Володар Перснів — Хранителі Персня - Сторінка 20

До того ж не були впевнені, що не втратили потрібного напрямку. Береги струмка стали низькими, він поширшав, утратив глибину і спокійно тік кудись у бік Брендівіни.

— Ага, та це ж Засічний струмок! — здивувався Пін. — Якщо нам треба повернутись на попередній курс, пере^ правимося тут і завернемо праворуч.

Вони перейшли струмок бродом і швидким кроком рушили по широкому лугу, де ріс очерет. Потім знов почався ліс — високі дуби, де-не-де берест чи ясен. Земля була рівна, підліску небагато, але дерева стояли надто тісно й не давали змопг зазирнути уперед. Поривчастий вітер підіймав опале листя, з похмурого неба почали зриватися окремі краплі. Потім вітер вщух, і пішов рясний дощ. Гобіти пустилися майже бігом по галявині, вкритій травою, поринаючи у купи опалого листя, а дощ шурхотів та шурхотів навкруги. Вони мовчали й раз у раз озиралися, доки, по півгодині, Пін сказав:

— Боюся, чи не завернули ми занадто на південь. Бо здається, що ми йдемо уздовж лісу, а не впоперек! Цей ліс завширшки не більше милі, ми давно мали б пройти його наскрізь! [101]

-. Не варто кидатися туди-сюди, — сказав Фродо. — Тепер уже нічого не вдієш. Підемо, як і йшли! Відверто кажучи, не дуже мені хочеться виходити з-під дерев...

Вони подолали ще дві-три милі; дощ скінчився, сонце знову визирнуло з-за розкошлачених хмар. Полудень вже минув, час підживитися безперечно настав. Вони зупинились під великим берестом; листя його, хоч і пожовтіло, та ще не опало, й земля під ним залишилась сухою. Коли розпакували припас, виявилося, що ельфи наповнили їхні фляги прозорим, слабко-золотавим напоєм, що мав запах квіткового меду. Від нього забувалась усяка втома. Незабаром вони вже сміялися й над непогодою, й над Чорними Вершниками — адже дім був уже так близько!

Фродо притулився до стовбура береста й заплющив очі. Сем з Піном, сидячи поряд, стиха заспівали:

Хей! Хо! Плящина в мене є,

Що зцілить серденько моє,

І під дощем, і на вітрах,

І не страшний далекий шлях!

Нехай собі біжать хмарки,

А я поспав би залюбки.

— А я поспав би залюбкиї — повторили вони вже голосніше, але відразу осіклися. Фродо скочив на ноги. Довге-довге волання доніс вітер, похмуре скигління самотньої і лютої істоти. Воно ставало то гучнішим, то тихішим й скінчилось високою пронизливою нотою. Гобіти ще не ворухнулися, як знов пролунало, немов у відповідь, нове волання, більш віддалене та слабке, але таке ж моторошне й похмуре. Потім запанувала тиша, яку порушували тільки вишуми вітру серед листя.

— Як гадаєте, що це? — спитав нарешті Пін, намагаючись говорити зневажливо, але злегка заїкаючись.

— Якщо птах, то я таких не чув, — сказав Сем.

— То не звір і не птах, — заперечив Фродо. — То хтось когось кликав, то якісь слова, тільки незрозумілі. Але у гобітів таких голосів не буває...

Більше вони про це не говорили. Всі троє подумали про Чорних Вершників, але промовчали. Тепер їм не хотілося ні відпочивати, ні йти далі; але крізь луки треба було пройти, і то якнайшвидше й обов'язково засвітла. По кількох хвилинах вони закинули торби за плечі і рушили уперед.

Незабаром ліс несподівано скінчився. Відкрилася широка долина, поросла травою. Тепер стало видно, як далеко [102] вони відхилилися на південь: плаский пагорб Брендітропа вже підіймався за рікою, але не просто перед ними, а далеко ліворуч. Насмілившись, вони вийшли з-під дерев і щодуху рушили по рівнині.

Спочатку їм було страшно йти так, без прикриття. Верхівка пагорба, де вони снідали, залишилась далеко позаду. Фродо здавалось, що там ще й досі майорить чорна постать вершника, але насправді вона вже зникла безслідно. Сонце пошматувало хмари й тепер котилося до пагорбів, яскраво освітлюючи краєвид. І хоч неспокій не залишав їх, страху вони вже не відчували; земля навкруги ставала все більш затишною та доглянутою. З'явились ретельно оброблені поля та пасовиська між живоплотами й канавками для відведення води. Все було тихо та мирно, як і у будь-якому куточку Краю. З кожним кроком настрій гобітів поліпшувався. До Ріки було палицею кинути, і Чорні Вершники здавалися тепер далекою лісовою примарою.

Вони пройшли по межі просторого лану, де росла ріпа, й зупинилися біля міцно збитих воріт, що перекривали подальшу дорогу; вкрита слідами коліс, з'їжджена, вона бігла поміж огорожами до віддаленої левади. Пін присвиснув:

— Я знаю ці ворота, й леваду теж! Це землі Чудернака. За тими деревами його дім.

— Ще нам цього не вистачало! — сказав Фродо з таким переляком, наче Пін указав йому на драконівське лігвище. Супутники поглянули на нього здивовано.

— Чим тобі не до вподоби старий Чудернак? — спитав Пін. — Він добрий друг усіх Брендібоків. Ясна річ, хто йому поля пошкодить, тому буде лихо, собак він тримає злющих, але ж тут як-не-як до кордону недалеко, кожен має бути насторожі.

— Та знаю, знаю, — сказав Фродо. — Але все ж таки, — додав він з сором'язливою усмішкою, — боюся і його, і тих собак. Довгі роки я цю ферму обходив здалека. Коли я був ще хлопчиськом і мешкав у Бренді-Долі, то лазив до нього по гриби, й він кілька разів ловив мене. Нарешті він дав мені доброго прочухана, а потім притяг до своїх псів та й каже: "Погляньте, дітки, якщо цей малолітній негідник ще колись суне свого носа сюди, дозволяю його з'їсти. А тепер проведіть його!" І ті звірюки гнали мене до самісінької Переправи. Я так ніколи цього жаху й не позбувся, хоч, маю визнати, собаки були добре виховані і навряд чи й торкнули б мене. [103]

Пін розсміявся:

— Отож тепер маєш нагоду уладнати це діло, тим паче, що ти плануєш оселитись у Забоччі. Дядько Чудернак насправді добрий, аби тільки ніхто не спокушався на його гриби. Якщо йти по дорозі, ніхто не запідозрить, що ми злодії, а при зустрічі я з ним поговорю. Він приятель нашого Меррі, і ми бували тут часто. ,

Незабаром з-за дерев показалися очеретяні дахи великої ферми зі стодолами. Чудернаки, як і Мохноступи з Засіки, та й більшість мешканців краю Топлінь, будували не нори, а будинки; отже, й ця ферма була міцно складена з цегли та обгороджена високою стіною з широкими дерев'яними ворітьми.

Коли мандрівники підійшли ближче, з-за стіни долинуло грізне гавкання, й хтось голосно гукнув: "Гей, Хвацько! Ікло! Вовчок! Вперед, дітки!"

Фродо й Сем так і заклякли на місці. Пін спокійно крокував собі далі. Ворота розкрилися, й три здоровезних собаки вистрибнули просто на них з лютим риком. Піна вони неначе не помітили, але Сем був змушений відскочити до огорожі, коли двоє собак, на вигляд — справжні вовчиська, заходилися обнюхувати його, відповідаючи гарчанням на кожну його спробу ворухнутися. Найбільший та найзліший з трьох став перед Фродо, ощиривши зуби та рикаючи.

У воротах з'явився присадкуватий кремезний гобіт з круглим червоним обличчям.

— Здоровенькі були, панове! А хто ж ви такі та чого вам треба, скажіть-но мені, будь ласка?

— Добридень, пане Чудернак! — сказав Пін.

, фермер придивився уважніше й широко, посміхнувся:

— Еге, та це ж наш Пін — тобто, вибачайте, пан Тук! Куди це ви подівалися? Добре, що я вас упізнав! А то я звелів своїм собачатам кидатися на будь-якого чужинця. Дивні справи тут діються, — сказав він, похитуючи головою. — Звичайно, Ріка близько, різний люд вештає, але такого чужинського чужинця, як нині, я ще зроду не бачив. Відтак я все зроблю, аби тільки він тут знов не з'явився!

— Про кого це вам ідеться? — спитав Пін.

— Чи ви його не зустріли? Та ж він тільки-но попрямував по цій стежині до великого шляху. Дивний відвідувач і про дивні речі розпитував. Але, може, краще зайдете до хати? Там побалакати буде зручніше. Знайдеться й краплина непоганого пивка, якщо ви, пане Тук, та ваші друзі забажаєте. [104]

Не було сумніву, що фермер багато чого їм розповість, якщо його не квапити та не заважати, й мандрівники охоче прийняли запрошення.

— А як же собаки? — затурбувався Фродо. Фермер розсміявся:

— Вони вас не зачеплять, доки я не накажу. Гей, Вовчок, Хвацько, Ікло! — гукнув він. — До мене!

Фродо та Сем полегшено зітхнули, коли собаки відійшли, щоб дати їм пройти. Пін познайомив друзів з фермером.

— Ви, мабуть, не пам'ятаєте Фродо Торбинса, — сказав він, — але колись він мешкав у Бренді-Долі.

Почувши прізвище "Торбинс", фермер здригнувся й уп'явся очима у Фродо. "Чи він не згадав оті вкрадені гриби? — подумав той. — Ось зараз як звелить своїм собакам провести мене подалі..." Але фермер тільки потис йому руку.

— Ну, далі вже нема куди! — гукнув він. — Ви — Торбинс? Заходьте ж! Поговорити треба.

Вони увійшли до кухні і всілися біля широкого вогнища. Фермерова дружина принесла величезний джбан з пивом, наповнила чотири містких кухлі. Пиво було чудове, й Пін вирішив, що це цілком винагородить його за те, що не завітав до "Золотого сідала". Сем сьорбнув неохоче: він з дитинства звик не довіряти мешканцям інших чвертей Краю й зовсім не був прихильний до скорої дружби з тим, хто вдарив його хазяїна, хоч би й дуже давно.

Товариство обмінялося кількома зауваженнями щодо погоди й майбутнього врожаю (який обіцяв бути не гіршим, ніж звичайно), господар відставив кухоль і окинув поглядом усіх гостей:

— Отже, паничу Перегрій, чи не розповісте, звідки ви йшли та куди? Чи не до мене гостювати? Тоді як же ви могли пройти непомітно повз наші ворота?

— Та, розумієте... Відверто кажучи, бо ви вже й самі здогадалися, — ми прийшли 3 іншого боку через лани. Але це сталося випадково. Ми заблукали неподалік від Лісового Чертога, бо хотіли зрізати шлях до Переправи.

— Ну, якщо ви поспішали, то краще було б вам іти битим шляхом, — зауважив господар. — Але не в тому річ. Можете гуляти по моїх ланах де заманеться, Піне, та й ви, пане Торбинс, хоч, напевне, гриби ви ще досі полюбляєте, — він посміхнувся. — Так, ваше ім'я я ще не забув! Пам'ятаю, юний Фродо Торбинс був одним з найзапекліших [105] жиґунів Забоччя! Але справа не у грибах, а в тому, що вас тут уже згадували — якраз перед тим, як ви прийшли. Бо про кого, як ви гадаєте, розпитував той чужинець на коні?

Гості налякано принишкли. А фермер вів далі, не поспішаючи, смакуючи цікаву новину.

— Отже, під'їхав він до моїх воріт — ми їх чогось забули замкнути — на здоровезній вороній коняці, та просто до ґанку — сам теж увесь геть чорний, у каптурі, немов не хоче, щоб його впізнали.