Володар Перснів — Дві Вежі - Сторінка 13

Мені доводилося спілкуватися з ним. Подумати лишень, я довірив йому багато чого, що він сам по собі ні за що не відкрив би — а він крився, відмовчувався! Пам'ятаю його обличчя, хоча давно вже його не бачив; з часом воно стало нагадувати вікно в кам'яній вежі, добре закрите зсередини віконницями.

І все ж таки я здогадуюсь, чого прагне Саруман. Він хоче Влади. Його розум подібний до хитромудрої машини з коліщатами й гвинтиками, про живих істот він не думає, хоча при нагоді використовує. Саруман — підлий зрадник! Тепер це зрозуміло як день. Зв'язався з клятими орками, грм, грм... Він їх перетворив своїм таємним умінням, надав їм нового, небезпечнішого вигляду. Тепер вони як люди — дурні, жорстокі люди. Всі злі створіння, що служать Великій Темряві, не витримують сонця. Орки ж Сарумана, хоча і ненавидять сонячне світло, можуть жити при ньому! Схоже, він людей перетворив на орків, або вивів змішану породу... Страшно подумати, до чого ж може дійти його нестримна підлість!

Древес перейшов на свою мову і, судячи зі звуків, пригадав найстрашніші прокляття. Потім додав уже звичайним голосом: [64]

— Раніше частенько я дивувався, чому це орки так сміливо потрапляють до мого лісу й перетинають його без будь-яких перешкод? Тепер уже зрозумілої Саруман устиг вивідати стежйнйу узнав мої таємниці... Цей негідник та його слуги спустошують мій кіс. Рубають на узліссі дере^ ва, цілі, здорові дерева. Вони годують" ними вогоньу їге-1 чах Ортханка! А іншого разу звалять стовбур і залишають гнити, прбето через своіо зЛостймстіЦ. Над'Ізенгардом вічно стоїть хмара диму. 'Сто* прокльонів на його коріння й гілля! Багато з тих, хто загинув, буяи'меМ друзями/ Я знав їх від першого паростка, від насіння... Багато хто кзк& набув голос, а тепер вони замовкли навіки. На місці живого лісу поширюються пустелі, порубки ошкірилися пнями... Я занадто довго очікував. Усі ці нещастя на моєму сумлінні. Час покласти їм край!

Древес зірвався з ліжка і вдарив стиснутим кулаком по столу з такою силою, що чаші-свггильники здригнулися і з них вирвалися два оберемки вогняних іскор. Очі велетня спалахнули зеленим полум'ям, борода здибилася, як величезний віник.

— Я покладу цьому край, — повторив він глухо. — Ви підете зі мною. Ви мені станете в нагоді. І заодно допоможете своїм друзям: якщо ніхто не утримає Сарумана, загинуть і Рохан, і Гондор. Перед нами спільний шлях — на Ізенгард!

— Ми підемо з тобою, — сказав Меррі. — І зробимо все, що в наших силах.

— Певна річ, — підхопив Пін. — Не відмовлюся на власні очі побачити, як буде відрубана Біла Рука. Я ніколи не забуду Углука і біг через степи Рохану...

— От і добре, — зрадів Древес. — Але я зараз дуже спалахнув. Тепер мені треба охолонути й добряче все обміркувати, щоб потім не наробити дурниць. Сказати завжди легше, ніж зробити!

Він підійшов до завіси й підставив голову під бризки. Потім засміявся, обтрусився, і краплі посипалися малиновими та зеленими іскрами. Повернувшись на ліжко, він завмер і на довгий час поринув у думки. Гобіти вже було почали дрімати і раптом почули бурмотіння:

— Фангорн, Фінглас, Фладриф... так-так... Біда в тому, що нас так небагато залишилося, — зітхнув ент, звертаючись до гобітів. — 3 тих, хто гуляв лісами до наступу Темряви, [65] тільки троє — я, тобто Фангорн,та ще Фінглас і Флад-риф — так нас називають ельфійською. Ви можете звати їх Листвен та Берест. Боюся лише, навряд чи вони згодяться для нашої справи. Лиєтвен поринає в сплячку, дерев'яніє. Стоїть напівсонний по коліно в траві геть усе літо. Мохом увесь заріс. Раніше хоча б узимку прокидався, та його тепер уже так розморило, що він і взимку далеко не ніде. Берест раніше мешкав на схилах на захід від Ізенгарда, а там якраз було найбільше дерев порубано. Його самого орки небезпечно поранили, а з вихованців багатьох згубили й скалічили на смерть. Берест перебрався вище, до березняка, він-берези особливо полюбляє і спускатися звідти не бажає. Але це не страшно, з молоді теж набереться чималий гай, якщо вдасться їм утлумачити, що справа не терпить зволікань і стосується всіх. Ми народ повільний, але якщо вже ентів розворушити... Жаль, жаль, що нас так мало.

— Чому мало? — здивувався Пін. — Адже ви так давно тут мешкаєте! Багато помирає, чи не так?

— Та ні, — відповів Древес. — Від внутрішньої хвороби, якщо можна так висловитися, у нас ніхто не помер. Траплялися, ясна річ, різні нещасливі випадки. Та значно більша частина просто одерев'яніла. Нас і раніше не було багато, а з того часу, як рід наш не продовжується... Нащадків ми не маємо, немає в ентів дітей, як ви це називаєте, не родяться вже багато років. І знаєте чому? Ми втратили своїх жінок!

— Який жах! — вигукнув Пін. — Усі померли?

— Зовсім ні, — відповів Древес. — Я ж не сказав — померли. Вони кудись зникли, і ми не можемо їх відшукати. — Він засмучено зітхнув. — Я думав, це всьому світу відомо. У Чорноліссі й Гондорі навіть пісні склали про наші пошуки. Невже ці пісні вже забуті?

— Просто вони не дійшли до Гобітону, — сказав Мер-рі. — ми б послухали. Ти заспіваєш нам?

— Неодмінно. Тільки спочатку я вам коротко розповім, у чому рі . На подробиці немає часу. Адже треба ще встигнути виспатися, завтра буде день, повний турбот... Ну так от, історія ця дивовижна і дуже сумна. Давним-давно, коли світ ще був молодий, а ліси безлюдні й просторі, енти бродили ними зі своїми подругами, і знаєте, серед них були дуже симпатичні... Я пам'ятаю свою Фимбретіль Легконогу — так її прозвали за легку ходу... Але згоди між [бб] нами не було. Нас, чоловіків, цікавило зовсім не те, що жінок. Енти любили розкидисті дерева, дикі хащі, відроги неприступних гір, пили воду гірських джерел і їли лише ті плоди, які самі падали під ноги. А коли ельфи навчили нас говорити, ми стали розмовляти з деревами. Жінки наші надавали перевагу рідколіссю, світлим галявинам. Вони збирали на них суниці, навесні їм подобалося милуватися цвітом яблунь, дикими грушами, влітку — спочивати на духмяних травах, восени — шукати достигле колосся. Розмовляти з рослинами наші жінки не вважали за потрібне, зате любили, щоб їм підкорялися, змінювали їх за власним бажанням, примушували приносити більше листя чи плодів; жінкам подобався порядок, достаток та спокій, а це в їх розумінні означало, що кожна річ має залишатися там, куди її поміщено. Так от, з плином часу наші жінки виростили собі сади й поселилися в них. Ми ж продовжували кочувати лісами і лише іноді відвідували дружин. Потім, коли Тьма заполонила землі півночі, наші жінки пішли за Велику Ріку і на тому березі заклали нові сади, очистили ділянки під нові лани. Тоді ми бачилися зовсім рідко. Коли Тьму було відтиснуто, сади пишно розквітли, в полях росло буйне колосся. Люди багато чому навчилися в наших жінок і дуже їх шанували, а ось про нас, чоловіків, майже нічого не чули, ми залишалися легендою, таємницею глухих хащ. Але ми живі й досі, а сади наших жінок давно покинуті, перетворилися на цілину. Люди звуть їх тепер Бурими Полями... Пам'ятаю, засумував я якось за своєю Фимбретіль, Тоді саме йшла війна між Сауроном і людьми з-за Моря. Я все згадував, якою гарною вона була під час останньої зустрічі, хоча, правду кажучи, наші жінки дуже змінилися від важкої роботи: шкіра потемніла, волосся вигоріло від сонця і стало, як солома, і щоки червонішими за яблука. Тільки по очах і можна було вгадати наше плем'я. Інші енти теж пішли зі мною. І ось ми переправилися через Андуїн і прийшли на землі наших жінок. І побачили там цілковите розорення, попелища й запустіння. Там прокотився вал війни... Наших жінок і слід запав. Довго звали ми, довго шукали. Кожного перехожого розпитували, чи не знає, куди поділися жінки ентів. Одні начебто бачили їх по дорозі на захід, інші вказували на схід, треті — на південь. Усюди побували [6 7] ми — і марно. Багато років ще ми вибиралися по черзі на пошуки, гукали жінок, заглядали до найпотаємніших куточків. Велике було наше горе, але ліс чекав, і ми поверталися. Час минав, > ми залишали ліси все рідше, поверталися все швидше... Тепер залишилися нам одні лише згадки, ми обросли бородами, довгими й сивими. Ельфи склали про нас багато пісень, деякі з них люди переклали своїми мовами. Ми ж, коли співаємо, не підбираємо слова, лише перераховуємо прекрасні імена, які носили колись Иашіжіцкй.,. ]М(и віримо, дид щеі зустрінемося з ними і, може, на землі знайдеться такий край, де буде добре й нам, і жінкам. Старе пророкування каже, що це трапиться лише після того, як ми втратимо все, чим раніше володіли. Хтозна, чи не наближається цей час? Тому що давно згублені Сауроном сади наших жінок, а зараз знищення загрожує й нам. Про це ельфи теж склали пісню. Розумієте, у нас би вона вийшла значно довшою, але ми вже вивчили її напам'ять, і я інколи її наспівую. Вам я спробую проспівати вашою мовою... Починається з того, що єні запрошує:

Як в ніжні букові листки вгортається гілля,

А сонця промінь лісові струмочки звеселя...

Щасливі мандри без кінця і пахощів розмай —

Вернись, кохана, і скажи: який чудовий край!

Але жінка йому відповідає:

Коли овіються теплом садочки і поля,

І запарує по весні пробуджена земля...

І білий цвіт, мов теплий сніг,

Мов килим — сходи рясно...

Я залишусь, я не прийду: моя земля прекрасна!

Та знову ент прохає:

Як літній полудень спливе гарячим злотом з віт,

Крізь сонне листя, у таємний прохолодний світ...

А вітер західний пісні в прозору даль несе...

Вернись, вернись, моя любов... Мій край понад усе!

Але жінка йому заперечує:

Як хвилі зрілих колосків гуляють у полях,

А сонцем випещений плід напружує гілля...

І кожна ягідка до рук схиляється сама...

Я залишусь в моїй землі, бо кращої нема! [68]

Тоді ент каже:

Коли зимовий вітер злий погасить дзвін пісень,

В беззоряну холодну ніч спливе похмурий день...

Зі сходу прийдуть холоди і заніміє ліс,

— Тебе шукатиму, щоб буть нам знову як колись.

А на це ентова жінка відповідає;

Зима зі сходу принесе жорстокий снігопад,

Мертвотний морок крижаний спустошить лан і сад,

— Тебе покличу, милий мій, щоб бути разом Знов.

Ми понесем крізь сніговій відроджену любов.

І нарешті вони співають разом: ,

Удвох ми підем до кінця, на захід в дальню путь, Туди, де змучені серця притулок віднайдуть!

— Ну ось, — зітхнув Древес.