Володар Перснів — Хранителі Персня - Сторінка 33

До нас всілякий народ заходить. У "Поні" теж різні гості сидять!

Він побажав їм на добраніч, і вони рушили далі; але Фродо помітив у світлі ліхтаря, що брамник пильно придивляється до. них. Ворота за ними зачинилися зі скреготом, і той звук було приємно чути, але чого цей Харрі такий наполегливий? Чи не розпитував його хтось про подорожуючу четвірку гобітів? Може, Гандальф? Адже він міг прибути, поки вони вешталися по Лісу та на Могилах? Щось у погляді й голосі брамника стурбувало Фродо.

А той повидивлявся на них ще хвильку і пішов до своєї хати. І тільки-но він зник, як темна фігура спритно залізла на ворота, зістрибнула і ніби розчинилась у темряві сільської вулиці.

Гобіти проїхали розлогим узвозом, повз кілька безладно розкиданих будинків — незвично великих і дивних на вигляд, а коли вони угледіли триповерхову, багатовіконну будівлю заїзду, серце Семове аж захололо. Він був готовий зустріти у поході велетнів чи чудовиськ ще страшніших, але для початку з нього було досить, навіть з гаком, першої зустрічі з Рослим Народом та їхніми здоровезними будівлями; днина і без того випала нелегкою. Він відразу ж уявив собі, як чорні, вже осідлані коні стоять у дворі заїзду, а Чорні Вершники виглядають з верхніх темних вікон.

— Ми, певно, тут не заночуємо, еге ж, пане? — вигукнув він. — Якщо десь тут є гобіти, чом би не пошукати, хто дасть нам притулок на ніч? Так було б звичніше...

— А чим тобі не подобається заїзд? — спитав Фродо. — Том Бомбадил радив ночувати тут. Думаю, усередині буде затишно.

Як на звичне око, заїзд і назовні був непоганий. Його фасад височів над дорогою, а два бічних флігелі зливались зі схилом гори, так що вікна другого поверху були на одному рівні з землею. За широкою аркою між тими флігелями лежав двір, а зліва під аркою кілька широких сходинок вели до великих дверей, прочинених навстіж. Над аркою висів ліхтар, а під ним — велика вивіска: опасистий білий поні, що став дибки, Над дверима білів напис: "Грайливий Поні" Барила Барбариса". Вікна нижнього поверху за щільними фіранками світилися. [164]

Поки вони стояли потемки під аркою, не знаючи, на що зважитися; хтось усередині завів веселої пісні, і бадьорий хор гучно підхопив її. Прислухавшись, гобіти заспокоїлись і злізли з поні. Пісня змінилась вибухом сміху та оплесків.

Подорожні завели своїх поні до двору, залишили їх там і піднялись на ґанок. Фродо, що йшов попереду, мало не зіткнувся з низькорослим череванем: лисий, з червоною пикою, у білім фартусі, він біг з одних дверей до других з тацею, повною налитих доверху кухлів з пивом.

— Чи не можемо ми... — почав Фродо, але черевань вигукнув через плече:

— Хвилиночку, даруйте! — І щез у димовій хмарі, що гула різноманітними голосами. По хвилі він прискочив на-' зад, витираючи фартухом руки.

— Добрий вечір, мій маленький пане! Чим можу допомогти? Чого бажаєте?

— Постелі для чотирьох і стайню для п'яти поні, якщо є. Ви — пан Барбарис?

— Авжеж! Звати мене Барил. Барил Барбарис, до ваших послуг. Ви прямо з Краю, еге ж? — сказав він і раптом ляснув себе рукою по лобі, немов згадав щось забуте. — Гобіти! — гукнув він. — Що ж це мені нагадує? А дозвольте спитати, як вас звати, панове?

— Це — пан Тук, пан Бревдібок, — сказав Фродо, — а це Сем Гемджі. Мене звуть Підкопай.

— Ну ось! — сказав Барбарис, ляскаючи пальцями. — Знову забув! Але як випаде вільна хвилинка — помізкую і пригадаю. Я прямо з ніг збився; але подивимось, що я можу для вас зробити. У наш час великі товариства з Краю рідко приходять, тож постараюся привітати вас як слід. Тільки, бач, такого натовпу, як сьогодні, в мене давно вже не було! Після посухи — повінь, так у нас кажуть. Гей! Нобе! — гаркнув він раптом. — Де ти, копуне хутроногий? Но-о-об!

— Йду, пане! Біжу! — спритний гобіт вискочив із дверей і, вгледівши приїжджих, застиг на місці, вирячившись на них з великою зацікавленістю.

— Де Боб? — спитав хазяїн. — Не знаєш? Тоді знайди його! Терміново! Негайно! В мене тільки дві ноги та двоє очей, а не шість! Скажи Бобу, щоб прилаштував п'ятірку поні. Вже хай як-небудь умудриться!

Ноб осміхнувся, підморгнув і щез. Господар знов неуважливо потер лоба: [165]

— Ну, що ж я намагався сказати? Справи, бачите, лізуть одна до одної. До того заклопотався — голова обертом йде! З учорашнього дня як понеслося: раптом під'їхав загін з півдня, Зеленим шляхом, чи то не диво? Потім нині у присмерку прибула компанія гномів, ці — до гір, на захід. А тепер ось ви. Добре, що ви гобіти, інакше б я вас і прийняти не здатен був. Адже у нас у північному флігелі кілька кімнат влаштовано спеціально для гобітів — здавна, ще як будували цей будинок. На першому поверсі, на гобітанський смак, вікна круглі, взагалі, все як слід. Сподіваюсь, вам сподобається. Вечеряти ви, звісно, теж бажаєте? Тоді прошу пройти сюди — обслугуємо вмент!

Він провів їх коротким коридором і прочинив двері:

— Непогана вітальня, га? Вам сподобається. А тепер, даруйте, біжу, біжу — заклопотаний неймовірно. Розбалакувати нема коли. Працюю тяжко, з ранку бігаю — а чогось ніяк не схудну! Трохи згодом ще до вас завітаю. Якщо чого-забажаєте, дзвоніть — ось дзвоник. Ноб зразу примчить, а не примчить — дзвоніть і кричіть!

Він, зрештою, пішов, залишивши гостей перевести подих. Надзвичайна заклопотаність не заважала йому балакати без упину. Але вітальня й справді була затишна: в каміні жеврів вогонь, поряд стояли низькі зручні крісла. Стояв там ще круглий стіл, вже покритий бідою скатертиною, а на ньому — великий дзвоник з ручкою. Щоправда, Ноб, гобіт-служник, увалився до них раніше, ніж вони подумали його викликати. Він приніс свічки і тацю, навантажену тарілками.

— Чи бажають панове чого-небудь випити? — спитав він. — А може, показати вам спальні, поки вечерю готують?

Вони вмилися та встигли сьорбнути пива з добрих містких кухлів, коли Ноб з'явився удруге разом з хазяїном. Миттю стіл був накритий. Гаряча юшка, холодне м'ясо, пиріг з ожиною, солодкі булочки, брусок масла та півкруга стиглого сиру — добрячі прості страви, як у Гобітанії; це остаточно розвіяло Семові побоювання (що значно пригасли вже після першого ж ковтка чудового пива).

Хазяїн попорався коло столу і попрохав дозволу піти.

— Чи не бажаєте приєднатися до товариства по вечері? — спитав він, стоячи при дверях. — Якщо волієте зразу лягати, — будь ласка. Але люди будуть раді познайомитися. Чужинці — ох, вибачте, гості з Краю — рідкі птахи у [166] нас. А ми завжди готові послухати новин, чи оповідань, чи пісень, що знайдеться. Але це як вам буде до вподоби! Якщо чогось забажаєте — дзвоніть!

Наприкінці вечері (що забрала в них не менш як годину впертої праці без сторонніх розмов) вони відчули себе такими бадьорими та свіжими, що Фродо, Пін та Сем вирішили навідатись до спільної зали. Меррі відмовився, бо, мовляв, там буде занадто душно.

— Я тут посиджу тихесенько біля вогню, а потім, може, вийду подихати свіжим повітрям, — сказав він. — А ви там поводьтесь обережніше! Ми все ж таки таємні втікачі на великому шляху, та зовсім недалеко від Краю!

— Гаразд! — сказав Пін, — ти сам за собою постеж! Не загубись ще та не забувай: під дахом спокійніше!

У великій спільній залі заїзду зібрались майже всі постояльці, різнобарвне та багатолюдне товариство. Подробиці Фродо роздивився не відразу: світло давали тільки колоди, що палали у каміні, а лампи, почеплені до стелі, тонули у клубах тютюнового диму. Барил Барбарис бесідував біля каміна з парою гномів та кількома здоровилами дещо дикунського вигляду. На ослонах сиділи впереміжку місцеві мешканці, люди й гобіти, що гомоніли між собою, кілька гномів та ще хтось по темних кутках, де годі було щось побачити.

Коли увійшли нові гості, бригоряни дружньо привіталися до них, а чужоземці, особливо прибульці з Зеленого шляху, зацікавлено озирнулись. Хазяїн познайомив їх з усіма тубільцями, але так побіжно, що ніхто з прибулих не взяв до тями, кому яке прізвище належить. Люди в Бригорі мали якісь незвичайні, рослинні прізвища: Конвалій, Конопліс, Верес, Папаротт, Реп'яхоу та навіть один Терник (не кажучи вже про самого Барбариса). У гобітів було те ж саме, наприклад, кілька Полинків, але здебільшого імення звучали зовсім звичні: Крутосхил, Лисонор, Глибокоп, Піскорит, Тунеллі — такі зустрічалися й у Гобітанії. Знайшовся й справжній Підкопай з Загаю, а оскільки вважалося, що однакове ім'я означає родинні зв'язки, то приїжджих прийняли привітно, як несподівано віднайдених родичів.

Бригорські гобіти виявилися жвавими та цікавими до всього, і Фродо швидко збагнув, що прийдеться якось пояснити, для чого вони сюди приїхали. Він додумався сказати, [167] ніби цікавиться історією та землеписом (на що бригоряни відповіли розуміючими кивками, хоч ці слова були їм майже незнайомі) і займається науковою розвідкою, щоб написати книгу (що викликало мовчазний подив), для чого, власне, й розшукує разом з друзями відомості про гобітів, що живуть поза межами Краю, особливо у східному напрямку.

Тоді всі загомоніли разом. Якби Фродо дійсно намагався писати таку книгу та мав десять вух, він по кількох хвилинах набрав би відомостей на кілька розділів. А якщо цього буде замало, йому видали цілий список осіб, починаючи із "старого Барилка, осьдечки там", до кого він мав звернутися за подробицями. Але зачекавши трохи й второпавши, що Фродо не має наміру розпочати свою творчу працю негайно, гобіти самі почали розпитувати про життя Краю. Фродо відповідав не дуже охоче, і незабаром його залишили у спокої. Він присів у куточку, прислухаючись та придивляючись довкола.

Люди й гобіти обговорювали здебільшого події у далеких країнах; лунали новини того штибу, що останнім часом ставав звичним: на півдні неспокійно, і люди, що прийшли Зеленим шляхом, здається, покинули рідні землі у пошуках мирного життя. Бригоряни співчували, але явно не намагались прийняти до громади зразу стільки нових мешканців. Один з прибульців, косоокий та неприємний, передрікав, що народу буде надходити все більше й більше, "і якщо їм не дадуть простору, вони його знайдуть самі. Вони мають таке ж право на життя, як інші!" — голосно промовив він. Місцевим мешканцям такі плани на майбутнє не дуже сподобались.

Гобіти не зважали на все це — їх ті суперечки поки що не торкалися.