Володар Перснів — Хранителі Персня - Сторінка 26

Ось тільки не подобається мені це здоровезне дерево Не вірю я йому. Ти дивись, співа колисанки серед ясного дня! Де це бачено!" [129]

Він підвівся, крекчучи та хитаючись, і пішов поглянути, що там роблять поні. Конячки розбрелись по стежці, він наздогнав їх і привів назад, але раптом почув два різних звуки: один гучний — впало щось важке, а другий — тихий, але виразний, немов клацання замка на дверях, які хтось зачинив.

Сем метнувся прожогом до річки і побачив Фродо у воді під берегом; товстий корінь пригас його, а Фродо й не пробував пручатися. Сем ухопив хазяїна за куртку, висмикнув з-під кореня і з великим зусиллям витяг на суходіл. Майже відразу Фродо опритомнів, закашлявся й почав відпльовуватися.

— Уяви собі, Семе, — сказав він нарешті, — це бридке дерево мене ледве не втопило! Коренем підчепило і штовхнуло у воду!

— Приснилося вам, пане, — відповів Сем. — Не варто було спати у такому місці.

— А де молодші? — спитав Фродо. — Хотів би я знати, що їм сниться!

Вони обійшли осокір, і тоді Сем збагнув, що то було за клацання: Пін зник, шпарина, біля якої він лежав, замкнулась. Меррі теж потрапив до пастки: його затисло, мов обценьками, в іншій шпарині, назовні стирчали тільки ноги, а все інше зникло у темній щілині.

Фродо й Сем закалатали по стовбуру там, де раніше лежав Пін; потім стали відчайдушно бити по краях шпарини, що затисла Меррі, але все даремно.

— Та що ж це за підступ такий! — гірко скрикнув Фродо. — За яким лихом ми сунулися у цей клятий Ліс! Чом не повернулися до Струмкової Яруги? — Він щосили штурхнув осокір ногою, не відчуваючи болю. Стовбур і гілки ледь помітно затремтіли, листя затріпотіло й зашепотіло з відвертою насмішкою.

— А чи ми взяли з собою сокиру, пане? — спитав Сем.

— Є невеличка, хмизу на багаття нарубати, та ж для цього велетня вона навряд чи згодиться...

— Постривайте! — При згадці про багаття Сем щось пригадав. — Ми можемо його підпалити!

— Можемо, мабуть, — з сумнівом сказав Фродо. — Але ж, скоріш за все, ми тільки підсмажимо Піна живцем там, усередині.

— Ну, хоч спробуємо налякати це дубище, — сказав Сем суворо. — Якщо не відпустить їх, я його звалю, хоч би й зубами довелося гризти! [130]

Він підбіг до поні, що паслися поблизу, дістав з торби дві коробочки з трутом та сокирку. Поквапом набравши сухої трави, листя, шматочків кори, наламавши суччя, вони навалили все це навколо осокора, під замкненими шпаринами. Сем висік іскру, суха трава відразу ж запалала, спалахнуло яскраве полум'я, заклубочився дим. Гілки затріщали. Вогняні язики лизнули зморшкувату кору старого дерева. Осокір здригнувся до самої верхівки. Листя засичало понад їхніми головами від гніву та болю. Меррі заволав, а зсередини долинав приглушений зойк Піна.

— Геть з цим! Геть! — благав Меррі. — Він мене навпіл переріже, якщо не розкидаєте це! То він так каже!

— Що? — закричав Фродо, метнувшись прожогом на другий бік дерева. — Що розкидати?

— Вогонь! Вогонь!

Гілки осокора несамовито гойдалися. Хтозна звідки налетів вихор, зігнув сусідні дерева, все закружляло, немов хтось кинув камінь у стоячий вир, і збаламучена вода пішла колами.

Сем затоптав запалений хмиз. А Фродо, цілком безтямно, не розуміючи, для чого він так чинить, на що сподівається, помчав наосліп по стежці, лементуючи: "Допоможіть! Допоможіть!" Він ледь міг чути власний голос — так гуло все навкруги під вітром. Він був у відчаї, він наче збожеволів...

Раптом він зупинився. Йому здалося, ніби звідкись, здалека, з лісової глибочіні позаду нього пролунав відгук. Він обернувся й прислухався: так, без сумніву, у лісі хтось наспівував, глибокий, веселий голос співав безжурно й радісно, ось тільки слова були зовсім чудернацькі:

Дінь-день, світлий день!

Дзелень-дінь-ділло,

Том, бом, славний Том,

Том Бомбадилло.

Сподіваючись на краще і побоюючись нового лиха, Фродо й Сем завмерли. Аж ось з потоку незрозумілих нісенітниць вилилася дивовижна пісня:

Гей, день, дінь-делень.

Де ти моя мила?!

Світе мій, вітровій, пташка легкокрила.

Дінь-делень, скік-поскік, з гірки у долину. [131]

Том додому спішить — дзвінко пісня лине.

На ріці — промінці, водяні лілеї

Том несе у руці для жони своєї.

Дзелень-гай, поспішай — сонечко сідає.

Ген кохана моя під вікном чекає.

Золотинка — ніжний цвіт, сонячна іскринка!

Том додому спішить, ллється пісня дзвінка.

Осокоре, сивий дід, не хились додолу!

Геть коріння з-попід ніг! Том спішить додому.

Дінь-делень, гасне день, сонечко сідає.

Том додому йде — пісеньку співає.

Фродо і Сем стояли, немов зачаровані. Вітер вгамувався. Дерева защурухли, листя їхнє вже не шурхотіло. Знов залунала пісня, і незабаром понад очеретами з'явився, пританцьовуючи та підплигуючи, старий потертий капелюх з високим наголовком і довгим блакитним пером.

Ще кілька стрибків, і гобіти побачили незнайомого чоловіка — принаймні, як на гобіта він був занадто великий та важкий, хоч, може, й нижче Рослого Народу. Але галасу він наробив, як справжня людина — щосили тупав товстими ногами у чималих жовтих черевиках і ломився крізь чагарник та очерети, мов буйвіл, що йде до водопою. Одяг та очі його були ясно-блакитні, а борода брунатна; обличчя рум'яне, як стигле яблучко, у тонких зморшках від сміху. В руках він ніс купку білого латаття на широкім, як таця, листі.

— Поможіть! — закричали Фродо з Семом, кидаючись до нього з простягнутими руками.

— Гей-гей! Малюки! Постійте-но! — вигукнув бородань, змахнув рукою, і гобіти зупинилися, як укопані. — Що за гомін над рікою, куди поспішаєте? Диви, ще й дихають обоє важко, ніби від когось втікають! Розповідайте, що скоїлось, бо я не перший-ліпший перехожий. Я — Том Бомбадил, здавна мешкаю у цьому краю, а зараз додому поспішаю. Кажіть, що за біда, та не зволікайте, та у запалі латаття моє не ламайте!

— Старий осокір викрав моїх друзів! — ледве дихаючи, промовив Фродо.

— Панича Меррі затисло! — додав Сем.

— Що? — скрикнув Том Бомбадил і високо підстрибнув. — Старий осокір? Оце й усе? Він здібний на такі витівки, ще й на гірші. Бач, дуплястий, з малюками надумав воювати. Ось я його швиденько здолаю. Як не хоче він поводитись [132] чемно — хай спить, як усім деревам належить! Я заспіваю йому такої суворої пісеньки, що він до самої серцевини застигне, бо здійметься така хуртовина — не те що листя з нього позриває, ай гілки! Чуєш, старий корче?

Бомбадил обережно опустив свої квіти на траву, підбіг до осокора і помітив ступні Меррі — все, що залишилось назовні. Том приклав вуста до шпарини і проспівав щось низьким голосом. Слів гобіти не розібрали, але Меррі раптом заворушився, задриґав ногами. Том відскочив і, відламавши одну з гілок, хльоснув нею по стовбуру.

— Відпусти їх, старигане! — звелів він. — Час уже вгамуватись! Не годиться зараз злитися, краще тобі спати! Плоть землі оплітай! Корінням глибоко сягай! Пий води досхочу та відразу засинай! Чуєш, що тобі звелів? Чуєш, тут я — Бомбадил!

Щілина у стовбурі несподівано поширшала. Бомбадил відразу схопив Меррі за ноги та смикнув. З сухим тріскотінням розкрилася ще й друга шпарина, з неї вивалився Пін, ніби його добряче стусонули. У ту ж мить обидві щілини з глухим стукотом закрилися знов. Осокір здригнувся від коріння до верхівки й завмер.

— Спасибі, спасибі! — навперебій загомоніли гобіти. Том Бомбадил схилився, глянув їм в очі і розсміявся:

— Тепер, малючки, ходімо зі мною! Вдома стіл уже накритий, там знайдете вершки і хліб, свіже масло і сотовий мед, а на мене, Бомбадила, жіночка чекає. За вечерею ми поговоримо досхочу. Поспішайте за Томом, щоб до Тома дійти!

З цими словами він підібрав своє латаття, помахав заклично рукою і покрокував, пританцьовуючи та підплигуючи, по траві на схід, співаючи голосно й без усякого ладу.

Гобіти, що оніміли від подиву й радості, щосили поспішили за ним. Але сил у них вже бракувало. Том швидко зник з їхніх оч*ей, і його спів лунав усе тихіше, але потім знову став голоснішим, і вони розібрали слова:

Навпрошки, малюки, через ліс додому.

Поспішіть залюбки за веселим Томом.

Дінь-делень, гасне день, проминає літо.

Ну ж ходім, добрий дім вогниками світить.

Сонце в Західні моря кане до світання,

Нам стежинку осія променем останнім.

Пломенить в каміні жар, — не лякайтесь бору.

Ані лісу, ані чар злого Осокора. [133]

Дінь-делень, гасне день, проминає літо.

Ну ж ходім, добрий дім вогниками світить.

Майже відразу ж сонце сховалося за лісом позаду них. їм згадалось, як західне проміння навскіс освітлює Брендівіну, як у вікнах Брендітропу загоряється безліч вогників. Глибокі сутінки накрили їх; стовбури й гілки погрозливо нависали над стежкою. Білі струмені туману підіймались, колихаючись, понад річкою і заливали коріння дерев, що торкалися води. Від землі, прямо з-під ніг, підіймалася пара, прискорюючи наступ вечора. Стежка губилася у темряві.

Гобіти дуже втомилися. Ноги немов чавуном налились. Дивні, приглушені вигуки лунали в очеретах обабіч стежки; а глянувши вгору, на бліде небо, вони бачили зморшкуваті, гулясті пики, що вирячувалися на них з високих лісистих берегів. Усе це не могло бути наяву; мабуть, їм снився зловісний, безпробудний сон. Ще трохи, і ноги відмовилися б нести їх, аж ось земля пішла угору. У темряві забелькотіла вода. Майнуло пір'я білої піни там, де річка падала з невисокого порожка. Нарешті дерева розступилися, туман залишився позаду. Гобіти вийшли з лісу. Перед ними лежала широка трависта лука. Річка, тепер вузька і швидка, весело неслась їм назустріч, і вода її грала та іскрилася у світлі зорь, що вже всипали небо.

Трава була м'яка і низенька, немов підстрижена. Останні дерева лісу стояли рівно на зразок огорожі. Добре помітна біла доріжка, дбайливо розчищена та обкладена камінням, вилась до верхівки невеличкого пригорк'а, осяяного зоряним світлом, і там, високо, вони побачили будинок з освітленими вікнами. Ще один спуск, ще підйом по гладкому зеленому схилу, й несподівано широка смуга світла лягла на траву — то відкрилися двері дому. Гобіти наблизилися до Бомбадилової оселі. За нею височіли оголені сірі скелі, а далі здіймалися темні верхівки Могильної Гряди.

Гобіти й поні — усі заквапились. Втому та страх як рукою зняло. А назустріч їм лилася пісня:

Дінь-дінь, добрий дім, поспішіть, малята!

Поні, гобіти — усім час відпочивати.

Ну ж бо весело гуртом заспіваєм пісню...

Потім ще один голос, юний та віковічний, як весна, задзвенів, вітаючи їх, немов гірський потік, що тече з гір серед тихої ночі: [134]

Дінь-делень, гасне день, починаймо пісню

Про гілля молоде, про зелене листя,

Про озерця малі, про глибоке море,

Про туманні горби і могутні гори,

Про зірок ніжний дзвін, роси на світанні, —

Де живе Бомбадил і його кохана.

Під цей спів гобіти ступили на поріг і замружились від яскравого золотого світла.

Розділ 7

ГОСТЮВАННЯ У БОМБАДИЛА

Четвірко гобітів переступили широкий кам'яний поріг і застигли, кліпаючи очима.