Володар Мух - Сторінка 7

- Вільям Джеральд Голдінг -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Треба обережніше. Боюсь…

Джек відірвав очі від вогню.

– Ти завжди боїшся. Ти, Жирний!

– У мене ріг, – промимрив Роха. Він повернувся до Ральфа: – У мене ріг, правда, Ральфе?

Ральф неохоче повернувся, відриваючись від дивовижного, жахливого видовища.

– Що таке?

– Ріг. Я маю право говорити.

Близнюки захихотіли водночас.

– Хотіли диму…

– Тепер дивіться…

Димова завіса витяглася на милі від острова. Усі, крім Рохи, захихотіли, а незабаром уже тряслися від реготу. Роха розсердився.

– У мене ріг! Послухайте, ви! Перше, що ми мали зробити, це поставити курені там, на березі. Вночі у них не було б так страшенно холодно. Але тільки-но Ральф сказав "вогонь", ви закричали і погнали нагору. Наче ватага дітлахів!

Тепер уже всі слухали цю тираду.

– Ви хочете, щоб нас урятували, а самі не робите спочатку те, що треба робити спочатку, і не поводитесь як треба!

Він скинув окуляри і хотів був покласти ріг, але передумав, побачивши, як декілька старших хлопців простягли до нього руки. Він узяв мушлю під пахву і знову сів на камінь.

– Тоді ви прийшли сюди й розпалили вогнище, яке до нічого. А тепер підпалили цілий острів. Добре ми будемо виглядати, коли цілий острів згорить. Будемо їсти печені плоди та смажену свинину. І нема з чого сміятися! Обрали ватажком, а не даєте йому часу подумати. Тільки він щось скаже, кидаєтесь, як… як…

Він зупинився перевести подих, і вогонь загарчав на них.

– І це ще не все. А малюки? Діти? Хто за ними пильнує? Хто знає, скільки їх?

Ральф раптом ступив крок уперед.

– Я ж казав тобі. Я ж казав тобі скласти список!

– Як я міг, – закричав обурено Роха, – усе сам? Вони дві хвилини посидять, потім стрибнуть у море, потім кинуться до лісу, вони просто розбіглися врізнобіч. Як мені знати, хто з них хто?

Ральф облизав бліді губи.

– Отже, ти не знаєш, скільки нас тут має бути?

– Як я можу, коли малі розповзаються, наче комахи? Коли ви всі троє повернулись, тільки-но ти сказав робити вогнище, вони всі побігли, і я так і не…

– Досить! – урвав Ральф і вихопив ріг. – Не знаєш – так не знаєш.

– …тоді ти підійшов і вхопив мої окуляри…

Джек повернувся до нього.

– Та заткни пельку!

– …тоді малюки лазили отам унизу, де тепер вогонь. Як знати, може, вони ще й досі там?

Роха підвівся і показав на полум'я й дим. Між хлопцями знявся гамір і стих. Щось дивне робилося з Рохою, він ковтав повітря.

– Той малюк… – задихався Роха, – отой, з плямою на обличчі, я його не бачу. Де він?

Залягла смертельна тиша.

– Той, що говорив про зміїв. Він був там унизу…

Якесь дерево вибухнуло в огні, наче бомба. На мить плетиво ліан підскочило вгору, засудомилось і знов упало. Малюки заверещали:

– Змії! Змії! Подивіться, які змії!

На заході, всього за дюйм чи два над морем, висіло сонце. Та ніхто його не бачив. Знизу всі обличчя відсвічували червоним. Роха притулився до скелі, обхопив її обіруч.

– Малюк з плямою… на обличчі… де… він… зараз? Кажу вам, я його не бачу.

Хлопці перезиралися з острахом, з недовірою.

– Де він зараз?

Ральф знічено пробурмотів у відповідь:

– Може, він пішов назад, на… на…

Під ними на чужому, ворожому схилі гори гримотіли барабани.

Розділ третій

ХАТИНИ НА БЕРЕЗІ

Джек зігнувся вдвоє. Він нахилився, як спринтер на старті, майже торкаючись носом вологої землі. Стовбури дерев та ліани, що обвили їх, губилися в зелених сутінках за тридцять футів над ним, а навколо все поросло кущами. Тут можна було помітити лише натяк на слід – зламану гілку і невиразний відбиток краєчка ратиці. Він опустив голову і втупився в сліди, так наче міг примусити їх заговорити. Потім рачки, хоч це було важко, мов пес, прокрався на яких п'ять ярдів уперед і зупинився. Тут ліана зав'язувалася в петлю, з вузла звисав вусик. Знизу вусик блищав крізь петлю, свині відшліфували його щетиною.

Джек припав обличчям до землі за кілька дюймів від цього знаку, потім утупився поглядом у сутінь кущів, його рудий чуб неабияк відріс відтоді, як діти опинилися на острові, вигорів, голу спину засіяло безліччю темних веснянок, шкіра лупилася. В правій руці він волочив загострений кілок завдовжки футів з п'ять. Крім пошарпаних шортів з ремінцем, де висів ніж, одягу на ньому не було. Він заплющив очі, підвів голову і легко втяг розчервонілими ніздрями струмінь теплого повітря, шукаючи в ньому якогось знаку. І Джек, і ліс застигли в нерухомості.

Нарешті вів поволеньки випустив повітря і розплющив очі. Вони були яскраво-сині – ті очі, що у відчаї кресали блискавиці й здавалися майже безумними. Він облизав язиком сухі губи і знов утупився в мовчазний ліс. Тоді почав скрадатися вперед, час від часу обнюхуючи землю.

Лісова тиша давила ще дужче за спеку, в цю годину мовчали навіть жуки. Тільки коли Джек сам зігнав з немудрящого гнізда, складеного з патичків, барвисту пташку, тиша розкололася, задзвеніла відлунням різкого крику, який, здавалося, долинав з безодні століть. Навіть Джек здригнувся від цього крику, присвиснувши, втяг повітря і на мить з мисливця перетворився на зацьковану, мавпувату істоту, що ховається у плетиві листя. Потім згадалися сліди, невдача, і він знову заходився жадібно обнюхувати землю. Коло товстого дерева, сизий стовбур якого обріс блідими квіточками, заплющив очі і ще раз увібрав ніздрями тепле повітря; цього разу швидко перевів дух, навіть трохи зблід, потім кров знову шибнула в обличчя. Як тінь, прослизнув він у темряві під деревом і припав до землі, вивчаючи витоптаний ґрунт у себе під ногами.

Послід був ще теплий. І лежав купками на зритій землі. Він був оливково-зелений і трохи парував. Джек підвів голову, глянув на непроникну гущавину ліан поперек стежки. Потім звів списа і крадькома ступив уперед. За ліанами слід виходив на свинячу стежку, широченьку й добре втоптану. Земля тут затвердла, щільно збита копитами, і, коли Джек випростався на повен зріст, він почув, як по стежці ніби щось рухається. Він відхилив назад праву руку і з усієї сили жбурнув списа. Із свинячої стежки долинув дрібний, твердий Перестук ратиць, наче цокання кастаньєт, спокусливий звук, що зводив з розуму, – надія на м'ясо. Джек вискочив із кущів і схопив списа. Перестук завмер десь удалині.

Джек стояв, обливаючись потом, вимазаний брунатною землею, позначений слідами інших знегод цілоденного полювання. Лаючись, він звернув зі стежки і продирався крізь хащі. Коли ж ліс розступився, голі стовбури, що підпирали темне склепіння, змінилися ясно-сірими стовбурами і перистими кронами пальм. За ними відкривалося мерехтливе море, лунали голоси. Ральф стояв коло звалища пальмового молодняка та листя – грубого куреня, поверненого входом-до лаґуни, який, здавалося, щохвилини міг упасти. Він не помічав Джека, навіть коли той озвався:

– Маєш трохи води?

Ральф підвів очі і насупив брови над плетивом листя. Він не бачив Джека, хоч і дивився на нього.

– Я питаю, чи маєш трохи води? Хочеться пити.

Ральф відірвався від куреня і з подивом помітив Джека.

– А, здоров. Води? Там, під деревом. Мабуть, ще залишилася.

В тіні стояли шкаралупи кокосових горіхів. Джек узяв одну з чистою водою і випив. Вода стікала йому на підборіддя, шию, груди. Напившись, голосно віддихався.

– Дуже хотілося пити.

З куреня почувся Саймонів голос:

– Вище, вище.

Ральф повернувся до куреня і підняв палицю, що тримала всю листяну покрівлю.

Листя розсунулося. У дірі з'явилося засмучене Саймонове обличчя.

– Пробач.

Ральф незадоволено оглядав руїну.

– Ніяк не виходить.

Він кинувся на землю коло Джекових ніг.

Саймон усе так само виглядав крізь діру в курені. Уже лежачи, Ральф пояснював:

– Працюємо цілими днями. І подивися!

Два курені стояли, хоч і нерівно. А цей розвалився.

– А вони порозбігалися. Пам'ятаєш збори? Як усі поривалися працювати, доки не зведемо куренів?

– Крім мене і моїх мисливців…

– Крім мисливців. Ну, а малюки…

Він махнув рукою в пошуках слова.

– Вони безнадійні. Та й старші не кращі. Ти бачиш? Цілий день працювали тільки ми з Саймоном. Більше ніхто. Всі десь купаються, їдять, граються.

Саймон обережно вистромив голову.

– Ти – ватажок. Заклич їх до порядку.

Ральф лежав горілиць і дивився на небо та пальми..

– Збори, як ми любимо збори! Щодня, Двічі на день. Весь час мелемо язиками. – Він зіперся на лікоть. – Слово честі, досить зараз просурмити в ріг, і всі збіжаться. Знаєш, усі зразу так споважніють, а хтось запропонує побудувати літак, чи підводний човен, чи телевізор. Після зборів п'ять хвилин попрацюють, потім розбредуться хто куди чи підуть на полювання.

Джек спаленів:

– Нам треба м'яса.

– Ну, поки що його нема. А курені нам потрібні. Крім того, всі твої мисливці повернулися години зо дві тому. Плавають собі.

– Я пішов сам, – пояснив Джек. – Я відпустив їх. А сам мусив…

Він намагався якось висловити прагнення наздогнати, вбити, яке нуртувало в ньому.

– Я пішов сам. Я думав, що сам…

Знову в очах його майнуло безумство.

– Я думав, що вб'ю.

– Але ж не вбив.

– Я думав, що зможу.

Від стримуваного хвилювання голос у Ральфа тремтів.

– Але поки що ти не вбив.

Якби не тон, дальші слова здалися б ненавмисними:

– Може б, ти допоміг нам зводити курені?

– Нам треба м'яса…

– Але ми його не маємо.

Нарешті антагонізм вирвався назовні.

– Але я його дістану! Наступного разу! Треба списа з наконечником! Ми поранили свиню, а спис випав. Якби зробити вістря з борідкою…

– Нам потрібні курені.

Раптом Джек заверещав з люті:

– Ти що, звинувачуєш?..

– Я тільки кажу, що ми тут розбиваємося цілий день. Та й край.

Обидва почервоніли й відвернули погляди, не годні бачити один одного. Ральф перевернувся на живіт і почав бавитися з травинкою.

– От поллє дощ, як і тоді, коли ми сюди впали, – все одно не обійдемося без куренів. І ще одне. Нам потрібні курені, бо…

Він на хвилину замовк, і обидва перебороли свій гнів. Тоді повів далі на іншу, спокійнішу тему.

– Ти помітив, правда?

Джек поклав списа і сів навпочіпки.

– Що помітив?

– Ну, вони бояться.

Він знову перевернувся на спину і глянув у Джекове люте, брудне обличчя.

– Бояться того, що тут діється, їм сняться сни. Можна почути. Ти вночі прокидався?

Джек похитав головою.

– Вони балакають і кричать уві сні. Малюки. І навіть дехто зі старших. Так ніби…

– Так ніби це поганий острів.

Вражені тим, що їх перебивають, обидва глянули в Саймонове серйозне обличчя.

– Так ніби, – провадив Саймон, – звір, звір чи змій є насправді.