Володар Перснів — Хранителі Персня - Сторінка 60

Досі шпигуни Саурона рідко бували в цих відлюдних краях, а стежини були відомі лише ельфам Рівенделлу. Попереду загону йшли Гандальф та Арагорн, що добре знав ці місця й намацував шлях у темряві. За ними ланцюжком тяглися інші, останнім гостроокий Леголас.

З перших днів подорожі, важких та безрадісних, Фродо запам'ятав тільки вітер. Минали похмурі дні, а крижаний вітер все подував з гір, і ніякий одяг не захищав від його безжальних поривів. Хоча всі були добре одягнуті, ані на відпочинку, ані в русі не вдавалося врятуватися від нестерпного холоду. Опівдні вони зупинялися й лягали спати, але погано спалося у вирвах або під кущами терену. Увечері дозорні підіймали сплячих; розводити багаття зазвичай не ризикували, а тому обідали понуро, всухом'ятку і вночі вирушали далі, намагаючись триматися напрямку на південь.

Спочатку гобітам здавалося, що рухаються вони не швидше за слимака: йдуть, йдуть, йдуть, а нікуди не приходять; день у день довкілля не змінювалося. Але гори невпинно наближалися. На південь від Рівенделлу вони підіймалися все вище, вигинаючись на захід, а біля підніжжя пасма ще [299] ширше розляглася смуга голих пагорбів та глибоких ущелин, в яких ховались бурсаки. Стежини зустрічалися рідко, вони петляли і часто заводили на край крутого яру чи у зрадливу драговину.

На другий тиждень подорожі погода змінилася. Вітер зненацька ущух, а потім задув з півдня. Хмари швидко пробігли й розтанули, і раптом в небі з'явилося сонце, холодне, але яскраве. Після виснажливого нічного переходу щебенистим ґрунтом настав холодний ясний світанок. Мандрівники досягли скупчення низьких пагорбів, увінчаних старезними деревами з сіро-зеленими стовбурами, неначе вирізьбленими з того ж каменя, що й гори. Це був падуб-гостролист: темне листя блищало, а червоні ягоди так і сяяли під промінням вранішнього сонця.

Далеко на півдні Фродо побачив неясні силуети високих гір, які стояли, вочевидь, поперек їхнього шляху. Ліворуч здіймалися три піки — найвищий, наче зуб, посиланий снігом, був ближче від усіх. Його голі північні схили ще ховалися у тіні, але там, куди впали промені сонця, камінь наче жаром палав.

Гандальф, стоячи поряд з Фродо, подивився туди з-під руки:

— Ми непогано йшли! Тут межа країни, яку люди називають Холлін — Земля гостролиста. Колись, у щасливіші часи, тут у великій кількості жили ельфи, й звалась вона Ерегіон. Птахам летіти до неї сорок п'ять ліг, а ми по землі пройшли значно більший шлях. І земля, й погода тут будуть м'якшими, хоча небезпека, мабуть, ще зросте.

— Та нехай, а все ж таки справжній світанок — приємна річ, — сказав Фродо, віцкидаючи каптур й підставляючи обличчя ранковому сонцю.

— Але чому ж гори просто попереду? — спитав Пін. — Ми, мабуть, вночі відхилилися на схід?

— Ні, — сказав Гандальф, — просто за ясної погоди далі видно. За цими піками хребет вигинається до південного сходу. В Елронда багато карт, ти хоча б заглядав у них?

— Іноді, — відповів Пін, — але погано пам'ятаю. У Фродо в голові такі речі краще зберігаються.

— Ну, а мені ніякої карти не треба, — сказав Гімлі, підходячи до них разом з Леголасом; в його глибоко посаджених очах засвітився дивний вогник. — Там земля, де [300]

працювали наші пращури, обриси цих гір відбиті гномами і в металі, і в камінні, про них співають і розповідають..; Високо здіймаються вони у наших мріях — Бараз, Зірак та Шатгур. Я лише одного разу бачив їх наяву, здаля, але знаю і вигляд їхній, і ймення, бо під ними лежить Казад-Дум, Гномські Копальні, або Чорна Безодня — Мерія по-ельфійськи. Ось Баразінбар — Багряний Ріг, жорстокий Карадрас, далі Срібний Шолом і Хмарний Верх, Келебділ Білий та Фануїдхол Сірий, що їх ми звемо Зіракзігил та Бундушаттур.

Там Імлисті Гори розступаються, і між їхніми відрогами ховається незабутній Азанулбізар, Марева Долина, ельфійський Нандагіріон;

— Саме до неї ми й прямуємо, — сказав Гандальф. — Якщо пощастить пройти перевалом Багряного Рогу, по далекому боку Карадраса, ми спустимося Маревим Каскадом у глибоку долину Дзеркальної Заводі, де бере свій початок від студених джерел ріка Срібна Струна.

— Темні води Келед-Зараму, — сказав Гімлі, — і холодні джерела Кібель-Нали. Серце моє тремтить від надії, що я незабаром можу їх побачити!

— Хай потішить тебе це видовище, мій добрий гноме! — побажав Гандальф. — Але які б не були твої прагнення, ми не зможемо там затриматися. Ми маємо спуститися Струною у таємні ліси, звідти до Великої Ріки, а там...— він замовк. , :

— Ну, і куди ж там? — спитав Меррі.

— До мети наших мандрів — зрештою, — додав Гандальф. — Не можна загадувати далеко наперед. Будемо раді вже й тому, що першу частину шляху благополучно пройдено. Тут, мабуть, можна й відпочити, не тільки вдень, але й вночі. Повітря Холліну цілюще; землі, де колись мешкали ельфи, довго зберігають пам'ять про них, і багато має скоїтися лиха, щоб пам'ять ця зів'яла...

— Це так, — сказав Леголас, — але тутешні ельфи були зовсім інші, ніж ми, лісові жителі. Дерева й трави забули про них, тільки каміння ще жаліється: "Вони тесали нас, вони прикрашали нас, високо ми зведені, а нині покинуті"... Вони пішли. Давним-давно пішли вони до Срібної Гавані.

Того ж ранку вони розпалили вогнище у глибокому видолинку, оточеному кущами падуба, й вечеря-сніданок видалися веселішими, ніж у всі попередні дні. Спати вкладались неквапно, адже попереду була ціла ніч, та ще й відпочинок до наступного вечора. Мандрівники сміялися, розмовляли, один Арагорн був мовчазний та пригнічений. Залишивши товариство, він пішов на край улоговини й довго стояв там у тіні дерева, поглядаючи на південь та захід та до чогось прислухаючись. Повернувшись, він похмуро подивився на своїх безтурботних супутників.

— У чому справа, Блукачу? — гукнув його Меррі. — Що ти там видивляєшся? Тобі не вистачає східного вітру?

— Зовсім ні. Не вистачає мені дечого іншого. Я бував у Холліні у будь-яку пору року. Ніяких поселень тут давно вже нема, але цілий рік повно звірів, а особливо птахів. А зараз крім вас тут ніхто не шумить. Я перевіряв: на багато миль навкруги ані жодного звуку, й ваші голоси луною відбиваються від землі. Я не розумію, що це означає.

Гандальф одразу насторожився:

— А хіба це не можна пояснити якоюсь простою причиною? Наприклад, подивом від появи чотирьох гобітів, не кажучи вже про всіх інших? Тут і людей рідко бачать і чують!

— Добре було б, якби так, — сказав Арагорн. — Але мене не полишає напруження, навіть страх, чого ніколи не було раніше.

— Отже, треба бути обережнішими, — сказав Гандальф. — Коли береш із собою Слідопита, особливо такого, як Арагорн, краще прислухатися до його відчуттів. Припинимо гучні розмови, поставимо вартових. Відпочивайте тихо!

Чергувати першому довелося Сему, але Арагорн приєднався до нього. Всі інші поснули, й настала така тиша, що пройняло навіть Сема. Було чути подих тих, хто спав. Поні на пасовиську поплескував хвостом та зрідка переступав копитами, а здавалося, наче він гримав на усю околицю. Сем чув, як поклацують його власні суглоби при кожному порусі. У мертвій тиші сонце підіймалося все вище в ясному блакитному небі. Але раптом далеко на півдні з'явилась темна пляма і стала зростати, неначе хмара диму, яку гнав вітер.

— Що це, Блукачу? На хмару не схоже, — прошепотів Сем.

Арагорн, не відповідаючи, пильно вдивлявся у небо. Але незабаром і Сем побачив величезну зграю птахів. Вони стрімко мчали, виписуючи кола й кидаючись у різні боки, неначе шукали щось на землі; і вони невпинно наближалися. [302]

— Лягай долілиць і мовчи! — просичав Арагорн, втягуючи Сема у тінь падуба: ціле військо птахів відокремилося від зграї й полетіло низько понад землею просто до пагорбів. Семові птахи здалися схожими на дуже великих ґав. Вони трималися так щільно, що тінь їхня хмарою вкрила землю. Коли зграя проносилася над улоговиною, лише один з птахів хрипко крякнув-

Арагорн перечекав, поки зграя зникла на північному заході й небо знову очистилося, і тільки тоді пішов будити Гандальфа.

— Тьма чорних круків кружляє над передгір'ям, — сказав він, — зараз вони промчали над Холліном. Це порода "кребайн" з Фангорну й області Темноликих, тут вони не гніздяться. Не знаю, що їм тут потрібно. Може, рятуються від якогось лиха, що трапилося на півдні; але вірогідніше, що їх послано розвідати ці землі. Бачив я й шулік, що ширяли високо у небі. Гадаю, варто піти звідси сьогодні увечері. За Холліном стежать — тут відтепер немає нам притулку.

— Але тоді стежать і за перевалом, — сказав Гандальф. — Ніяк не збагну, як нам пробратися туди непомітно. Гаразд, у свій час ми й це обміркуємо. А що до того, щоб піти звідси, то ти, вочевидь, маєш рацію.

— Добре, що наше вогнище майже не димить й пригасло до появи птахів, — сказав Арагорн. — Тепер загасимо його зовсім та більше не будемо розпалювати.

— От прокляття, га? — обурився Пін. — Ані відпочити, ані зігрітися! — (Новину цю йому розповіли, коли він прокинувся ближче до вечора.) — І все через зграю якихось ґав! Я ж бо розраховував як слід підкріпитися, попоїсти гарячого...

— Йди уперед і сподівайся на щастя, — порадив Гандальф. — Можливо, на тебе чекають несподівані бенкети... Я й сам не відмовився б викурити спокійно люльку та зігріти ноги. Але одне можу обіцяти напевне: далі на південь стане тепліше.

— Хоч би не занадто гаряче, — прошепотів Сем до Фро-до. — Але я, бачте, хотів би скоріше побачити цю Вогняну Гору, так би мовити, кінцеву зупинку. Я був прийняв за неї цей Червоний Ріг, чи то як там його, поки Гімлі не виклав усе як є насправді. Ох і мова ж у гномів, щелепи зламаєш! [303]

Сем так і не навчився співставляти малюнки на картах з дійсністю; числа йому нічого не казали, а-невідомі простори здавалися безмежними, і він не міг вірно уявити собі пройдену відстань.

Весь цей день загін провів у схроні. Чорні птахи ще кілька разів поверталися, але коли червоне сонце схилилось на захід, зникли на півдні. У сутінках загін вирушив та, узявши тепер трохи на схід, попрямував до Карадрасу, чий далекий пік ще червонів в останніх променях сонця. Небо потьмяніло, одна за одною проступили зірки,

Арагорн вивів їх на добру стежку. Фродо здалося, що це залишки стародавньої дороги, колись широкої та старанно прокладеної, від Холліну до перевалу.