Володар Перснів — Дві Вежі - Сторінка 20

- Джон Толкін -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

— Це дарунок Володарки Галадріель із Золотого Лісу. [98]

Гаман поспішив покласти зброю ельфа на лавку, наче боячись обпектися.

— Обіцяю тобі, що все буде цілим, — сказав він і простягнув руку до Арагорна.

Слідопит завагався.

— Я не можу віддати Андріл до чужих рук!

— Така воля Теодена, — нагадав Гаман.

— Чи повинен нащадок Еленділа підкорятися волі Теодена, сина Тенгіла?

— Ти стоїш перед оселею Теодена, і хоч би ти був королем Гондору, твоя воля тут ніщо, — відповів Гаман і, загородивши собою двірний отвір, перевернув меча лезом уперед.

— Пуста суперечка, — втрутився Гандальф. — Вимога Теодена зовсім зайва, однак чи розумна воля господаря, чи ні, вона — закон у стінах його оселі.

— Я не зволікав би підкоритися господарю будь-якої оселі, хоча б і найжалюгіднішому дроворубові, — сказав Арагорн, — але ж це Андріл.

— Як би не звався твій меч, ти маєш залишити його тут, якщо не хочеш битися з нами, — сказав Гаман.

— Ну, скажімо, ви билися б не поодинці, — кинув Гімлі, проводячи пальцем по лезу сокири і дивлячись на Гамана, наче на деревце, яке слід зрубати.

— Цитьте! — сказав Гандальф. — Нам нема коли сперечатися. Кожна суперечка між нами — на користь Мор-дору. Я охоче віддаю свого меча, стережи його добре, шановний Гамане, це — Яррист, викуваний ельфами в давні часи. А тепер пропусти мене. Поспішай, Арагорне!

Слідопит неохоче відстебнув перев'язь і сам поставив меч до стіни.

— Не надумай, Гамане, торкатися його, — попередив він. — І нікому не дозволяй. Вміла рука кувала його глибокої давнини. Кожен, хто торкнеться його, крім нащадків Еленділа, буде вражений насмерть.

Гаман відступив на крок і розгублено сказав:

— Скільки дивовижних речей на вас чотирьох... Йди з миром, все буде по-твоєму.

— Ну, що ж, у такому товаристві й моїй сокирці не соромно відпочити, — пхикнув Гімлі й поклав свій скарб на лавку. — Ми виконали все. Веди ж нас до свого ярла!

Але прибрамник усе ще вагався. [99]

— В тебе зосталася патериця, — сказав він Гандаль-фу. — Вибач, її теж треба залишити.

— Це вже занадто, — сказав Гандальф. — Одна справа — пересторога, зовсім інша — брутальність. Я старий. Якщо не можна спиратися на патерицю, доведеться мені посидіти тут і зачекати, доки Теоден прийде сюди побалакати зі мною.

Арагорн посміхнувся.

— Кожен чіпляється за своє майно! Невже ти лишиш старого єдиної опори? Досить зволікань! Дозволь нам нарешті увійти.

— Патериця в руці мага — не просто опора для немічного, — заперечив Гаман і прискіпливо оглянув ясеневий костур Гандальфа. — А втім, ви заслуговуєте на довіру. Покладуся на власне розуміння. Заходьте!

Вартові зняли засуви і штовхнули двері; вони повільно, зі скрипом відчинилися. Гості ввійшли.

Весняна свіжість та ранішнє світло не проникали до оселі Теодена. Між міцними опорами покрівлі ховалися вузькі вікна, яскраві пасма світла розсіювалися в напівтемряві. Крізь круглий отвір посеред стелі виходили і губилися у блідо-блакитній високості цівки легкого диму. Під ногами дзвеніла кольорова мозаїка, вилися дивовижні написи й рунічні знаки. Стовбури опор вкривало рясне різьблення, позолота, стіни були затягнені килимами майстерної роботи: вони зображували героїв давнини, але одні геть вицвіли, інші тонули в затінку. Тільки один килим висів на світлому місці: витязь на білому коні сурмив у великий ріг, золоте волосся його злітало у повітря, а кінь роздув ніздрі, передчуваючи близьку битву. Ноги коня по коліно були занурені в пінні зелені хвилі.

— Бачите? Це Еорл Юний, — шепнув Арагорн. — Таким він прибув з півночі, щоб вступити в битву на полі Келебранта.

Серед зали в круглому кам'яному вогнищі палав вогонь. За вогнищем три сходинки вели на підвищення, де в роззолоченому кріслі сидів старий, зігнутий роками настільки, що здавався карликом. З-під вузького золотого обруча з діамантом над чолом на плечі старого спадали довгі сиві пасма. Білосніжна борода сягала колін. У тьмяних очах ледь жевріло життя. За кріслом стояла молода [100] жінка в білому, а на верхній сходинці незгарбно приткнувся худий чоловік з хитрим блідим обличчям.

Прибульці зупинилися перед підвищенням. Старий спідлоба подивився на них, але навіть не ворухнувся. Тоді Гандальф заговорив:

— Привіт тобі, Теодене, сине Тенгіла! Я повернувся, оскільки наближається буря, і друзям час взятися за руки, щоб не дати лихим вітрам змести нас поодинці.

Ярл повільно підвівся, спираючись на чорну тростину з білим кістяним набалдашником. Тепер ті, хто бачили його вперше, пересвідчилися, що він аж ніяк не карлик і в молоді роки був вочевидь гарним та струнким.

— Привіт і тобі, — сказав Теоден. — Можливо, ти чекав на радісну зустріч. Але якщо бути відвертим, твої відвідини — сумнівна радість для нашого дому, Гандаль-фе. Біда завжди іце слідом за тобою, як вовк за оленем. Зізнаюся, коли Тінебор повернувся, я не так зрадів знайденому коню, як втраті вершника. А довідавшись від Еоме-ра, що ти пішов до пращурів, я не оплакував тебе. Але поголос — оманлива річ: ти знову тут! І вже напевне припас для мене звістки ще гірші. Чому ж я маю радіти тобі, провіснику бурі?

Теоден стомлено опустився в крісло.

— Ти маєш рацію, правителю, — підтакнув блідолиций придворний. — Лише п'ять днів минуло, як одержали сумну звістку про загибель твого сина Теодреда, правої твоєї руки і другого маркграфа Рохану. Еомерові не можна довіряти. Якби він тут розпоряджався, небагато лишилося б охорони в стольному місті. Лише нещодавно гон-дорці повідомили, що Чорний Володар готує напад зі сходу. І ось цей блукач з'являється тут! Поганий той гість, що приносить погані новини!

Він глузливо хихикнув і кинув на чужинців косий погляд з-під опухлих повік.

— Ти тут став за мудреця, Гадючий Язиче, — стиха промовив Гандальф, — і, без сумніву, служиш опорою своєму правителю. Але лихі новини можна приносити у різний спосіб. Одні самі їх створюють, інші, як і має бути серед друзів, приходять на допомогу.

— Є ще й третій різновид, — прошипів Гадючий Язик. — Хижаки, що жиріють на чужих бідах, нахаби, що сунуть свого носа, куди не просять. Чим ти допоміг нам, [101] старий вороне? І чим допоможеш сьогодні? Минулого разу ти сам просив про допомогу. Ярл навіть дозволив тобі взяти коня, аби ти швидше поїхав звідси. І ти насмілився обрати Тінебора! Правитель був вражений! Але багато хто вважав, що будь-яка ціна добра, щоб тебе здихатися. Я впевнений, що й нині шила в мішку не приховаєш, станеш чогось просити. Чи привів ти допомогу? Чи по-стачатимеш нам коней, луки, списи? Ось це була б справжня допомога! А що ж ми бачимо? Трьох голодранців у сірому ганчір'ї та тебе на додаток!

— Я бачу, Теодене, сине Тенгіла, чемність при твоєму дворі більше не в пошані, — сказав Гандальф. — Хіба тобі не передали імена моїх супутників? Рідко доводилося ярлам Рохану приймати таких шляхетних гостей. А зброя, яку ми залишили на порозі, варта дюжини кращих бійців. Сірі ж плащі моїх друзів подаровані ельфами; вони зносилися, але благополучно допомогли їм дістатися до Медусельда.

— Отже, Еомер не вигадав, ви заодно із чаклункою Золотого Лісу? — перебив Гадючий Язик. — Ще б пак, адже в Лоріені, по-нашому Діммортені, завжди ткали сіті зради!

Гімлі гнівно подався вперед, але Гандальф опустив руку йому на плече, і гном завмер.

О Двіморден, о Лоріен!

Струси прах спогадів з рамен!

Хто на стежки твої ступив,

— Того навіки полонив,

Твій край закритий для людей,

Галадріель, Галадріель!

В твоїх лісах цвіте весна,

В тонкій руці — зоря ясна.

Джерельна дзеркала глибінь

Немов небес правічна синь.

Благословенні час і день... _

О Двіморден, о Лоріен!

Хто на стежки твої ступив,

— Навік там серце полишив.

Гандальф проспівав це тихо, але виразно, і одразу весь перетворився: відкинув плащ, випрямився, не спираючись вже на патерицю, і проказав глибоким, холодним голосом:

— Мудрий судить лише про те, що знає, запам'ятай це, Гриме, сине Гальмода. Ти ж плескаєш язиком, мов нерозумний змій. Мовчи, не заважай мені. Не для того я [102] пройшов вогонь та воду, щоб напередодні бурі сперечатися з брехливим негідником!

Гандальф підняв патерицю. Загриміло, світло у вікнах погасло, вогонь у вогнищі притьмарився. Засяяв білим одяг Гандальфа. Гадючий Язик заверещав:

— Я ж радив, правителю, відібрати в нього патерицю! Дурень Гаман не послухався тебе!

Блиснула блискавка, наче розщепивши склепіння зали, і знову все затихло. Гадючий Язик повалився долілиць на мозаїчну підлогу.

— Тепер послухай мене, Теодене, сине Тенгіла. Хто кого повинен просити про допомогу? — Гандальф показав патерицею на стелю. Темрява танула, крізь неї вже просвічувала блакить. — Темрява ще не заповнила весь світ. Піднесися духом, ярле, кращої допомоги тобі не знайти. Тим, хто опустив руки та піддався відчаю, я не порадник. Але тобі хочу дати пораду та втіху. Чи бажаєш послухати? Прошу тебе, вийди зі мною за поріг. Надто довго ти відсиджувався в темній норі, слухаючи брехливі вигадки, наклепи й маячню!

До зали вже повернулась напівтемрява. Теоден із зусиллям відірвався від крісла і непевною ходою став спускатися з підвищення. Жінка в білому підхопила його під лікоть і повела до виходу. Гандальф постукав у двері й гукнув:

— Відчиніть! Зустрічайте свого правителя!

Двері розчинилися, і свіжий вітер зі свистом увірвався до покоїв ярла.

— Відішли варту, правителю, — сказав Гандальф. — І ти, добродійко, будь ласкава залишити нас на самоті. Обіцяю тобі, з ярлом нічого не скоїться.

— Іди, Еовіно, дочко моєї сестри, — сказав Теоден. — Турбуватися більше немає про що.

Дівчина неспішно пішла до дверей. її серйозні, задумливі очі дивилися на ярла із жалем та співчуттям. Волосся, розпущене по плечах, сяяло, мов золото. У білій сукні зі срібним поясом вона здавалася тонкою, гнучкою й міцною, наче сталь. Такою Арагорн побачив Еовіну: прекрасну й холодну, як ранок ранньої весни, і вона побачила Арагорна; сірий плащ не приховав від неї високу гідність нащадка давніх королів. На мить Еовіна наче закам'яніла, але відразу отямилась, відвернулася й переступила поріг. [103]

— Оглянь свої володіння, правителю, — сказав Ган-дальф. — Вдихни вільне повітря степів!

З тераси навколо Золотого Двору відкривався далекий краєвид.