Воно - Сторінка 111

Начебто пішов у ванну незабаром по тому, як ми з ним побалакали, набрав води, ліг туди й порізав собі зап'ястки.

Білл подивився вздовж стола, який раптом здався оточеним шокованими, блідими лицями — тіл нема, тільки ці лиця, наче білі кола. Наче білі повітряні кульки, місячні кульки, прив'язані тут якоюсь старою обіцянкою, яка вже давно мусила б втратити силу.

— Як ти дізнався? — запитав Річі. — Це висвітлювалося в тутешніх газетах?

— Ні. Уже певний час я передплачую газети тих міст, що найближчі до всіх вас. Я стежив за вами роками.

— Я шпигую[493], з кислим обличчям кинув Річі. — Дякую, Майку.

— Це була моя робота, — просто сказав Майк.

— Бідний Стен, — повторила Беверлі. Вигляд у неї був приголомшений, наче вона не в змозі примиритися з цією новиною. — Але ж він був таким хоробрим тоді, давно. Таким… сповненим рішучості.

— Люди змінюються, — промовив Едді.

— Невже? — перепитав Білл. — Стен був… — він поводив руками по скатертині, намагаючись намацати правильні слова. — Він був упорядкованою особистістю. Того роду особистістю, котра розставить книжки в себе в шафі окремо — тут художня література, там документальна, а потім захоче, щоб на кожній полиці вони ще й стояли в абетковому порядку. Я пригадую, як він сказав одного разу — не пам'ятаю, де ми тоді були й що робили, принаймні поки ще не пам'ятаю, але гадаю, то було вже під кінець тих подій. Він сказав, що може витримати жах, але ненавидить бути брудним. Мені це здавалося самою суттю Стена. Можливо, то вже було занадто, коли зателефонував Майк. Стен побачив, що має вибір з двох варіантів: залишитись живим і забруднитися або померти чистим. Можливо, насправді люди не змінюються аж так, як нам про це думається. Можливо, вони просто тужавішають.

Запала мить тиші, а потім Річі промовив:

— Гаразд, Майку. Що відбувається в Деррі? Розкажи нам.

— Я можу розповісти вам дещо, — почав Майк. — Я можу вам розповісти, наприклад, що відбувається зараз, і можу розповісти вам дещо про вас самих. Але я не можу розповісти вам усе, що відбувалось тоді, влітку 1958 року, і не вважаю, що мені бодай колись це доведеться робити. Поступово ви все згадаєте самі. І я боюсь, якщо розповім вам занадто багато, перш ніж мозок кожного з вас сам буде готовий згадати, тоді те, що сталось зі Стеном…

— Може статися з нами? — спитав тихо Бен.

Майк кивнув:

— Так. Саме цього я й боюся.

Подав голос Білл:

— Тоді розкажи нам, що можеш, Майку.

— Гаразд, — відповів той. — Розкажу.

4

НЕВДАХИ ДІЗНАЮТЬСЯ НОВИНИ

— Убивства розпочалися знову, — прямо повідомив Майк.

Він озирнув всіх за столом, а потім його очі зафіксувались на Біллі.

— Перше з "нових убивств" — якщо ви мені дозволите таку доволі моторошну самовпевненість — розпочалося на Мосту Головної вулиці, а завершилося під ним. Жертвою став один ґей, парубок з доволі дитячим характером на ім'я Ейдріан Меллон. У нього була важкої форми астма.

Рука Едді крадькома сягнула боку інгалятора.

— Це трапилося минулого літа, 21 липня, в останній вечір фестивалю "Дні Каналу", такого свята на кшталт… е… е…

— Деррійського ритуалу, — низьким голосом підказав Білл. Його довгі пальці масажували скроні, і було неважко здогадатися, що думає він про свого брата Джорджа… Джорджа, який майже напевне відкрив список жертв, коли це почалося попереднього разу.

— Ритуалу, — спокійно погодився Майк. — Так.

Історію того, що трапилося з Ейдріаном Меллоном, він розповідав їм швидко, без утіхи відзначаючи, як дедалі більшають у них очі. Він розповів їм, про що повідомляла у своїх репортажах "Ньюз", а про що ні… Серед останнього були свідчення Дона Хагарті й Крістофера Анвіна про якогось клоуна, що ховався під мостом, наче троль у тій прадавній казці, клоуна, який, за словами Хагарті, скидався на суміш Роналда МакДоналда й Бозо.

— Це він, — промовив хворобливо захриплим голосом Бен. — То був він, той сучий покруч Пеннівайз.

— Там є ще одна деталь, — промовив Майк, дивлячись на Білла. — Одним зі слідчих — саме тим офіцером, який особисто діставав Меллона з Каналу — був міський коп на ім'я Гарольд Ґарденер.

— Ох, Господи Ісусе, — прошепотів Білл слабеньким, повним сліз голосом.

— Білле, — подивилась на нього Беверлі, а потім поклала свою руку на його. Голос у неї був сповнений зляканого співчуття. — Що в цьому не так, Білле?

— Гарольду тоді було десь років п'ять, — сказав Білл. Його ошелешені очі шукали очей Майка на підтвердження.

— Так.

— Про що це ти, Білле? — спитав Річі.

— Г-г-гарольд Ґарденер — це син Дейва Ґарденера, — відповів Білл. — Дейв тоді жив трохи далі від нас по вулиці, коли Джорджа було в-в-вбито. Це він першим підійшов до Дж-дж… до мого брата й приніс його до нас додому, загорнутого у к-к-ковдру.

Усі сиділи тихо, не кажучи ні слова. Беверлі на мить затулила долонею собі очі.

— Усе це досить добре збігається, чи не так? — нарешті промовив Майк.

— Так, — глухо погодився Білл. — Збігається, авжеж.

— За вами шістьма я стежив роками, як я вже про це казав, — продовжив Майк, — але тільки після того випадку я почав розуміти, навіщо весь час це робив, що для цього була реальна й конкретна причина. Тим не менше, я себе стримував, вичікував, щоб побачити, як розвиватимуться далі події. Розумієте, я вважав, що мушу стати абсолютно впевненим, перш ніж… втручатися у ваші життя. Не на дев'яносто відсотків, навіть не на дев'яносто п'ять відсотків. Тільки сто змусили мене це зробити.

— У грудні минулого року одного восьмирічного хлопчика, на ім'я Стівен Джонсон, було знайдено мертвим у Меморіальному парку. Як і в Ейдріана Меллона, тіло було сильно понівечено до або відразу після його смерті, але, судячи з його вигляду, хлопчик міг померти суто від переляку.

— Зґвалтований? — спитав Едді.

— Ні. Просто понівечений.

— Скільки загалом? — спитав Едді, не виглядаючи людиною, якій хочеться насправді дізнатись.

— Чимало, — промовив Майк.

— Скільки? — повторив Білл.

— Дев'ять. На сьогоднішній день.

— Цього не може бути! — скрикнула Беверлі. — Я б прочитала про це в газетах… побачила в новинах! Коли той скажений коп повбивав усіх тих жінок у Касл Року, тут, у Мейні… чи ті діти, вбиті в Атланті…[494]

— Так, авжеж, — сказав Майк. — Я про це багато думав. Це найближче корелюється з тим, що відбувається тут, і Бев має рацію: це дійсно новини, що мусили б поширюватися від узбережжя до узбережжя. У певному сенсі, порівняння з Атлантою — це той момент, який у всьому цьому лякає мене найбільше. Вбито дев'ятеро дітей… тут мусили б юрмитися кореспонденти новинних телеканалів, і аферисти-екстрасенси, і репортери "Атлантик Манслі", і "Роллінг Стона"[495]… весь мас-медійний цирк, словом.

— Але цього не сталося, — уточнив Білл.

— Ні, — відгукнувся Майк, — не сталося. Утім, була про це одна стаття в недільному випуску Портлендської "Санді Телегрем", і ще одна в Бостонській "Глоб" після останніх двох убивств. Також минулого лютого в одній Бостонській телепрограмі, яка називається "Добридень!", вийшов сюжет про нерозкриті вбивства, і там один з експертів згадав про деррійські вбивства, але тільки побіжно… і звісно, навіть натяку не було від нього, що він знає про подібні вбивства в 1957–1958 й раніше, у 1929–1930 роках. На це є, звісно, очевидні причини. Атланта, Нью-Йорк, Чикаго, Детройт… то все великі медійні міста, а у великих медійних містах, коли щось трапляється, це викликає вибуховий розголос. У Деррі ж нема жодної радіо— чи телестанції, якщо не рахувати маленької ФМ-станції факультету англійської мови та літератури Деррійської середньої школи. Бенгор залишається крайнім пунктом на цьому ринку, якщо йдеться про інтерес із боку преси.

— Але є виняток, "Деррі Ньюз", — закинув Едді, і всі розсміялись.

— Проте всі ми розуміємо, що це не клеїться з тим, як влаштований світ сьогодні. Комунікаційна мережа присутня тут, і в якийсь момент ця історія мусила б виплеснутися на всю країну. Але цього не сталося. І я гадаю, причина тут проста: Воно цього не бажає.

— Воно, — мугикнув Білл, майже тільки собі самому чутно.

— Воно, — погодився Майк. — Якщо ми мусимо це якось називати, то хай це так і залишається, як ми колись були звикли — Воно. Бачте, я почав думати, що Воно живе тут уже так давно… чим би насправді це не було… що Воно стало частиною Деррі, чимсь притаманним нашому місту так само, як Вежа, Канал, Бессі-парк чи бібліотека. Але це Воно не є чинником зовнішнього рельєфу, розумієте. Можливо, колись так дійсно було, але тепер Воно… всередині. Якось воно пробралось досередини. Це єдиний відомий мені шлях до розуміння всіх тих жахливих подій, які тут відбувалися — номінально пояснюваних і в той же час абсолютно не до витлумачення. У 1930 році тут була сталася пожежа в одному негритянському клубі, що називався "Чорна мітка". За рік до того просто посеред дня на Канал-стрит було розстріляно зграю якихось породжених Великою Депресією недоумкуватих злочинців.

— Банда Бредлі, — сказав Білл. — Їх запопали ефбеерівці, правильно?

— Це так пишуть історики, але це не достеменна правда. Наскільки мені вдалося з'ясувати (а я б дорого дав, аби мене переконали в протилежному, бо я люблю це місто), банду Бредлі, усіх сімох, насправді перестріляли добропорядні громадяни Деррі. Я вам про це коли-небудь розповім.

Був тут той вибух на ливарні Кіченера під час великоднього полювання на яйця в 1906 році. У тому ж році була серія випадків, коли заподіювалося каліцтво тваринам, розслідування зрештою вивело на Ендрю Руліна, двоюрідного діда того чоловіка, який зараз керує фермерським господарством Руліна. Його напевне забили на смерть троє помічників шерифа, яких послали його привести. Жодного з тих помічників ніколи не було притягнуто до суду.

Видобувши з внутрішньої кишені маленький записник, Майк Хенлон почав його гортати й продовжив далі, не піднімаючи очей:

— У 1877 році в межах офіційної території міста трапилося чотири лінчування. Одним із тих, хто повис на мотузці, був громадський проповідник методистської церкви, який, певно, потопив у ванні всіх своїх чотирьох дітей, наче кошенят, а потім вистрелив у голову своїй дружині. Він вставив револьвер їй у руку, щоб це виглядало самогубством, але нікого це не ввело в оману. За рік до цього в хижці нижче за течією Кендаскіґ було знайдено мертвими чотирьох лісорубів.