Волоцюга і фея - Сторінка 3

я негодяща людина, — пробурмотів він хрипко, немов каючись.

Дівчинка кинула на нього погляд своїх блакитних очей і знову, здавалося, перестала його помічати. Мовчанка ставала нестерпною. Він відчував, що міг би віддати цілий світ, аби тільки притулитися губами до йодолу її сукенки, якого торкався рукою. Але він боявся налякати її. Облизуючи пересохлі губи, він напружено шукав, що б його ще сказати.

— Це не долина Сономи, — вимовив він урешті. — Це — казкова країна, а ти — фея в ній. А може, я сплю й мені все ввижається? Я не знаю. Ми обоє не знаємо, про що нам розмовляти, бо ж звісно — ти фея і знаєш саме тільки добре, а я прийшов з лихого зіпсутого світу.

Виговоривши все це, він замовк, чекаючи на якісь думки, задихаючись без них, мов риба без води.

— І ви мені розкажете про той лихий, зіпсутий світ, — зраділа вона, плескаючи в долоні. — Мені страх кортить почути, який він.

Він аж здригнувся, подивившись на неї і згадавши отих паплюг, що їх знав із клятого свого життя. Виходить, вона не фея. Вона — справжнє земне створіння, і нахил до лихого закладено в неї, як і в нього самого, коли він ще лежав у матернім лоні. Недурно ж їй так кортить про все те знати.

— Ні, ні, — всміхнувся він, — цей чоловік з лихого й зіпсутого світу не розповідатиме тобі про лихе. Вігі розкаже тобі про те добре, що є в цьому світі. Розкаже тобі, як він любив коней, коли був ще хлопчиськом, і про першого коня, що на нього сів верхи, і про першого о ного власного коня. Коні не такі, як люди. Вони кращі. Вони чистіші за людей — чистіші, далебі, в усьому. Слухай-но, маленька феє, я хочу сказати тобі одну річ — справжнє диво! — коли ти сидиш на втомленому коні, десь уже після довгої-довгої дороги і тільки-но мовиш йому слово, як він під тобою стрепенеться й помчить тебе знов уперед. Коні! їх я любив ізмалку. Та й досі люблю їх до нестями. Справді. І я був колись ковбой.

Вона так заплескала в долоні, що це відразу взяло його за серце, і очі їй затанцювали, коли вона скрикнула:

— Техаський ковбой! Я завжди хотіла побачити хоч одного на власні очі. Татко якось казав, що в ковбоїв ноги дугою. І у вас так само?

— Я справді був техаський ковбой, — відказав він. — Ллє ж то дуже давно. Звісно, що й у мене ноги дугою. Розумієш, ноги завжди трохи вигинаються, коли ти малим починаєш їздити верхи, — кісточки-бо ще не затвердли. Таж мені було тільки три роки, коли я сів на коня вперше. Він теж був триліток, лиш недавно виїжджений. Я підвів його до паркана, зліз на горішню поперечку, а звідтам стрибнув просто йому на спину. То був задерикуватий коник, чистий диявол, — так-бо він хвицався; але я міг робити з ним усе, що заманеться. Певно, він розумів, що я тільки хлопчисько. Деякі коні розуміють набагато більше, ніж ми можемо собі уявити.

Десь із півгодини Рос Шенклін хапливо розповідав про коней, усе не забуваючи про ту величезну радість, яка сповнювала його, коли він торкався рукою подолу її сукенки. Сонце поволі спадало у пасмо хмар, перепелячий крик лунав усе настирливіше, і один за одним стугоніли по мосту спорожнені вози, повертаючись тепер назад. Раптом до них долинув жіночий голос.

— Джоан, Джоан! —кликав хтось. — Де ти, люба?

Дівчинка відгукнулась, і Рос Шенклін побачив жінку, вбрану в сукню, що м’яко обгортала її постать; ця жінка вийшла з хвіртки і наближалася до них. Вона була гака струнка та граціозна, що його зачарованому поглядові здавалося, наче вона пливе, а не йде по землі, як усі інші звичайні люди.

— Що ти робила ввесь цей час? — спитала жінка, наблизившись.

— Розмовляла, мамо, — відповіла маленька дівчинка. — Мені було дуже цікаво.

Рос Шенклін незграбно звівся на ноги і насторожено стояв. Дівчинка взяла матір за руку, а та й собі глянула на нього приязно й доброзичливо, що було для нього зовсім незвично. І раптом у голові йому промайнула думка: жінка, яка не боїться. В ній навіть і знаку не було того остраху, що він призвичаївся бачити в жіночих очах. І ніколи ще він не уявляв собі так виразно своєї відразливої зовнішності, притьмянілих очей.

— Добридень, — привіталася вона до нього, лагідно і просто.

— Добридень, мем, — відповів він, прикро відчуваючи хрипкість та грубість власного голосу.

— І вам теж було цікаво? — всміхнулася вона.

— Так, мем. Звісно, що так. Я допіру розповідав вашій доньці про коней.

— Він був колись ковбой, мамо! — вигукнула дівчинка.

Мати вдячно всміхнулася до нього, а потім ніжно глянула. на свою маленьку дочку. Рос Шенклін раптом зрозумів, що найбільший лиходій був би той, хто б заподіяв щось лихе цій матері або цій доньці. І йому захотілося, щоб їм обом загрожувала зараз якась страшна небезпека, щоб він міг битися за них — а битися він умів добряче — і захистити їх, не шкодуючи ані сил, ні життя.

— Тобі вже час додому, люба, — сказала мати. — Вже пізно. — Тоді подивилася нерішуче на Роса Шенкліна. — Може, ви хочете попоїсти?

— Ні, мем, красно вам дякую. Я... я не голодний.

— Тоді попрощайся, Джоан, — підказала мати.

— Прощавайте. — Маленька дівчинка простягнула йому руку, і очі їй хитро заблищали. — Прощавайте, добродію з лихого, зіпсутого світу.

Для нього дотик дівчаткової руки, коли він стискав її в своїй, був вінцем усієї цієї пригоди.

— Прощавай, маленька феє, — пробурмотів він. — Мені вже й самому час рушати.

Але він не поворухнувся. Він стояв і довго дививсь услід тому привиддю, аж доки воно не зникло за хвірткою. День раптом примерк. Він нерішуче озирнувся, переліз через паркан, пройшов мостом і похнюпившись попростував собі дорогою. Він ішов, як сновида, не помічаючи ні своїх ніг, ані куди вони його несли. Раз у раз він спотикався на курній колії.

За милю далі, на перехресті, він очумався. Перед ним був шинок. Він зупинився й довго дивився на нього, облизуючи губи. Устромив руку в кишеню штанів і намацав там свій єдиний десятицентовик.

— Боже! — промовив він. — Боже! — А далі, тягнучи неслухняні ноги, знову поплентався шляхом.

Він дійшов до великої ферми. Що вона має бути велика, він гадав, зважаючи па розміри будинку, па кількість

великих комор та надвірних будівель. На ганку в самій сорочці стояв гострозорий літній фермер, палячи сигару.

— Чи є у вас яка робота? — запитав Рос Шенклін.

Гострі очі ледь позирнули на нього.

— Долар на день та харч, — відказав той.

Рос Шенклін ковтнув слину і додав собі відваги.

— Я добре збиратиму виноград чи ще там що. Але чи не знайдеться у вас якої сталої роботи? Ви маєте велике ранчо. Я народився на такому ж. Я можу ходити коло коней. Я вмію правити кіньми, їздити верхи, орати, коней виїжджати, робити коло коней усе, що треба.

Фермер прицінився до Роса недовірливим поглядом.

— Щось на тебе не схоже, — зробив він висновок.

— Я знаю, що не схоже. Випробуйте мене. Оце й усе. Я доведу.

Фермер розмірковував, стурбовано поглядаючи на пасмо хмар, що в них пірнуло сонце.

— Мені потрібний погонич, тож ти матимеш добру нагоду довести. Ходи повечеряй разом з робітниками.

Голос Росові Шенкліну став хрипкий, і він насилу вимовив:

— Гаразд. Я доведу. Де у вас тут вода напитись і вмитися?