Володар Перснів — Хранителі Персня - Сторінка 50

— Можеш бігти до Гандальфа та сповістити, що Фродо покладено у ліжко. На добраніч, Фродо! Сили небесні, як же гарно, що ми з тобою зустрілися! Врешті-решт, ніхто, крім гобітів, не вміє вести справжню, поважну бесіду! Я вже дуже старий і не знаю, чи доживу, щоб дописати твої розділи до нашої історії... Відпочивай спокійно! А я піду ще трохи погуляти по саду, помилуюсь на зірки Елберет! Спи спокійно!

Розділ 2

НАРАДА В ДОМІ ЕЛРОНДА

Наступного дня Фродо прокинувся рано, відчуваючи себе здоровим і бадьорим. Він прогулявся терасами над шумливим Бруїненом і подивився, як бліде, холодне сонце [251] підіймалося над далекими горами, пронизавши косим промінням сріблястий туман; блищала роса на жовтому листі та павутинне мереживо на кущах. Сем мовчки кро-жував услід за Фродо, глибоко дихаючи й захоплено дивлячись на схід, на громаддя гір з укритими снігом піками На кам'яній лавці біля повороту стежки вони знайшли Більбо й Гандальфа, які заглибилися в бесіду.

— Привіт! Доброго ранку! — сказав Більбо. — Ну, готовий до Великої Ради?

— Я готовий до всього, — відповів Фродо. — Але більше за все мені хотілося б прогулятись, розвідати цю долину. Дістатися б он до тих соснових лісів! — Він указав на північ.

— Пізніше, може, й вийде, — сказав Гандальф, — але зараз не будемо складати аніяких планів. Сьогодні нам треба буде багато чого обміркувати й вирішити.

Поки вони говорили, пролунав гучний дзвінок.

— Нас кличуть! — стрепенувся Гандальф. — Ну, ходімо! Запрошені ви обоє — і Більбо, і Фродо.

Гобіти поспішили за чарівником звивистою стежкою назад до будинку; за ними, незваний і тимчасово забутий, чимчикував Сем.

Гандальф привів їх до тієї ж галереї, де вчора ввечері Фродо зустрічався з друзями.

Світло ясного осіннього ранку вже залило всю долину. Від ріки доносився гул бурхливої води. Співали птахи, навколо панував цілющий спокій. Небезпеки втечі та чутки про наближення тіні вже здавалися Фродо лише згадками про жахливий сон; але звернеш до нього обличчя були серйозні. Усі, хто тут зібрався, сиділи мовчки.

Фродо побачив Елронда, Глорфінделя та Глоїна, а в кутку трохи далі — Блукача у знайомому поношеному плащі. Елронд указав Фродо на місце поруч із собою й сповістив:

— Ось, друзі, той самий гобіт, Фродо, син Дрого. Небагатьом доводилося пробиратися до нас через такі небезпеки та з такою нагальною справою.

Потім він назвав— імена тих, з ким Фродо ще не був знайомий. Поруч із Глоїном сидів молодший гном — його син Гімлі. Коло Глорфінделя розташувалося кілька радників з дому Елронда, старший з них звався Ерестором; він привів Геддора, ельфа із Срібної Гавані, якого прислав [252]Кердан Корабел. Був там ще один ельф, іншого вигляду, одягнутий у зелене з брунатним — Леголас, син та посланець Трандуїла, короля ельфів північного Чорнолісся. А трохи обіч сидів високий чоловік із шляхетним, красивим обличчям, темноволосий, сіроокий, з гордовитим та строгим поглядом. На ньому був плащ, підбитий хутром, і чоботи для їзди верхи — речі багаті, але вже пошарпані далекими мандрами. На грудях у нього виблискував срібний ланцюжок з єдиним білим каменем; довге волосся розсипалося по плечах. На колінах у незнайомця лежав великий ріг на перев'язі, оздоблений сріблом. Брови його здивовано піднялися при появі гобітів.

— Це Боромир, — пояснив Елронд Гандальфу, — посланник з півдня. Він прибув перед світанком, йому потрібна порада. Я запросив його сюди, оскільки тут він отримає відповідь на свої питання.

Не про все, про що говорилося і що обговорювалося на цій Раді, варто розповідати. Спершу торкнулися подій у світі, особливо на півдні та в широких просторах на схід від гір. Про це Фродо чув уже багато чого; але промова Глоїна містила немало нового, і він уважно слухав гнома. Виявилося, що серед трудів та пишнот Самотньої Гори серця гномів зазнали тривоги.

— Вже багато років тому, — говорив Глоїн, — тінь неспокою лягла на наш народ. Звідки прийшла вона, ми спочатку не розуміли. Гноми стали мало-помалу дорікати: мовляв, нас втиснуто у вузькі нори, і не знати нам справжнього благополуччя й багатства, доки не розширимо своїх володінь. Почали згадувати про Морію, чи, по-нашому, Казад-Дум, прекрасний витвір пращурів. Пішли розмови, що нарешті в нас досить сил та зброї, щоб повернутись туди... — Глоїн зітхнув. — Морія! Морія! Диво півночі! Надто глибоко копали ми там і пробудили невідоме лихо. Довго порожніли просторі зали з тих пір, як втекли діти Даріна. Але зараз ми знов згадали про них, з тугою і страхом, бо протягом багатьох поколінь жоден гном не насмілювався увійти до воріт Казад-Думу, крім Трора, та й той загинув. Нарешті Валін прислухався до цих балачок і зважився; і хоча Даїн відпустив його з великою неохотою, він пішов на південь, а з ним Орі, й Оїн, і багато інших.

Це трапилося близько тридцяти років тому. Спочатку до нас приходили вісті, і навіть добрі: ми узнали, що сміливці проникли до Морії й розпочали великі роботи. Потім [253] настало мовчання, і з тих пір ми не мали з Мори ніяких вістей.

А близько року тому з'явився гонець, але не з Морії, а з Мордору: вершник примчав уночі й викликав Даїна до воріт. Великий Саурон шукає дружби з нами, сказав він, і готовий подарувати нам персні, як у давні часи, а натомість вимагає терміново повідомити, хто такі гобіти й де живуть. "Оскільки Саурону відомо, — сказав гонець, —що з одним таким ви колись мали справи".

Це нам дуже не сподобалося, і ми не дали ніякої відповіді. Тоді гонець постарався надати своєму грубому голосу медової солодкості і додав: "Цей ваш знайомий — злодій. Отже, Саурон бажав би, щоб ви, заради скромної запоруки дружби, відшукали злодія (саме такі слова він вживав) і забрали в нього, силою чи добром, невеличкого Персня, найменшого з украдених ним. Це дурниці, просто примха Саурона, але виконавши її, ви доведете свою готовність допомагати йому. Знайдіть Перстень, і до вас повернуться ті, якими володіли ваші пращури, і Морія знову стане вашою — назавжди. Навіть за вісті про злодія — чи живий він ще і де є — вам забезпечено багату нагороду й ласку Саурона. Відмовившись, ви багато втратите. Ну, згодні?"

Останні слова він просичав, як змія, і всі, хто стояв поруч, здригнулися, але Даїн відповів так: "Я не скажу ані "так", ані "ні". Мені треба розглянути цю пропозицію й поміркувати, що приховує красива оболонка".

— Думай, але не зволікай, — сказав гонець.

— Час мій належить мені, і я сам розпоряджаюсь ним! — відповів Даїн.

— Не завжди так буде, — перебив його гонець і зник у темряві. З тієї ночі наші вожді не знали спокою. Навіть якби голос гінця не був таким зловісним, ми й так уловили б у його мові загрозу та оману; бо ми вже знали, що сила, яка відродилася в Мордорі, не змінила своєї суті, а в минулі часи вона не один раз зраджувала нас. Гонець з'являвся двічі, але пообіцяв повернутись у третій і останній раз ще до кінця року. Ось чому Даїн нарешті послав мене попередити Більбо про підступи Ворога й узнати, якщо можливо, чому він так жадає цього Персня — начебто найменшого з славетних. Крім того, нам невідкладно потрібна порада Елронда, оскільки Тінь росте й насувається: ми узнали, що гонці побували також у Дейлі, у короля Бранда, і залякали його. Він може й піддатися. На його східний [254] кордонах вже назріває війна. Якщо ми не дамо ніякої відповіді, Ворог може спрямувати підлеглих йому людей і на Бранда, і на Даїна.

— Ти прибув сюди дуже вчасно, — сказав Елронд. — Сьогодні ти почуєш усе, щоб зрозуміти наміри Ворога. Вам лишиться тільки опиратися — нехай навіть без будь-якої надії. Але ви не самотні. Ваші тривоги — лише частина загальної тривоги західних земель, Перстень! Що ми зробимо з Перснем, найменшим з двадцяти, примхою Саурона? Саме його долю ми й маємо зараз визначити.

Заради цього вас і покликано сюди. Я кажу "покликано", хоча сам не кликав вас, посланці далеких країн. Ви зібралися тут одночасно, вочевидь, випадково. Але це не так. Сама доля звела вас, щоб ми, і ніхто інший, знайшли спосіб урятувати світ від загибелі. І тому сьогодні буде відверто сказано про такі речі, які донині були доступні лише небагатьом. Перш за все ви повинні ясно уявити собі, у чому небезпека, а для цього необхідно розповісти всю історію Персня від самого початку. З неї я й почну, а закінчать інші.

І Елронд звучним голосом почав розповідь про Саурона та про те, як викували Персні Влади в Другу Епоху, давним-давно. Дехто з присутніх знав цю історію, але лише частково, і на багатьох обличчях відбивалися жах і подив, коли Елронд розповідав про ельфів-ковалів Ерегіону, їхню дружбу з Морією, їхню жагу до знань, якою скористався Саурон, щоб заманити їх у пастку. Бо в той час він був ще гарним на вигляд, і ельфи, прийнявши його допомогу, вдосконалили свою майстерність і розкрили йому всі свої таємниці, а він зрадив їх; намагаючись поневолити ельфів, таємно викував він Головного Персня у надрах Вогняної гори. Але майстер Келебримбер, той, хто створив три ельфійських Персні, дізнався про це й сховав свої персні. Спалахнула війна, Ерегіон було спустошено, а ворота Морії замкнулися.

Елронд прослідкував шлях Персня крізь століття; але ця історія є в інших книгах, записана самим Елрондом, і тому ми не переказуватимемо її. Бо це довга історія, сповнена великих подвигів та підлот, і як би коротко не говорив володар Рівенделлу, сонце вже стояло високо в небі, коли він закінчив. [255]

Говорив він про Нуменор, його злет та падання, про повернення королів до Середзем'я з морської далечини на крилах бурі. Еленділ Високий та його могутні сини, Ісілдур та Анаріон, стали правити новими королівствами: північним — Арнором та південним — Гондором, біля гирла Андуїну. Але Саурон Морд Орський напав на них, і люди уклали Останній союз з ельфами; дружини Еленділа та Гіл-Гелада поєдналися у Арнорі.

Елронд помовчав недовго й зітхнув:

— Я пам'ятаю, як лопотіли під вітром їхні корогви. Це величне видовище нагадало мені славу минулих днів, дружину Белеріанду, — так багато славетних вождів та воєначальників зібралося там. Але не таке прекрасне було те військо та не настільки численне, як за часів руйнування Тангородриму, коли ельфи вважали, що знищили зло назавжди.