Володар Перснів — Дві Вежі - Сторінка 26

— Сорок два, пане мій Леголасе! Моя сокира вищербилася, бо сорок другий мав на шиї залізний комір.

— В тебе на одного більше! — засміявся Леголас; — Охоче поступлюся тобі першістю, аби ти знов був зі мною!

Теоден, забувши про звичну стриманість, пригорнув до себе Еомера:

— Цілий та здоровий, тільки подумайте! А я вже й не сподівався тебе побачити, Еомере, сину мій!

— Темна ніч минула, — відповів Еомер, щасливий до краю. — День знову став ясним! І приніс нам нові дива... — він поглянув на ліс, на Гандальфа. — Бачу, ти прийшов, як завжди, вчасно та несподівано!

— Чому ж несподівано? — посміхнувся Гандальф. — Адже я обіцяв повернутись сюди, до Хельмового Яру.

— Але не попередив, коли та звідки тебе ждати. І яке підкріплення приведеш... Ти найвеличніший з чарівників, Гандальфе!

— Може, це й так. Щоправда, поки що я лише дав розумну пораду та скористався з прудкості Тінебора. Решта — це ваша мужність та міцні ноги піхотинців Еркен-бранда — бо вони йшли всю ніч, щоб допомогти вам.

Ця відповідь викликала ще більший подив. Дехто став крадькома протирати очі — чи не сон вони бачать? Ган-дальф розсміявся.

— Невже то вас ліс здивував? Але це не примара і не моїх рук справа. Просто обставини склалися краще, ніж я очікував...

— Вибач, важко повірити, що є маг сильніший за тебе, якого б ми не знали, — здивувався Теоден.

— Чари тут взагалі непричетні, — сказав Гандальф. — Це сила самої землі, вона існувала раніше, ніж застукотів перший молот та заспівав перший з ельфів...

Ще залізо не копали і ліс не рубили,

Та ні пагорби, ні гори ще не постаріли,

Люди Перснів ще не мали та горя не знали,

А вони вже зроду-віку по землі гуляли.

— І яка відповідь на цю загадку? — спитав Теоден.

— Поїхали зі мною до Ізенгарда, то й узнаєш.

— До Ізенгарда!

— Саме так, — підтвердив маг. — Я особисто туди збираюсь. Хто бажає — запрошую зі мною. Ось де надивитесь на різні дива!

— Та я навіть за найкращих часів не мав досить сил, щоб іти на Ізенгард! А зараз... Чи знаєш, яких ми зазнали втрат?

— І все ж таки я їду. Маю там дещо зробити. А ви чекайте на мене в Едорасі, коли новий місяць зійде.

— Ні, так не годиться! — заперечив Теоден. — В чорну годину я дозволив собі сумніватися, але тепер не хочу й думати про розлуку з тобою. Якщо тобі так хочеться, поїдемо разом.

— Я маю намір зустрітися з Саруманом, — пояснив Гандальф. — А оскільки він завдав тобі, пане, багато лиха, то добре буде, якщо ти з'явишся там. Скільки часу треба, щоб зібратися?

— Люди виснажені. Та й я сам... Кінні переходи, безсонні ночі... На жаль, мої літа — не вигадка Гадючого Язика. Від старості жоден лікар йе врятує, навіть ти, Гандальфе!

— Гаразд, дамо відпочити всім, хто поїде. Вирушимо надвечір. Так навіть краще, бо віднині всі наші дії треба [130] тримати у повній таємниці. Багато людей не бери. Ми їдемо на переговори, не на війну.

Теоден вибрав кілька воїнів, яким пощастило залишитися неушкодженими в бою, дав їм свіжих коней та звелів їхати по всіх марках Рохану зі звісткою про перемогу та з наказом, щоб усі чоловіки, старі та молоді, поспішили до Едорасу. Там вранці після повного місяця Теоден буде радитися з ними. До Ізенгарда він вирішив узяти тільки Еомера та два десятки ескорту. Арагорн, Леголас і Гімлі, зрозуміло, теж не бажали розлучатися з Гандальфом. Рана гномова ще кровоточила, але залишатись у обозі з іншими пораненими він аж ніяк не хотів.

— Це не рана, а подряпина, — доводив він, — удар влучив по шапці. Та й взагалі, щоб мене повалити, треба вдарити міцніше!

— Дай хоч я тебе перев'яжу як слід, — згодився нарешті Арагорн, — тоді поїдемо.

Ярл повернувся до фортеці і вперше за багато місяців ліг спати зі спокійною душею; всі, кого призначили супроводжувати його, теж відпочивали. Всі інші, крім поранених, мусили стати до малоприємної роботи — чистити луг та ущелину від ворожих тіл, а було їх незліченно багато: жоден орк не залишився живий. Тільки Темнолиці здалися на милість переможця і тепер похмуро дожидали жорстокої розправи.

Еркенбранд звелів їм скласти зброю та йти працювати.

— Накоїли лиха, тепер допомагайте лагодити. Сару-ман вас ошукав. Скільки ваших заплатило життям за його підступні обіцянки? Знайте ж, що і в разі перемоги іншої платні ви б не одержали! Кляніться у майбутньому ніколи не переходити Ізену зі зброєю в руках, і ми вас відпустимо — йдіть з миром!

Горяни не вірили своїм вухам і дивувались незмірно: адже Саруман переконав їх, нібито роханці жорстокі і полонених палять живцем...

Останки захисників Гірського Рогу поховали під двома курганами на лузі біля Валу — один для уродженців Східної марки, другий — для Західного Долу. У окремій могилі, в затінку під мурами фортеці спочив Гаман, начальник брамників Теодена. Що робити з трупами орків, ніхто не знав. Ні закопати їх, ні спалити такій кількості [131] не було можливсті; ходити по дрова до чарівного лісу Ган-дальф суворо заборонив — щоб не брали ані шматка кори, ані сухої гілки.

— Хай лежать, — сказав Гандальф. — Може, вранці що-небудь вирішимо.

Опівдні заходилися готуватись до подорожі. Поховання загиблих тільки починалось; Теоден встиг лише кинути першу жменю землі до могили Гамана.

— Тяжко образив нас Саруман, — печально сказав він Гандальфу, коли сідав на коня. — Зустрінемось — порахуємось...

Провести ярла вийшли до Валу і воїни, і мирні жителі, що вже покинули рятівні печери, — немічні старі, жінки з дітьми на руках. Під злагоджений спів багатьох голосів, що виводили дзвінку пісню перемоги, маленький загін доїхав до узлісся. Дерева чарівного лісу стояли сірі, небезпечні, туман клубо-чився в їхніх кронах. Кінці гнучких гілок простягалися, мов жадібні пальці, коріння стовбурчилось, мов лапи чудовиськ, і чорні ями зяяли під ними. І люди, і коні не наважилися ступити під цю грізну покрівлю, аж доки Гандальф спокійно не направив Тінебора — і дивні дерева безшумно розступились, відкривши Хельмів бурчак та дорогу, що бігла уздовж нього, як і раніш; небо над нею золотаво світилось, а дерева застигли, і можна було лише гадати, що там тріщить в глибині лісу, хто волає, хто гнівається та бурмоче...

Гімлі сидів на коні Леголаса та раз у раз прохав триматись ближче до Гандальфа: ліс налякав гнома.

— Тут жарко, — сказав Леголас. — Лютий гнів аж кипить, чи ти чуєш, Гандальфе?

— Важко не почути!

— Що ж сталося з тою поганню? — спитав Леголас.

— Думаю, про це ніхто ніколи не довідається, — сказав Гандальф. Леголас з цікавістю озирався, прислуховувався і все поривався затриматись. Гімлі про це й чути не хотів.

— Скільки живу, не бачив таких дивовижних дерев, — казав ельф. — А я ж стільки дубів знав від жолудя до трухлявого пня... От якби мені тут погуляти... Вони мають голоси, я б їх зрозумів.

— Ні в якому разі! — захвилювався Гімлі. — Я їх і звідси дуже добре розумію: їм аж кортить переловити всіх двоногих, задушити, потоптати. [132]

— Не вигадуй дурниць! Вони ненавидять тільки орків. Ельфів та людей вони взагалі не знають — звідки їм узятись по ведмежих кутках Фангорну? Бо я думаю, Гімлі, вони саме звідти прийшли.

— Значить, Фангорн — найнебезпечніший ліс у Се^ редзем'ї, — зробив висновок Гімлі. — За допомогу крас-ненько дякуємо, але любити їх... ні, на це я неспроможний! Може, тобі вони й здаються гарними, але я знаю, де знаходяться дива, кращі за всілякі діброви та нетрі! Що за безглузде плем'я — люди! Володіють дивом і як же вони його звуть? Печери! Печери, та й годі! Сховища та склад на сіно! Е, пане мій Леголас, тобі цього не збагнути, бо слова безсилі. Гей, якби гноми довідались про це диво, вони б сюди юрбами сходилися, платили б щирим золотом, щоб єдиний разочок на нього глянути!

— А я б заплатив, щоб довіку його не бачити, — піддражнив Леголас. — А коли б ненароком туди потрапив, то вдвічі більше дав би, щоб швидше вийти!

— Не бачив, а жартуєш, — дорікнув ельфові Гімлі. — Чи не прекрасні хороми твого батька у надрах Чорнолісся? У прадавні часи гноми збудували їх для вас. Але порівняно з тутешніми підземеллями це просто жалюгідний погріб! Там просторі зали, там тихий плюскіт води, чорні дзеркала озер! Коли запалили смолоскипи, і ми пішли попід склепінням, що гули відлуннями, я побачив безцінні кристали та жили золота на гладеньких стінах... Світло пронизувало наскрізь брили мармуру, вони світились, мов перлини, мов руки Володарки Галадріелі... Леголасе, ти не бачив колон, білих, і жовтих, і рожевих, як зоря, не бачив вишуканих фігур, що немов випливли зі сновидінь. Вони ростуть крапля по краплі, а зі склепіння звисають китиці тоненьких блискучих бурульок, ніжних, мов іній. Вони відбиваються у тихих озерах, а з темних вод, вкритих прозорим льодом, спливає у мерехтінні вогнів країна такої краси, що й Даріну не снилась... Там ввижаються вежі, стіни повітряних замків, але щойно впаде зверху срібляста крапля, і в колах зморщок будівлі гнуться, колишуться, як водорості на дні моря... Люди проходять, несуть смолоскипи, а далі — нові кімнати, зали, куполи, східці, коридори до самого серця гір. Печери! Хельмові печери! Як мені пощастило, що я їх побачив! Чи повіриш, чи ні, але коли треба було йти звідти, я мало не заплакав! [133]

— Ну, коли так, бажаю тобі вийти живим з війни та навідатися до тих пречудових чертогів ще раз, — сказав Леголас. — Але чи варто сповіщати твоїх родичів? Гноми, якщо судити з тебе, жадібні до роботи — пустиш одну сімейку з молотками та зубилами, вони більше поламають, ніж люди побудувати встигли...

— Ти зовсім нас не розумієш, — обурився Гімлі. — Жоден гном не обернув би чудові печери на копальні та каменярні — навіть якщо б вони були напхані діамантами та смарагдами! Ось ти, скажімо, чи зрубав би навесні квітучий сад на дрова? Отож і ми не спаплюжили б ці заповідні місця. Може, зрідка, якомога обережніше, ми відбивали б скалочки породи тут чи там; протягом довгих років у такий спосіб відкрились би нові зали, переходи, що нині занурені в пітьму... А світло, Леголасе! Ми зробили б світильники, на зразок тих, що були колись у Казад-Думі. Аби тільки нам дозволили, ми вигнали б геть ніч, що панує там з самого дня народження гір!

— Гімлі, ти мене вразив! Я тепер майже жалкую, що не побачив такої краси.