Воно - Сторінка 116

— Замість місцевої — загальна анестезія? Операція? Не менше тижня в лікарні після того?

— Йо, лікар про все це мене попередив, — відповів Річі. — А я сказав йому, що все одно хочу це пройти. Сам не знаю чому. Той док мене перепитав, чи я усвідомлюю, що відчуття після операції напевне будуть болючими, а результат у найкращому випадку — сліпий казав "побачимо". Я відповів: "Так". Він сказав: "Окей", і я спитав його: "Коли?" У мене був настрій — що швидше, то краще, розумієте. Ну й він мені каже: "Не жени коней, синку, не жени коней, першим чином треба взяти зразок сперми, щоб упевнитися, чи зворотна операція необхідна". А я йому: "Та де там, я здавав аналіз після вазектомії. Усе чисто". А він мені каже: "Інколи судини возз'єднуються спонтанно". "Вашу маму! — кажу я. — Ніхто мені ніколи про таке не казав". Він сказав, що шанси на це дуже малі — насправді безмірно крихітні, — але оскільки операція така серйозна, ми мусимо перевірити. Тож я пішов до чоловічої вбиральні з каталогом "Фредерікс оф Голлівуд"[507] і здрочив до паперової чашки…

— Біп-біп, Річі, — подала голос Беверлі.

— Йо, ти права, — кивнув Річі. — Про каталог "Фредерікс" я збрехав — такої гарної речі ніколи не знайдеш у кабінеті лікаря. Ну, як там не було, а док зателефонував мені через три дні й запитав, що я бажаю почути першим чином — добру новину чи погану. "Подавайте мені першою добру новину", — сказав я. "Добра новина така, що в операції потреби немає, — сказав він. — Погана ж новина та, що кожна, з ким ти лягав до ліжка протягом останніх двох чи трьох років, запросто може подати й виграти позов про визнання твого батьківства". — "Ви мені кажете саме те, що, як мені здається, ви мені кажете?" — перепитав я його. "Я тобі кажу, що ти стріляєш не холостими, і це триває вже певний час, — сказав він. — У зразку твоєї сперми мільйони маленьких крутиків. Часи, коли ти міг весело скакати незагнузданим, не ставлячи запитань, тимчасово дійшли краю, Річарде". Я йому подякував і поклав слухавку. А потім зателефонував Сенді у Вашингтон. "Річе! — каже вона мені. (І голос Річі раптом став голосом тієї дівчини, Сенді, якої ніхто з них ніколи не бачив. То була не імітація чи подобизна, аж ніяк; то було більше схожим на звуковий живопис). — Це так чудово — тебе почути! Я вийшла заміж!" — "Йо, це чудово, — кажу я. — Шкода, що ти не дала мені знати. Я б надіслав тобі якийсь блендер". А вона: "Той самий, незмінний Річі, завжди повний жартів". Ну, і я їй: "Звичайно, той самий, незмінний Річі, завжди повний жартів. До речі, Сенді, тобі не трапилося народити дитину чи ще щось, після того як ти поїхала з Лос-Анджелеса, га? Чи може, позапланове вишкрібання матки було або щось таке?" — "Цей жарт зовсім не забавний, Річі", — сказала вона, і мене осяяло, що вона ось-ось буде готова обірвати розмову зі мною, тому я розповів їй, що трапилось. Вона почала сміятися, тільки цього разу вже по-справжньому реготати — вона реготала так, як ото я завжди реготав з вами, друзі, наче хтось розповів їй найприкольніший у світі анекдот. Ну, а коли вона нарешті почала потроху стишуватися, я в неї запитав, що в цьому, заради Бога, такого смішного. "Це ж просто чудово, — сказала вона. — Цього разу доля пожартувала з тебе. Після стількох років посміховиськом нарешті став сам Диски Тозіер. Скількох байстрюків ти наплодив, відтоді як я переїхала на схід, Річе?" — "Я так розумію, це означає, що ти досі не відчула радощів материнства?" — запитав я в неї. "Я народжую в липні, — каже вона. — Маєш іще якісь запитання?" — "Йо, — веду далі я. — Коли це ти перемінила думку щодо аморальності приведення у цей гівняний світ дітей?" — "Коли нарешті зустріла чоловіка, який виявився не гівнюком", — відповідає вона й кидає слухавку.

Білл зареготав. Він реготав, аж поки сльози не почали котитися йому по щоках.

— Йо, — промовив Річі. — Я гадаю, вона так швидко обірвала розмову, щоб останнє слово було її, хоча зазвичай могла зависати на телефоні цілий день. Я розумію, коли програю. За тиждень я знову пішов до того лікаря і спитав у нього, чи не міг би він мені детальніше роз'яснити шанси на таку спонтанну регенерацію. Він сказав, що балакав на цю тему з деякими своїми колегами. Виявилося, що впродовж трирічного періоду, у 1980–1982, каліфорнійське відділення "Ей-ем-ей"[508] зафіксувало двадцять три повідомлення про спонтанну регенерацію. Шість із них виявилися просто наслідками невдалих операцій. Ще шість були містифікаціями або шахрайством — хлопці намагалися відгризти шматок від банківського рахунку якогось лікаря. Отже… одинадцять справжніх за три роки.

— Одинадцять на скільки операцій? — запитала Беверлі.

— Двадцять вісім тисяч шістсот вісімнадцять, — спокійно повідомив Річі.

Тиша навкруг столу.

— Отак я взяв і попри мінімальні шанси виграв в "Ірландський тоталізатор",[509] — сказав Річі, — проте жодної дитини так і не отримав. Маєш з чого поіржати, Едсе?

Едді знову вперто почав:

— І все одно це не доводить…

— Так, — перебив Білл, — це абсолютно нічого не доводить. Але беззаперечно натякає на певний зв'язок. Питання в тому, що ми тепер маємо робити? Ти про це міркував, Майку?

— Звісно, я про це міркував, — сказав Майк. — Але неможливо було бодай щось вирішити, поки ви не зберетеся разом і побалакаєте — так, як ви оце й зробили. Ніяк мені було передбачити, як пройді наше возз'єднання, поки воно насправді не відбулося.

Він надовго замовк, задумливо дивлячись на них.

— Я маю одну ідею, — сказав він, — але перш ніж розповім, у чому вона полягає, гадаю, ми мусимо визначитися, чи згодні ми на цю справу. Чи бажаємо ми спробувати знову зробити те, що ми були пробували тут зробити колись давно? Чи бажаємо ми спробувати вбити Воно знову? Чи ми просто поділимо на шістьох рахунок і повернемося до того, що кожний робив перед цим?

— Схоже на те, що… — почала Беверлі, але Майк заперечливо мотнув у її бік головою. Він ще не закінчив.

— Ви мусите зрозуміти, що наші шанси на успіх передбачити неможливо. Я знаю, що вони не вельми гарні, так само як знаю, що вони були б трішки кращими, якби тут зараз був також Стен.

Усе ще не по-справжньому гарними, проте кращими. Зі смертю Стена те коло, яке ми створили того дня, розірвалося. Я насправді не думаю, ніби з таким розірваним колом ми можемо знищити Воно чи навіть прогнати Воно геть на якийсь час, як ми це зробили колись. Я думаю, Воно повбиває нас, одного по одному, і, ймовірно, якимись жахливими способами. Дітьми ми були утворили цілісне коло, яким саме чином, я не розумію навіть тепер. Я думаю так, що, якщо ми погодимося взятись за цю справу, ми мусимо спробувати утворити менше коло. Я не знаю, чи можна це зробити. Я вважаю, існує така ймовірність, що ми думатимемо, ніби його утворили, а з'ясується — коли вже буде запізно — ну… що вже запізно.

Майк знову вдивлявся в них — очі запалі, втомлені на його коричневому обличчі.

— Отже, я гадаю, нам треба проголосувати. Залишитися й спробувати знову або роз'їжджатися по домах. Отакий-от вибір. Я зібрав вас сюди силою старої обіцянки, щодо якої навіть не був певен, що ви її пам'ятаєте, але утримувати вас тут силою тієї обіцянки я не можу. У результаті не вийшло б нічого доброго, і навіть гірше.

Він подивився на Білла, і тієї ж миті Білл зрозумів, що зараз буде. Він боявся цього, був безсилий цьому запобігти, але потім із тим полегшенням, що його, як він собі уявляв, мусить відчувати самогубець, коли відриває руки від керма розігнаного автомобіля, щоби просто закрити ними собі очі, він прийняв неминуче. Майк зібрав їх тут, Майк усе детально перед ними розклав… і тепер він скидає з себе лідерську мантію. Він зібрався передати її тій людині, яка носила цю мантію тоді, у 1958 році.

— Як ти на це, Великий Білле? Став питання на голосування.

— Перш ніж мені це зробити, — почав Білл, — ч-ч-чи усі тут розуміють це питання? Ти щось хотіла сказати, Бев.

Беверлі похитала головою.

— Гаразд. Г-г-гадаю, питання стоїть так: ми залишаємося і б'ємося чи геть про це забуваємо? Хто за те, щоб залишитися?

Ніхто за столом не поворухнувся зовсім протягом, мабуть, секунд п'яти, і Біллу згадалися відвідувані ним аукціони, де ціна якогось лота раптом злітала в стратосферу й ті, хто більше не бажали торгуватися, майже буквально перетворювалися на статуї: хтось не наважувався почухатися, хтось зігнати собі муху з кінчика носа, боячись, що аукціоніст сприйме це за підвищення ставки на п'ять, а то й на двадцять п'ять тисяч.

Білл подумав про Джорджі, про Джорджі, який нікому не заподіяв зла, який усього лиш хотів вийти з хати, після того як цілий тиждень просидів під замком, про Джорджі з його розчервонілими щоками, з газетним корабликом в одній руці, застібаючи іншою пряжки свого жовтого дощовика, Джорджі, який подякував… а потім нахилився і поцілував гарячу від хвороби Біллову щоку: "Дякую, Білле. Це чудесний корабель".

Він відчув, як у ньому здіймається та стара лють, але тепер він був старшим і бачення мав ширше. Тепер справа була не тільки в Джорджі. Жахлива безліч імен маршувала йому крізь голову: Бетті Ріпсом, знайдена примерзлою до землі; Шеріл Ламоніка, виловлена з Кендаскіґ; Метью Клементс, зірваний з його триколісного велосипедика; Вероніка Ґроґан, дев'ятирічна, знайдена в зливовому колодязі; Стівен Джонсон, Ліса Альбрехт і всі інші, і бозна-скільки тих, які зникли.

Він повільно підняв руку й сказав:

— Давайте вб'ємо Воно. Давайте цього разу дійсно вб'ємо Воно.

Якусь мить його рука стирчала вгору самотньо, як рука єдиного учня в класі, котрий знає правильну відповідь, того, якого ненавидить решта учнів. Потім Річі зітхнув і промовив:

— Та що за чорт. Це не може бути гіршим за те, як брати інтерв'ю в Оззі Осборна.

Підняла свою руку Беверлі. Обличчя її знов набуло кольорів, проте у вигляді гарячкових смуг, що горіли на щоках. Вигляд вона мала надзвичайно схвильований і одночасно, на смерть переляканий.

Майк підняв руку.

Бен свою.

Едді Каспбрак втискався у спинку крісла, здавалося, він хоче в ній розчинитися і щезнути таким чином. Його обличчя, тонке й вишукане, було жалюгідно переляканим, коли він поглянув спершу праворуч, потім ліворуч, а потім знову на Білла.