Володар Перснів — Дві Вежі - Сторінка 48

- Джон Толкін -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

— Нам потрібно докладніше переговорити, однак зараз ми дуже поспішаємо. До речі, ви навряд чи зайшли б сьогодні далеко, по дорозі або бездоріжжям. Ще до полудня тут спалахне бій. Вам довелося б обирати між смертю або швидкою втечею до Андуїну. Я залишу при вас охорону, так буде спокійніше і вам, і мені. Розум застерігає від того, щоб занадто вірити випадковим зустрічам у тутешніх місцях. Але якщо я повернуся, ми ще поговоримо. [241]

— Хай вам щастить, — низько вклонився Фродо. — Хоч би що ти про мене думав, я — друг усім ворогам Спільного Ворога. Ми пішли б за тобою, якби могли чимось допомогти вам, велетням, і якби дозволила моя справа. Чекаємо на вас із перемогою!

— Я мало чув про напівросликів, але, бачу, ви знаєтеся на чемному поводженні, — відповів Фарамир. — До зустрічі незабаром!

Гобіти знову посідали, але обговорювати нічого не стали. Поруч з ними в глибокому затінку від лавра залишилися двоє гондорців. Вони стягли свої зелені маски — сонце вже припікало, — і Фродо побачив їхні обличчя, невеселі, горді, але привітні: світла шкіра, темне волосся, ясні очі. Вони розмовляли між собою напівголосно, спершу загальною мовою на якийсь стародавній лад, потім своєю — і Фродо з подивом упізнав ельфійські слова. Він здогадався, що перед ним дунадани, нащадки вихідців з далекого Заходу.

Фродо спробував навіть заговорити, але вони відповідали уникливо й обачно. Вони звалися Маблунг і Дамрод, їхні пращури і родичі жили в Ітіліені, поки Ворог його не захопив. З таких людей Денетор створював загони, що потай переправлялися через Андуїн (як саме, вони не пояснювали) і знищували зграї орків та інших лиходіїв, що нишпорять між Рікою та Похмурими Горами. і

— Звідси до східного берега Андуїну близько десяти І ліг, — сказав Маблунг. — Ми нечасто заходимо так дале— ] ко. Сьогодні справа особлива: ми повинні влаштувати І пастку для харадримів, будь вони неладні!

— Кляті вояки з Півдня! — додав Дамрод. — Колись Гондор і Харад були добрими сусідами, хоча до великої приязні не доходило. Наші кордони лежали тоді далеко за гирлом Андуїну, і Умбар, найближче з тамтешніх князівств, і підкорявся нам. Та тільки коли це було! Багато поколінь змінилося відтоді, коли ми приймали гостей з Харада і самі їздили туди. Недавно розійшлася чутка, начебто Ворог відвідав їх і вони перейшли, а скоріше, повернулися на його бік: вони завжди легко піддавалися його волі. Схоже, дні Гондора полічені, стіни Мінас-Тіріта приречені на ганьбу, бо сила і підступність Чорного Володаря неймовірні! [242]

— А все ж таки ми не сидимо склавши руки і не дамося так легко, — зауважив Маблунг. — Кляті харадрими (так ми звемо жителів Півдня) йдуть на з'єднання з воїнством Чорного замку. Йдуть по дорозі, прокладеній гондорцями! І навіть варти не виставляють, такі впевнені, буцімто тіні від гір, підвладних їхньому новому володарю, досить, щоб залякати будь-кого. І ми з'явилися розчарувати їх. Позавчора розвідка повідомила, що "їхні полки вирушили в похід. Один з полків, як ми розрахували, до полудня вийде з ущелини на тракт. Отут їм приготований сюрприз. Поки Фарамир з нами, ворогу не судилося пройти! Наш каштан завжди виходить неушкодженим із найзапекліших колотнеч. Чи то чари його чиїсь охороняють у бою, чи така у нього вдача, і призначений йому інший кінець...

Розмова увірвалася. Навколо було дуже тихо. Сем обережно виглянув з-за папороті. Гондорці рухалися поодинці чи вервечками, ховаючись у підліску, подекуди поповзом, майже невидимі у своєму зелено-бурому одягу, всі у каптурах, масках, рукавичках... Промайнули, мов привиди, і сховалися. Сонце підбилося високо, тіні скоротилися.

"Цікаво, куди подівся цей нестерпний Горлум? — думав Сем, заповзаючи назад до сховища. — От приймуть його за орка, чи Жовта Пика живцем спече — буде знати! Ну, либонь, викрутиться, не вперше!" — По тому Сем улігся поряд із Фродо і спокійно заснув.

Прокинувся він від звуків бойової сурми. Вже було опівдні. Гондорці, насторожені й уважні, стояли під лавром. Сигнал повторився виразніше, зверху, з-за гребеня пагорба. Сем почув і лемент, і дике виття, але зовсім слабке, немов з-під землі. Потім бій загримів ближче, прямо над укриттям гобітів: удари мечів по сталевих шоломах, брязкіт клинків, глухий стукіт стріл, відбитих щитами. Люди кричали навперебій, але всі голоси перекривав дзвінкий заклик: "Гондор! Гондор!"

— Начебто сотня ковалів б'є по ковадлах, — поморщився Сем. — Хоч би їх кудись мимо пронесло!

Але вийшло навпаки.

— Ідуть! — збуджено гукнув Дамрод. — Харадрими вирвалися і завернули з тракту. Вони біжать сюди, а наші за ними! [243]

Сему стало цікаво, і він вип'явся на нижню гілку дерева, щоб краще бачити. У гаю замигтіли смагляві обличчя і червоні плащі, а трохи далі — зелені каптури гондорців. Стріли густо прошивали повітря. Якийсь здоровань звалився з уступу, перевернувся і, давлячи тендітні кущі, впав обличчям додолу в гущавину папороті біля самої голови Фродо. З-під золотого обруча в потилиці стирчала зелена стріла. Червоний каптан був розідраний, панцир з мідних лусочок погнувся. Чорне волосся, перевите золотими нитками, злигаюсь від крові. Засмагла долоня ще тримала руків'я зламаного меча.

Сему вперше довелось бачити битву між людьми, і видовище не припало йому до душі. Він радів, що не побачив обличчя убитого. Як його звали, де він мешкав, чи був злим від природи, чи чиїсь брехливі обіцянки виманили його в далекий похід? Якби дали йому вибирати, чи не залишився б він вдома, серед своїх? Думки ці промайнули в голові Сема і згасли. У ту саму хвилину, коли Маблунг наблизився до убитого, вигуки вибухнули з новою силою, і усіх приголомшило трубне ревіння; земля затремтіла і загула, немов по ній розмірено били тупими таранами.

— Бережись! — крикнув Дамрод. — Оліфанти! Гей, якщо Валари це бачать, чому ж мовчать? Оліфанти!

З великим подивом, жахом і захватом стежив Сем за величезною твариною, що з'явилася, ламаючи дерева, і незграбним клусом потрюхала по схилу — з будинок розміром, ціла жива гора. Звичайно, страх має великі очі, але Сем не набагато перебільшив: цей харадримський оліфант був і справді велетень; іншого такого він не побачив би у всім Середзем'ї. Оліфант йшов прямо на гобітів, але в останню мить відхилився і проскочив майже поряд. Ножища товщиною з дерево, вуха як вітрила, довгий трубчастий ніс-хобот задертий вгору, а в маленьких очицях палав шалений вогонь. Вигнуті ікла, окуті золотом, були поплямовані кров'ю. Оксамитний, шитий золотом чепрак звисав, подертий, з опуклих боків, а на спині гойдалися, розвалюючись з кожним кроком, залишки дерев'яної халабудки і ледве трималася жалюгідна, мов лялька з і ганчір'я, фігурка погонича. і

Скажений велетень мчав, не розбираючи дорога; стріли j не пробивали його товсту шкіру. Люди порскали врозсип, j [244] і

і все ж таки багато хто потрапив йому під ноги і загинув, утоптаний у сиру землю. Незабаром оліфант зник у лісі, тільки трубне ревіння і тупіт ще довго лунали вдалині. Сем не зміг довідатися, як він скінчив: чи жив у лісах до старості, чи впав у глибоку ущелину, чи загинув з голоду, а може, сліпий шал штовхнув його до вод Великої Ріки... Сем голосно зітхнув:

— Оліфант! Виходить, я бачив оліфанта на власні очі! Оце так-так... Але ж вдома не повірять!.. Так чи інакше, розвага скінчилася, посплю ще.

— Спи, поки час є, — обізвався Маблунг. — Якщо Фарамир уцілів, він незабаром з'явиться, і треба буде забиратися звідси: щойно Ворог довідається про нашу вилазку, він спорядить погоню.

— Ви собі йдіть, а мене не чіпайте, — мовив Сем. — Я спатиму, цілу ніч бив ноги, то не жарти!

Маблунг розреготався:

— Ти що ж думаєш, шановний Семе, наш капітан тебе тут одного залишить? Спи, потім розберемося!

Розділ 5

ВІКНО НА ЗАХІД

Здавалося Сем не проспав і хвилини, коли його розбуркали, а день вже кінчався. Фарамир повернувся з усіма, хто уцілів після сутички. Чоловік двісті-триста зібралися на галявині поблизу. Вони сіли широким півколом, посередині присів на камені Фарамир, а перед ним, як бранець, приведений на допит, стояв Фродо.

Сем виліз із своєї папоротевої засідки; ніхто не звернув на нього уваги, і він присів під кущем, щоб усе бачити і чути, а при першому ж натяку на небезпеку кинутися на допомогу Фродо. Фарамир зняв маску, і Сему відкрилося владне і неусміхнене обличчя; сірі розумні очі виказували явну недовіру.

Фродо не зміг переконати капітана, і числені подробиці лише будили його підозри. Він допитувався, що робив Фродо у Рівенделлі, навіщо розлучився з Боромиром і куди тепер прямує. Особливо наполегливо розпитував він про прокляття Ісіддура, бо відчув, що саме на цю тему Фродо воліє мовчати. [245]

— Якщо ми вірно зрозуміли пророцтво, — наполяга Фарамир, — з появою напівросликів прокляття Ісилдур знову буде загрожувати нам. Якщо ж ви — ті самі на піврослики, то повинні були бачити цю річ — не знак яку — під час наради в Елронда. Виходить, Боромир З бачив. Чи це так?

Фродо промовчав.

— Отже, це так, — вів далі Фарамир. — Я хотів би дові датися ще про дещо... Усе, що стосується Боромира, даі мене дуже важливо. У літописах пишуть: Ісілдура вбилі стріла орка. Але таких стріл тисячі, вигляд однієї з них ні вразив би Боромира як знамення Долі. Ця річ ще при тобі' Ти казав, вона захована. Може, ти ховаєш її самовільно'

— Вона не належить мені, — відповів Фродо. — І ні повинна належати нікому зі смертних, великих або ма лих. Мабуть, якесь право на неї має Арагорн, син Арахор на, що вів наш загін, як я вже казав.

— Чому він, а не Боромир — родовитий лицар країни заснованої синами Елендила?

— Тому^ що Арагорн прямий нащадок Ісілдура, син. Еленділа. Йому належить і меч — спадщина Еленділа.

Вигуки подиву пробігли по рядах гондорців. Залунал" заклики:

— Меч Еленділа! Меч Еленділа повертається до Мінас-Тіріта!

Обличчя Фарамира залишалося незворушним.

— Може, це і правда. Проте Арагорну доведеться, якщс він з'явиться, навести вагомі докази своїх прав. Я покинув місто шість днів тому; ні Арагорн, ні інші твої супутники там поки що не з'являлися.

— Боромир не висловлював сумніву щодо прав Ара-горна, — додав Фродо. — Коли ми розлучилися біля водоспадів Раурос, він збирався негайно йти до Мінас-Тіріта; коли ти повернешся, знайдеш його там, і він сам задовольнить твою цікавість.