Володар Перснів — Дві Вежі - Сторінка 6

Ельф, незважаючи на це, попросив зняти з Арода й сідло, й вуздечку.

— Мені це ні до чого!

Як не дивно, Арод не тільки безбоязно підпустив до себе нового хазяїна, але й став з першого ж слова підкорятися кожному його бажанню. Роханські вершники дивились на це з великим захопленням, бо не знали, що ельфи зуміють поладити з будь-якою твариною, аби вона мала чуйне серце. Коли ж на спину Арода підсадили Гімлі, гном одразу міцно вчепився у пояс друга — йому було так само незатишно, як колись Сему Гемджи в лоріенському човні.

— Щасливої дороги вам! — побажав Еомер. — Нехай ваші друзі знайдуться! Повертайтеся швидше, влаштуємо розвагу нашим мечам!

— Я повернусь, — сказав Арагорн.

— І я повернусь, — заявив Гімлі. — Ми не закінчили розмови про Королеву Лісу. Я ще повчу тебе ввічливості!

— Подивимось, — посміхнувся Еомер. — Після всіх нинішніх див я вже не здивуюсь, якщо гном побажає своєю [ЗО] сокиркою вбити мені в голову повагу до прекрасних дам... Але спочатку повернися живий!

На цьому вони розсталися. Відмінно бігли роханські коні: озирнувшись через якусь чверть години, Гімлі вже ледве міг розрізнити загін Еомера на обрії. Арагорн не озирався; пригинаючись до шиї Хасуфеля, він слідкував за стежиною. Орки, як і казав Еомер, витоптали цілий тракт уздовж Ентули. На половині шляху до лісу Слідопит зупинив коня й попередив друзів:

— Роханці пройшли слідом за орками, сліди стерто. Схоже, звідси ніхто до Андуїна не повертав. Але орки вже знали, бачили гонитву — могли спробувати як-небудь позбутися полонених, приховати їх... їдьмо повільніше, зараз треба бути напоготові.

Погода почала псуватися. З плоскогір'я Рохан насунулися важкі сиві хмари. Сонце прикрив сірий серпанок. Споночіло. Ліс Фангорн наближався й чорнів усе виразніше. Сліди, як і раніше, ніде не розгалужувались, зате стали зустрічатися вбиті орки: тонкі стріли з білим оперенням прошили їхні спини й горлянки.

На узліссі мандрівників зустріло свіже згарище — вугілля було ще гаряче й димилося. Неподалік виднілася купа шоломів, дротиків, пробитих щитів, зламаних ятаганів. Посеред купи на кілку стирчала голова гобліна; на пом'ятому шоломі ще можна було розрізнити знак Білої Руки. Трохи далі, там, де Ентула витікала з лісу, височів свіжо-насипаний курган. Його вкривали смуги дерну, а на верхів'ї були встромлені колом п'ятнадцять списів.

До ночі трійця встигла обстежити всю околицю, але даремно: Меррі та Пін зникли без сліду.

— Більше нічого не поробиш, — зажурився Гімлі. — Відтоді, як ми вийшли з Причальної Бухти, з усіма загадками сяк-так впоралися, а тепер... Мабуть, згоріли кісточки наших гобітів разом з нікчемними гоблінами. Що ми скажемо Фродо, якщо доведеться? Як погано буде старому Більбо у Рівенделлі... Недарма Елронд не хотів відпускати юнаків з нами!

— Гандальф мав іншу думку, — нагадав Леголас.

— Гандальф збирався дійти до кінця, а сам загинув першим, — не завжди, схоже, його пророкування здійснюються... [31]

— Він не обіцяв безпеки ані собі, ані іншим, — сказав Арагорн. — Існують такі справи, які легше почати, ніж відкласти, навіть коли ризикуєш головою. Піти звідси ми встигнемо й завтра Все одно доведеться чекати світанку...

Віддалившись від побоїща, вони розташувались на ніч під корячкуватим старим каштаном; на ньому збереглося ще осіннє листя, широке, іржаве, наче висохлі долоні з розчепіреними пальцями. Гілля каштана болісно поскрипувало під поривами нічного вітру. Гімлі трусило, мов у йрошрниці, а зігрітися не було чим — іони узяли з собою кожен л#ше по одній ковдрі.

— Давайте розпалимо багаття, — не витримав гном. — Хай це навіть небезпечно! Хай собі орки злітаються, мов мушва на свічку!

— Якщо бідолашні гобіти блукають лісом, вогонь вказав би їм вірний шлях, — підтримав гнома Леголас.

— А заразом й усілякій погані, — сказав Арагорн. — Звідси недалеко до володінь Сарумана. І потім, наскільки я знаю, в межах Фангорна небезпечно рубати дерева.

— Роханці нещодавно палили величезне багаття, — наполягав Гімлі, — онде, поглянь, скільки нарубали дров. А потім провели тут усю ніч, і ніхто їх не чіпав.

— їх було багато, і гнів Фангорна їм не страшний — вони рідко тут бувають, а глибше взагалі не зазирають. Нам же неодмінно доведеться заглибитися. Краще будемо обережними. Не чіпай хоча б живі дерева.

— Не буду, — пообіцяв Гімлі. — Тут лишилося достатньо поління, та ще скільки хмизу...

Гном заходився збирати сухе ломаччя, складати, розводити вогонь. Арагорн, притулившись до стовбура каштана, поринув у роздуми. Леголас стурбовано блукав галявиною, пильно прислухаючись до невиразних голосів ночі. Коли Гімлі висік іскру й полум'я весело затріщало, всі троє сіли навколо вогню і прикрили плащами світлий круг. Листя каштана зашурхотіло сильніше. Леголас підвів голову, придивився:

— Дивіться! Дерево гріється!

Можливо, то було лише оманливе ворушіння тіней, але всім здалося, наче каштан тягнеться до багаття, згинає стовбур, нахиляючись нижче; брунатні листки жорстко терлися один об одного, немов зашкарублі долоні змерзлого мандрівника. [32]

Віддалені дерева стояли нерухомог понуро обмірковуючи якісь свої незбагненні справи. В їхній присутності було незручно порушувати тишу. І все ж таки Леголас запитав:

— Келеборн застерігав нас, щоб не заходили далеко в цей ліс. Чи не знаєш чому, Арагорне? Чи знав про це Боромир?

— У Гондорі люди розповідають різне. Я вважав би все казками, що каламутять розум людей звідтоді, як втрачено справжню мудрість, якби не застереження Келебор-на. Я саме зараз обмірковував, скільки тут правди, а скільки забобонів... Але якщо ти, лісовий ельф, нічого не знаєш, то чим я можу тобі допомогти?

— Ти більше за мене блукав світом. У нас про Фангорн не згадують, тільки співають про онодримів, що колись мешкали тут — люди звуть їх ентами. Фангорн — стародавня пуща, навіть за нашим відліком часу.

— Так, він ровесник Старого Лісу за Могильниками. Елронд казав, ці ліси — залишки Первісного Лісу, де мандрували Первонароджені, коли людські племена ще не прокинулися. Але Фангорн свої таємниці оберігає, про них я нічого не знаю.

— А я й знати не хочу, — вставив Гімлі. — Які б не були тутешні мешканці, від моєї допитливості вони не постраждають!

Перш ніж лягати спати, тягли жереб, кому вартувати. Перша черга випала Гімлі; Арагорн і Леголас лягли. Засинаючи, Слідопит пробурмотів:

— Пам'ятай, Гімлі, не рубай, не ламай живі дерева. По хмиз теж далеко не ходи. Коли щось трапиться — буди мене...

Він загорнувся у ковдру й заснув. Леголас лежав з відкритими очима — розкинувши руки, сплітаючи нічну яву з глибоким сном, як це вміють усі ельфи. Гімлі влаштувався біля вогню, задумливо погладжуючи лезо своєї сокири. Шелестіло листя, більше ніщо не порушувало нічної тиші. І все ж чомусь Гімлі закортіло озирнутися.

Там, де світло зливалося з навколишньою темрявою, гному привиділася постать згорбленого старця з патерицею, у плащі та широкому капелюсі, глибоко насуненому на чоло. Гімлі підскочив, хотів крикнути, але горло перехопило; гном у збентеженні відсахнувся, хруснула гілка. Розбуджені цим звуком, Арагорн і Леголас вп'ялися очима у загадкове видіння. Старець не видав ані звуку, не поворухнувся. [33]

— Що вам потрібно, дідусю? — запитав Арагорн. — Якщо змерзли — підійдіть, погрійтеся.

Арагорн зробив крок уперед, але старець вже зник, мов розчинився у темряві. Шукати його було б зайвою працею — місяць сховався, ніч була чорна, мов смола. І цю смоляну темряву розпороло заливчасте іржання.

— Коні! — шалено крикнув Леголас. — Тримайте коней!

Але Хасуфель і Арод вже зірвалися з прив'язі і помчали невідомо куди. Як грім серед ясного неба — залишитися без коней перед лицем Фангорна, далеко від населених місць... Іржання й пирхання завмерли, віддалилися, і знову тільки вітер шурхотів мертвим листям.

— Отже, коней ми втратили, — підбив підсумки Арагорн. — Нам їх не знайти, хіба що самі повернуться. Доведеться якось обійтися. Добре хоч ноги ще при нас...

— Нога! — вигукнув Гімлі. — Понести нас вони здатні, але нагодувати...

Він підкинув хмизу й посунувся до вогню.

— А вдень навіть чути не хотів про їзду верхи, — засміявся Леголас. — 3 тебе ще вийде чудовий наїзник!

— Чи буде ще можливість для цього? — пробурмотів Гімлі. — Коли хочете знати, що я думаю, так ось: усе це штуки Сарумана. Пам'ятаєте, Еомер розповідав — той тиняється тутешніми краями в плащі з каптуром. Це він поцупив коней або просто налякав. У добрячу халепу вскочили! Запам'ятайте мої слова — це тільки початок!

— Твої слова я запам'ятаю, — сказав Арагорн. — А ось ти забув: у нашого дідуся на голові був капелюх, а не каптур. Дочекаємося ранку, а там побачимо. Я стану на варті, а ти лягай, Гімлі. Мені однаково більше не заснути, я поки трохи поміркую.

Арагорна змінив Леголас, потім знову настала черга Гімлі. Але до самого ранку нічого більше не трапилось. Невідомий дідусь не з'являвся, роханські коні не повернулись.

Розділ З

ДОБЛЕСНІ УРУК-ХАЇ

Піна мучили кошмари: він чув свій власний слабкий крик "Фродо, Фродо!", ім'я лунало в темних підземеллях, але замість доброго старого друга з темряви ширилися перекривлені потвори і тешися волохаті лапи. Де ж Фродо, де Меррі? [34]

Холодний вітер дихнув у обличчя. Пін оговтався. Наставав непогожий вечір, і дійсність здалася анітрохи не кращою за сон. Пін лежав на землі, руки, коліна й щиколотки його були міцно зв'язані; поруч — Меррі, жовтувато-блідий, з головою, обмотаною брудним ганчір'ям. А навкруги кишіли орки. Вони сиділи, стояли, вешталися туди-сюди — багато орків, ціла банда. Пін спробував склеїти уривки спогадів. Вони з Меррі побігли до лісу... Навіщо? Чому вони мчали, мов навіжені, з відчайдушним криком і не слухаючись Блукача? І як їм пощастило викотитися саме під ноги оркам? Ті заверещали, але битися не поспішали, хоча Меррі рубався з ними щосили. Добрий, відважний Меррі... Потім їх розшукав Боромир. Він примусив орків прийняти бій, багатьох повбивав, інші порозбігалися. Тоді вони втрьох кинулися до ріки, але не встигли зробити й десяти кроків — вороги знову напали, тепер уже всім гуртом, і серед них з'явилися величезні гобліни дивної породи. Стріли посипалися дощем, і всі цілили в Боромира.