Володар Мух - Сторінка 16

Роха так і залишивсь валятися на плиті. Цей день, як і попередні, обіцяв сонячну купіль під блакитною банею. Пляж простягався попереду м'якою дугою, зливався з лісом удалині; було рано, і день ще не заволокло рухливим серпанком міражів. Ральф обачно вибрав шлях по пальмовій терасі, не ризикуючи йти гарячим піском над водою. Він дозволив Джекові очолити їх; той посувався вперед з підкресленими пересторогами, хоча ворога вони б завважили за двадцять ярдів. Ральф ступав позаду, радий, що хоч на час позбувся відповідальності.

Саймон ішов перед Ральфом і не дуже вірив – якийсь звір з гострими пазурами сидить на Вершині гори, не залишає слідів, але не може наздогнати Ерікісема. Скільки Саймон не думав про звіра, в його уяві завжди поставав образ якогось чоловіка, геройського й хворого.

Він зітхнув. Інші встають і промовляють до зборів, не відаючи жахливої внутрішньої скутості; говорять, що заманеться, так наче звертаються до однієї людини. Він відступив убік і озирнувся. Позаду йшов Ральф, перекинувши спис на плече. Саймон соромливо сповільнив крок, порівнявся з Ральфом, поглянув на нього крізь цупке чорне волосся, яке впало на очі. Ральф скоса зиркнув у відповідь, стримано всміхнувся, наче забув, у які дурні пошився недавно Саймон, і знов тупо дивився вперед. На якусь мить чи дві Саймона огорнуло щастя – його знову прийняли, – а потім він перестав думати про себе. Зненацька наскочив на дерево, Ральф сердито глянув на нього, а Роберт захихотів. Саймов заточився, біла плямка на його чолі почервоніла, засочилася кров'ю. Ральф забув про Саймона і вернувся у своє особисте пекло. Скоро вони дістануться до замку, і ватажок муситиме йти першим.

Спереду надбіг Джек.

– Уже видно.

– Гаразд. Підійдімо якомога ближче.

Невисоким схилом подався за Джеком у бік замку. По ліву руку від них було непроникне плетиво ліан та дерев.

– А тут нічого не може бути?

– Сам бачиш. Тут ніхто не пролізе.

– А в замку?

– Побачимо.

Ральф розсунув заслону з трави й визирнув. Перед ним зоставалося кілька ярдів кам'янистого ґрунту, а далі два береги острова сходилися докупи, так що мав би утворитися гострий ріг. Натомість вузька скеляста коса завширшки в кілька ярдів і завдовжки ярдів у п'ятнадцять продовжувала острів далі в море. Вона втикалась у рожевий квадрат – один із тих, що становили спід острова. Цей замковий мур, скеля заввишки у сто футів, і був той рожевий бастіон, якого вони бачили з вершини гори. Скеля потріскалася, верхівку безладно завалили великі брили й загрожували от-от зірватися вниз.

За Ральфом у високій траві мовчки залягли мисливці.

Ральф глянув на Джека.

– Ти – мисливець.

Джек почервонів.

– Знаю. Добре. Я йду.

Якийсь внутрішній голос примусив Ральфа сказати:

– Я старший. Я сам піду. Не переч.

Він повернувся до решти.

– А ви заховайтесь тут. Почекайте на нас.

Він відчув, що голос його то пропадає, то зривається на крик. Глянув на Джека.

– Отже, ти думаєш?

Джек промимрив:

– Я скрізь сходив. Має бути тут.

– Ясно.

Саймон збентежено пробелькотів:

– Не вірю я в звіра.

Ральф відповів ґречно, ніби йшлося про погоду.

– Так, так. Звичайно.

Стис рота, аж губи побіліли. Дуже повільно відгорнув назад волосся.

– Ну, до зустрічі!

І примусив неслухняні ноги винести його на перешийок.

Зусебіч його оточували провалля, повітряні пустоти. Сховатися нікуди, навіть якщо не йти вперед. Він зупинився на вузькому перешийку й поглянув униз. Скоро, за якихось кілька століть, море перетворить замок на окремий острів. Праворуч хвилювалася лаґуна, в яку вдиралися хвилі відкритого моря, ліворуч…

Ральф здригнувся. Лаґуна захищала їх від Тихого океану; з другого боку Джек чомусь підійшов до самої води. Тепер поглядом жителя суходолу Ральф поглянув на водяні брижі, і йому здалося, що там дихає якась величезна істота. Вона повільно западала між скелями, відкриваючи рожеві ґранітові плити, чудернацькі нарости коралів, поліпів, водоростей. Нижче й нижче западала вода, шелестіла, наче вітер у верховітті дерев. Був там плаский камінь, гладенький, як стіл, вода всмоктувалася під нього, відкриваючи з чотирьох порослих водоростями боків гострі устуїш. Потім сонний левіафан видихав повітря – вода здималася, маючи водоростями, і з ревом перевалювала через скельний стіл. Хвилі тут не накочувалися з моря, тільки на хвилину здіймалися й опадали, опадали й здіймалися.

Ральф подивився на червоний бескид. Там, за ним, у високій траві, хлопці лежали й чекали, що він зробить. Відчув, як холодний піт виступив на долонях, і з подивом подумав, що насправді не сподівається зустріти ніякого звіра, і не знає, що діяти, якщо все ж наткнеться на нього.

Бін побачив, що на скелю можна злізти, але в цьому не було потреби. Квадратову стіну облямовував своєрідний карниз, із правого боку над лаґуною можна було пройти по цьому прискалку і завернути за ріг. Удалося це легко, і скоро він зазирнув за скелю.

Нічого нового й несподіваного там не було: безладдя рожевих кругляків, покритих гуано, наче цукровою глазур'ю, стрімкий схил до звалища скель, що вінчали бастіон.

Якийсь звук позаду примусив його озирнутися. По прискалку дряпався Джек.

– Не міг тебе самого залишити.

Ральф помовчав. Він пробрався поміж скелями, дослідив якусь печерку, не знайшов там нічого жахливого, тільки купку тухлих яєць, нарешті сів, роззираючись навкруги і постукуючи по каменю ратищем списа.

Джек був у захваті.

– Місце якраз для фортеці.

Їх оббризкало фонтаном води.

– Нема питної води.

– А он?

І справді, вище на скелі видніла якась довга брудна зелена пляма. Вони видряпалися нагору і покуштували воду, що сочилась тоненькою цівочкою.

– Можна поставити тут шкаралупу з кокоса, і вона весь час набиратиме води.

– Тільки не я. Це гниле місце.

Пліч-о-пліч вони видерлися на останній уступ, де кам'яна гора звужувалась і вінчалась останнім уламком скелі. Джек ударив кулаком по найближчому каменю, той ледь зарипів.

– Пам'ятаєш?

Обидва згадали прикрі часи в їхніх стосунках. Джек заторохтів:

– Запхати під нього пальмовий кілок, і хай тільки підійде цей ворог… подивися!

За сто футів під ними була вузька дамба, далі кам'янистий ґрунт, ще далі трава, поцяткована головами, а позаду ліс.

– Тільки підважити, – вигукнув Джек тріумфально, – і… ві-і-і-і!

Він махнув рукою, ніби падає. Ральф подивився в бік гори.

– В чому річ?

Ральф обернувся.

– А що?

– Ти так дивився… не знаю.

– Нема сиґналу. Нас не видно.

– Здурів ти від цього сиґналу.

Їх оточувала туга синя лінія обрію, розірвана тільки верхівкою гори.

– Це все, що ми маємо.

Він зіпер свій спис на кам'яну стіну і відгорнув долонями пасмо з чола.

– Треба вертатись і йти на гору. Вони ж бачили звіра там.

– Нема там ніякого звіра.

– А що ще можна зробити?

Хлопці, що залягли в траві, побачили Ральфа з Джеком цілими й неушкодженими і вийшли на сонце. В запалі пошуків вони забули про звіра. Юрмою кинулися через місток і вже з галасом дряпалися нагору. Ральф стояв, зіпершись рукою на червоний камінь, величезний, як жорно; камінь потріскався і загрозливо завис над урвищем. Хлопець понуро дивився на гору. Стиснув руку в кулак і, наче молотом, почав товкти ним по червоній стіні. Міцно зціпив губи, в очах під кучмою волосся залягла туга.

– Дим.

Вів облизав розбитий кулак.

– Джеку! Ходімо.

Але Джек уже зник. З гамором, якого він раніше не почув, хлопці розгойдували й підважували кам'яну брилу. Коли він повернувся, брила затріщала і всією масою повалилася в море, аж до середини стіни над водою з гуком здійнявся султан бризок,

– Облиште! Облиште!

Вони стихли, зачувши Ральфів голос.

– Дим.

Дивні речі коїлись у того в голові. Щось тріпотіло в мозку, наче крило кажана, затьмарюючи думку.

– Дим.

Ураз повернулися і думки, і злість.

– Нам потрібен дим. А ви гаєте час. Каміння спихаєте.

Роджер закричав:

– У нас повно часу!

Ральф похитав головою.

– Треба йти на гору.

Вибухнула суперечка. Хтось хотів повертатися назад на пляж. Хтось пропонував зіпхнути ще з кілька брил. Сонце світило ясно, а небезпека розвіялася з темрявою.

– Джеку. Звір, мабуть, із того боку. Ти можеш повести нас туди. Ти був там.

– Можна йти берегом. Там є плоди.

До Ральфа підійшов Біл.

– Чому не можна трохи побути тут?

– Ага.

– Зробимо фортецю…

– Тут нічого їсти, – відрізав Ральф, – і нема сховку. Зовсім мало свіжої води.

– Вийшла б чудова фортеця.

– Можна б зіпхнути камінь-другий.

– Прямо на місток…

– Я сказав, ходімо! – люто гарикнув Ральф. – Треба точно впевнитися. Ну, ходімо!

– Давайте залишимось тут…

– Назад, у курінь…

– Я втомився…

– Ні!

Ральф гепнув кулаком по каменю, аж здер шкіру на пальцях. Та він не відчув болю.

– Я ватажок. Треба точно впевнитися. Хіба ви не бачите гори? Там не видно сиґналу. А в морі може бути корабель. Чи ви всі подуріли?

Хлопці щось непокірно бурмотіли, тоді по вмовкали.

Джек повів їх униз, потім через місток.

Розділ сьомий

ТІНІ ТА ВИСОКІ ДЕРЕВА

Стежка, яку вторували свині, бігла по той бік гори попри безладне нагромадження скель над самою водою, і Ральф радів, що перший по ній іде Джек. Коли б не чути, як берег повільно засмоктує хвилі, як вони з клекотом вертаються назад, коли б забути, які похмурі й неходжені зарості папороті заснували стежку з обох боків, тоді, мабуть, можна б на якийсь час викинути з голови звіра й помріяти. Сонце вже перекотилося за зеніт, і полуднева спека скувала острів. Ральф по ланцюжку передав Джекові наказ, і, підійшовши до плодів, вони всією компанією зупинилися і перекусили.

Коли сіли, Ральф уперше за день відчув нещадну спеку. З відразою він стяг із себе сіру сорочку і замислився – а чи не ризикнути б її випрати. Спека стояла пекельна навіть як на цей острів. Ральф сидів і думав, який він занехаяний. От якби мати ножиці, підстригтися – відкинув назад свою гриву, – підстригти це брудне волосся зовсім коротко – їжачком. От якби приготувати ванну, поніжитися у ній, відшаруватися з милом. Він провів язиком по зубах і подумав, що не завадила б зубна щітка. А нігті…

Ральф повернув руки долонями вниз і вивчав свої нігті. Вони були скусані до м'яса, хоч не пригадувалося, коли він повернувся до цієї звички, коли дав собі волю.

– Так недовго й до того, щоб смоктати пальці…

Крадькома озирнувся навкруг.