерпає від страждань, посланих йому Богом, і не хоче поринати у столичний гамір, воліючи лікувати душевні рани суворою військовою службою і працею. Потім князь відрекомендував княгині пана Заглобу і про подвиги його розповів.

— Ось справді vir incomparabilis , — сказав він, — котрий не лише Курцевичівну із Богунових лап вирвав, а й провів її крізь самісіньку гущу козацького й татарського війська, а потім укупі з нами під Старокостянтиновом бився і здобув велику славу.

Слухаючи цю розповідь, княгиня не шкодувала похвал для пана Заглоби, кілька разів простягала йому руку для поцілунку, ще ліпшу обіцяючи в майбутньому нагороду, а vir incomparabilis уклонявся зі скромністю справжнього героя, а то знову починав пишатися і на фрейлін поглядати, бо хоч він і старий був і багато для себе не чекав від жіночої статі, але йому приємно було, що дами стільки лестивого почують про його подвиги і мужність. Проте у цій радісній зустрічі не бракувало й смутку: опріч розповідей про важкі для вітчизни часи, багато разів на запитання княгині про різних знайомих рицарів князь відповідав: "Убитий... убитий... пропав безвісти", — і панни при цьому плакали, бо не одне серед убитих називалося дороге серцю ім'я.

Так радість мішалася зі смутком, сльози з усмішками. Але найзажуреніший був малий пан Володийовський. Марно він роззирався навсібіч і трудив очі — княжни Барбари ніде не було видно. Щоправда, у нелегкому воєнному житті, у постійних битвах, сутичках і походах кавалер цей призабув княжну, але таку вже він мав натуру: легко закохувався і швидко забував. Однак тепер, коли він знову побачив усіх панночок із кімнати фрейлін, коли лубенське життя мов наяву постало перед очима, йому подумалося, що як мило було б, раз уже випала хвилина відпочинку, і позітхати, і знов дати роботу своєму серцю. Тож коли жаданої зустрічі не сталося, а почуття, як на злість, спалахнуло з новою силою, пан Володийовський тяжко зажурився і мав такий вигляд, ніби попав під зливу. Голова його звисла на груди, вусики, зазвичай підкручені, що стирчали аж за ніздрі, як у хруща, теж звисли, кирпатий ніс видовжився, обличчя втратило свіжість, він став мовчазний, не пожвавився навіть, коли князь своєю чергою його мужність і незвичайні подвиги вихваляти став. Бо що для нього означали усі ці похвали, коли вона не могла їх чути!

Аж Ануся Борзобогата зжалилася над ним і, хоч були між ними суперечки, вона вирішила його втішити. З цією метою, не спускаючи очей із княгині, вона непомітно посувалася до рицаря, аж поки опинилася поруч нього.

— Добридень, ваша милость, — привіталася вона. — Давненько ми не бачилися.

— Ой, панно Анно! — меланхолійно відповів пан Міхал, — багато води спливло. У невеселий час знов зустрічаємося — та й не всі...

— Певно ж, не всі: стільки рицарів полягло!

Тут і Ануся зітхнула, а по хвилі вела далі:

— Та й нас уже менше, ніж колись: панна Сенютівна вийшла заміж, а княжна Барбара залишилася у дружини віленського воєводи.

— І, мабуть, теж іде заміж?

— Ні, не вельми вона цим переймається. А чому ваша милость про це допитується?

Сказавши це, Ануся примружила чорні оченята так, що тільки щілинки лишилися, і скоса з–під вій поглядала на рицаря.

— Із прихильності до родини, — відповів пан Міхал.

А Ануся на це:

— Ой, і слушно робиш, бо княжна Барбара, пане Міхале, твій великий друг. Вона не раз питала: де ж мій рицар, котрий на турнірі в Лубнах найбільше зітнув турецьких голів , за що від мене дістав нагороду? Що він поробляє? Чи живий іще, чи пам'ятає про нас?

Пан Міхал із вдячністю підняв очі на Анусю і, по–перше, зрадів, а по–друге, помітив, що дівчина надзвичайно погарнішала.

— Невже й справді княжна Барбара так сказала? — спитав він.

— Достеменно! І ще згадала, як ваша милость заради неї через рів стрибав, — це тоді, коли у воду впав.

— А де тепер дружина віленського воєводи?

— Була з нами у Брест–Литовську, а тиждень тому поїхала у Бєльськ, звідкіля прибуде до Варшави.

Пан Володийовський удруге глянув на Анусю і не міг більше втриматися.

— А панна Анна, — мовив він, — так погарнішала, що аж очам дивитись боляче.

Дівчина подячно всміхнулася.

— Ви, пане Міхале, так тільки говорите, щоб мене до себе прихилити.

— Хотів свого часу, — сказав, стинаючи плечима, рицар, — Бог свідок, хотів, та не зміг, а тепер панові Підбип'яті бажаю, щоб йому поталанило.

— А де зараз пан Підбип'ята? — тихо спитала Ануся, опустивши оченята.

— У Замості зі Скшетуським.