Вогняний бог Марранів - Сторінка 5

- Олександр Волков -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Робота кипіла в його майстерних руках тішачи його, адже він стільки років не брався за сокиру й долото. Ото було б і забути Урфінові про марнославні плани. Але він пригадував, з якою ганьбою його випровадили із Смарагдового міста, як зневажливо до нього поставились коли з'ясували, що він уже не може завдати шкоди.

І Урфін похмуро шепотів крізь стиснуті зуби:

— Ворогам не буде пощади! Помста помста!..

А довкола Урфіна юрмилися шанобливі глядачі й милувались його виробами Все, що було пов'язано із столярною роботою свист рубанка по дошці, цюкання долота, дзижчання пилки, все видавалося Стрибунам якимсь дивом, сотворити яке під силу тільки божеству.

Князь Торм страшенно зрадів, коли вогняний бог дозволив йому стругонути кілька разів рубанком. Він зібрав стружки, які впали на землю, і урочисто відніс до свого куреня, як знак божої милості.

Стіни палацу з кожним днем зводилися чимраз вище, і будівля ставала соліднішою; Маррани поглядали на неї з побожним острахом.

Вдача Стрибунів мала цікаву властивість: набігавшись і настрибавшись за день, вони спали ночами мертвим сном, і розбудити їх було неможливо, хоч стріляй над вухом з гармати. Цим спритно скористався Урфін Джюс. Через Еота Лінга він оголосив жителям що кожна сім'я по винна принести в дарунок богові коштовний камінь, інакше її найближчим часом спостигне нещастя.

Перелякані Маррани понесли Урфінові свої найкращі коштовності. Однієї з ночей коли мешканці долини спали непробудним сном, він полетів на орлі в країну Балакунів. Там, у рожевому місті він знайшов купця, віддав йому два десятки коштовних камінців і той зобов'язався купити для Урфіна красиві меблі килими, фіранки, кухонний посуд, віконне скло та багато іншого.

В наступні ночі все закуплене було перенесене в долину Марранів і заховано у віддаленій печері. Всі ці скарби не подобались Карфаксові:

— Чому б не робити закупи відкрито, при світлі дня? — говорив шляхетний орел.

Урфін хитрував і викручувався.

— Любий друже мій Карфаксе зрозумій, — говорив Джюс, — якщо я й ошукую Марранів то лише з добрими намірами. Коли вони пересвідчаться, що я володію хистом чаклунства, вони охочіше підуть за мною до щасливого життя.

Палац був добудований. Його вкрили черепицею, яку зробили з глини жінки, а обпалив сам Урфін. Проте всередині будинку нічого не було і вікна дивились порожніми рамами.

Увечері Урфін сказав Торму:

— Ясновельможний князю, запрошую тебе з дружиною і твоїх радників завтра до мене на новосілля.

Торм здивувався:

— Великий Урфіне, у тебе ж у палаці нічого немає.

— Нехай це тебе не бентежить, — бундючно посміхнувся Урфін. — Божеству доступно те, про що ви, прості смертні, не масте ніякого уявлення.

Цілу ніч Урфін і ведмідь працювали без перепочинку. І коли вранці Торм і старійшини підійшли до палацу, вони ахнули від здивування.

Палац сяяв свіжопромитими шибками вікон. Всередині гостей зустріла небачена розкіш: на підлозі пишні килими, на вікнах кольорові фіранки витончені меблі стояли в кімнатах, а з їдальні долинали приємні пахощі страв.

— Диво! — закричали Маррани і вклякли.

Страви, приготовлені на вогні, страшенно сподобались князеві, княгині й вельможам. На столі був свіжий хліб, смажені качки, печені фрукти й різні ласощі, смаку яких Стрибуни раніше зовсім не знали.

— Ось як живуть боги! — захоплено мовив Торм, підкидаючись на спинку стільця і погладжуючи себе по набитому череву.

— Еге ж, так живуть боги, — підтвердив Урфін. — Але з цього часу так заживете й ви, Маррани, якщо слухняно виконуватимете мої накази.

— Ми готові, великий боже! — вигукнули Стрибуни.

— Передусім вам треба звести будинки, — сказав Джюс.

— Нам будинки? Нам?! — у священному жаху вигукнули Маррани. — Такі, як у тебе?

— Ну, не зовсім такі, — недбало зауважив Урфїн, — звісно, трохи менші й простіші, та все ж ви станете жити в будинках. І далі — ви повинні готувати їжу на вогні. Ви ж бачите, наскільки ця їжа смачніша за ту.

На обличчях Марранів відбився їхній довгий страх перед вогнем, цим грізним, караючим божеством.

— Ідіть за мною! — наказав Урфін.

Він провів гостей на кухню і показав їм полум'я, яке мирно горіло в пічці.

— Ви бачите, як я приборкав вогонь, — сказав Джюс. — Таким же слухняним він прийде і в ваші оселі, обігріватиме житла, жінки стануть варити на ньому юшку і пекти булки.

— Воістину великий і добрий вогняний бог Марранів! — вихваляли Урфін а Торм та його радники.

З цього дня в пустельній долині Марранів почалось велике будівництво. Найважчі роботи припали на простолюдинів. Вельможі самі нічого не робили. Вони лише квапили мулярів та теслярів, навчених Урфіном, і ті гарували від сходу до заходу сонця з короткими перервами на їжу. Робітники з сумом згадували веселі змагання з боксу, бігу й стрибків і почали подумувати, що не така вже, либонь, велика втіха поява серед них вогняного божества. Але релігійний страх не дозволяв їм затримуватись на таких думках.

Вселення Торма, Венка, Грема та інших вельмож у нові будинки пройшло пишно. Народ, юрмлячись біля вікон, запнутих слюдою, намагався роздивитися силуети тих, хто бенкетував, почути хмільні голоси: Урфін навчив Марранів готувати п'янкий напій з пшеничних зерен.

Вельможні Маррани були тепер за Урфіна горою. Якби вони навіть здогадались, що Урфін — звичайна людина, яка присвоїла божеське звання, вони все одно пішли б за ним на край світу. Тепер вони з жахом пригадували ті часи, коли жили в таких же куренях, як чернь, харчувалися такою ж лемішкою і солоними качками…

У марранських аристократів віддавна зібралося багато коштовного каміння — аметистів, рубінів, смарагдів. Вони й раніше вели сяку таку торгівлю з Балакунами, вимінюючи в них предмети першої необхідності. Але тепер ця торгівля набула широких розмірів.

Маррани виходили на схил гори, зверненої до володінь Стелли, махали руками й галасували, привертаючи увагу Балакунів. Балакуни підходили до них і милувалися блиском коштовних камінців.

Невдовзі в напівгорі утворився справжній базар. Балакуни приносили на продаж курей і баранів, молоко й масло, фрукти, крам і гарні меблі. І коли Торм придбав різьблений столик і стільці до нього точнісінько такі ж, як у палаці бога, в його голові зродились певні здогади, проте він нікому про них не сказав.

Певна річ, простолюдини не зводили собі кам'яниці. Чи до того їм було, коли вожді племені запрягли їх у тяжку роботу. Закінчивши будівництво, вони взялися до розширення посівів. Випікання хліба і ґуральництво, яке швидко розвивалося, вимагали набагато більше зерна, ніж раніше. Для того щоб топити печі в будинках аристократів, потрібні були дрова, і щоранку вервечка дроворубів вирушала в ліс, а підвечір люди поверталися з важкими в'язанками. Раніше простим людям жилося набагато легше.

Минуло два-три місяці, і новий тягар ліг на підданих князя Торма.

Змагаючись між собою, хто умеблює свій будинок розкішніше, вельможі розтринькали накопичені їхніми предками коштовності, і купувати гарні килими, дорогі меблі й вбрання стало ні на що. А тоді аристократи примусили бідняків добувати для них смарагди й алмази.

А оскільки з поверхні коштовне каміння було вже вибране, то довелося копати шахти. Щоб стінки шахт не обвалились, їх треба було зміцнювати підпорками, а по підпорки доводилося ходити до дальнього лісу.

Боячись, аби шахтарі не стали приховувати знайдені дорогоцінності, багачі приставили до них наглядачів і, щоб наглядачі чесно виконували свої обов'язки, їх щедро винагороджували. А від цього знову ж таки страждала біднота.

Ці нерадісні картини спостерігав мудрий Карфакс і вони його обурювали. Самому орлу в долині Марранів жилося непогано. В горах водилися козли, і вони потрапляли в кігті велетенського птаха. На озері було безліч качок і Карфакс не гребував цією здобиччю.

Проте на душі в нього з кожним днем ставало тяжче. Вечорами орел розмовляв з Урфіном:

— Де ж щастя, що його ти обіцяв бідному народові?

Урфін з фальшивим натхненням вигукував:

— А ти глянь, як живе князь Торм! Як живуть Венк, Грем та інші!

— Таких небагато, — заперечував Карфакс. — А величезній більшості стало жити набагато гірше.

— Не все ж зразу! — відбивався Урфін. — Дійде черга й до інших.

— Я все менше вірю тобі, — скрушно зауважував шляхетний птах. — Князь і його радники купаються в розкоші тому, що на них працюють тисячі людей.

Аби не сперечатися з орлом, Урфін намагався рідше потрапляти йому на очі. І в долині Марранів справи й далі йшли так, як намітив хитромудрий честолюбець.

ДО ВЛАДИ!

СТРАШИЛО-ІНЖЕНЕР

озлучившись з Еллі втретє, Страшило повернувся до Смарагдового міста в дуже сумному настрої. Не тішив його титул Тричі Премудрого, яким він досі так пишався; не веселили донесення про добрий врожай збіжжя і фруктів; не розважали танці, влаштовані в його честь колишнім генералом дерев'яної армії Ланом Шротом, нині викладачем танців хореографічного училища.

Страшило, прощаючись з Еллі, висловив тверду певність, що дівчинка повернеться до Чарівної країни. Одначе він відчував, що розлука буде вічною, і це його гнітило. А тут іще Залізний Дроворуб недоречно заквапився до себе додому, до Фіолетової країни.

— Поживи у мене хоча б місяць! — благав Страшило. — Погомонимо про минуле, згадаємо, як ми билися з Людожером, як витягали Лева й Еллі з отруйного макового поля…

— Не можу, не можу, друже мій! — відмагався Залізний Дроворуб, розмірено крокуючи туди й сюди і стурбовано прислухаючись, чи калатає серце в його грудях. — Ти знаєш, я захворів життя в Підземній країні кепсько позначилося на моєму здоров'ї. І взагалі старіємо ми з тобою, любий друже, старіємо. Ось знову я мушу звернутись до лікарів.

Лікування Дроворуба полягало в тому, що досвідчений майстер відкривав на залізних грудях володаря латку, в його ганчір'яне серце підсипав свіжої тирси, латку приварював, і серце починало битися з колишньою силою. Затим суглоби Залізного Дроворуба змащували мастилом і всього його полірували.

Залізний Дроворуб пішов, але в Смарагдовому місті ще лишилися погостювати Сміливий Лев і ворона Кагги Kapp. Троє друзів набалакалися вдосталь, пригадали давнину, засудили поведінку підступного Урфіна Джюса, потішилися за підземних королів, яких кмітливість мудрого Страшила перетворила на працелюбних ремісників.

А потім і Лев пішов геть, скучивши за своєю левицею і левенятами.