Воно - Сторінка 135

Тобі треба піднятися по Головній вулиці.

— Я знайду.

— Гаразд, я тебе там зустріну. Повечеряти хочеш?

— Добре було б. Ти можеш піти з роботи?

— Без проблем. Керол мене прикриє… — Майк знову зам'явся. — Вона сказала, що десь за годину перед моїм поверненням сюди заходив якийсь парубок. Сказала, що йшов він звідси схожий на привида. Я її попрохав його описати. Це був Бен.

— Ти певен?

— Йо. І твій велосипед. Це також частина цього, хіба не так?

— Я б не здивувався, — сказав Білл, тримаючи на оці хазяїна, котрий на позір цілком поринув у свою книжку.

— Побачимося у мене вдома, — сказав Майк. — Номер 61. Не забудь.

— Не забуду. Дякую тобі, Майку.

— Бережи тебе Бог, Великий Білле.

Білл поклав слухавку. Хазяїн крамниці вмент закрив книжку.

— Знайшли собі місце для зберігання, друже мій?

— Йо.

Білл дістав свої дорожні чеки й розписався на двадцятидоларовому. Хазяїн порівнював два підписи з прискіпливістю, яку за менш бентежних ментальних обставин Білл вважав би доволі образливою.

Нарешті хазяїн виписав чек на проданий товар і засунув дорожній чек у свій старовинний касовий апарат. Підвівшись, він уперся руками собі в крижі, потягнувся, а потім вирушив до передньої частини крамниці. Шлях крізь купи лахміття і напівлахміття він прокладав собі з такою невимушеною граційністю, що Білл аж замилувався.

Піднявши велосипед, він його розвернув і покотив до краю вітринної платформи. Білл ухопився за кермо, щоб допомогти крамареві, і тієї ж миті його струснуло дрожем. Сілвер. Знову. Це ж знову Сілвер у нього в руках і

("стовпи пхає та штовхає — привидів бачить, усіх запевняє")

йому довелося силою відігнати цю думку геть, бо від неї йому робилося чудернацьки млосно.

— Заднє колесо трохи спускає, — сказав хазяїн (фактично воно було пласким, як налисник). Переднє було твердим, але таким лисим, що місцями на ньому проглядав корд.

— Не проблема, — сказав Білл.

— Ви зможете довести його звідси?

("колись я водив його чудово; тепер просто не знаю")

— Гадаю, так, — сказав Білл. — Дякую.

— Авжеж. А якщо захочете побалакати щодо перукарського стовпчика, повертайтесь.

Хазяїн притримав для нього двері. Білл вивів велосипед надвір, завернув ліворуч і вирушив у бік Головної вулиці. Люди кидали здивовані, зачудовані погляди на лисого чоловіка, що штовхає величезний велосипед зі спущеною задньою шиною і клаксоном, ріжок якого стирчить понад іржавим кошиком переднього багажника, але Білл їх ледве помічав. Він тішився тим, як добре його дорослі долоні припадають до гумових рукоятей керма, згадував, як він завжди збирався вв'язати в дірки в рукоятях по кілька тоненьких пластмасових смужок різних кольорів, щоб вони тріпотіли на вітрі. Так він ніколи на це й не спромігся.

Він зупинився на розі Головної і Централ-стрит перед фасадом "Містер Пейпербек".[592] І притулив велосипед до стіни книгарні тільки на те, щоб зняти з себе піджак. Нелегка то була робота — штовхати велосипед зі спущеним колесом, а після полудня стало вже спекотно. Вкинувши піджак до кошика, він рушив далі.

"Ланцюг іржавий, — думав Білл. — Той, кому він належав, не вельми піклувався про (друга) нього".

Він зупинився на мить, нахмурив лоба, намагаючись пригадати, що ж тоді було трапилося з Сілвером? Чи він його продав? Подарував комусь? Загубив його, може? Він не міг згадати. Натомість та ідіотська фраза

("стовпи пхає та штовхає — привидів бачить, усіх запевняє")

вигулькнула знову, недоречна, як м'який фотель посеред поля бою, як програвач платівок у каміні, як ряд олівців, що стирчать з бетонного хідника.

Білл помотав головою. Фраза розпалася й розвіялася, мов дим. Він поштовхав Сілвера до Майка додому.

6

МАЙК ХЕНЛОН УСТАНОВЛЮЄ ЗВ'ЯЗОК

Але спершу він приготував вечерю — гамбургери з пасерованими грибами з цибулею та салатом зі шпинату. На той час вони вже закінчили працювати з Сілвером і були більш ніж готовими до того, щоб поїсти. Будинок був маленьким, акуратним "Кейп-Кодом", білим із зеленим оздобленням. Майк якраз тільки-но під'їхав, коли Білл штовхав Сілвера вгору по Палмер-лейн. Він прибув за кермом старого "форда" з іржавими порогами й тріснутим заднім склом, і Біллу згадався той факт, що його так спокійно відзначив Майк: шість членів їхнього Клубу Невдах, котрі полишили Деррі, перестали бути невдахами. Майк залишився на місці, і досі перебував позаду.

Білл закотив Сілвера у Майків гараж, що мав глиняну проолієну долівку й був таким же достоту акуратним, яким виявився і його дім. Інструменти висіли на гачках, а прикриті бляшаними конусами лампи скидалися на ті світильники, які нависають понад більярдними столами. Білл приставив велосипед до стіни. Обидва чоловіки якусь хвильку дивилися на нього без слів, руки в кишенях.

— Це таки Сілвер, авжеж, — нарешті промовив Майк. — Я думав, що ти міг і помилитися. Проте це він. Що ти збираєшся з ним робити?

— Їбать мене, аби я те знав. У тебе є велосипедний насос?

— Йо. Здається, в мене також є й ремонтний набір для шин. У нього безкамерні шини?

— Завжди були, — Білл нахилився подивитися на спущене колесо. — Йо. Безкамерні.

— Готуєшся кататися на ньому знову?

— 3-з-звісно, ні, — різко відгукнувся Білл. — Мені просто не подобається бачити його, як він тут стоїть л-л-лайном на спущеній.

— Як скажеш, Великий Білле. Ти — бос.

Білл на це шпарко озирнувся, але Майк уже пішов до задньої стіни гаража й знімав там зі стіни насос. З одної з шафок він дістав бляшаночку з причандалами для ремонту шин і вручив Біллові, який подивився на неї з цікавістю. То була, як він пригадав, річ, пам'ятна йому з дитинства: маленька бляшана коробочка майже такого ж розміру й форми, як ті, що їх мали люди, котрі самі собі скручували сигарети, за винятком того, що в цієї верхня кришка була блискучою й карбованою — нею обшмуглювали гуму навколо пробою, перш ніж накладати латку. Бляшанка мала абсолютно новенький вигляд, на ній ще навіть був приклеєний цінник "Вулко": $7,23. Біллові подумалося, що, коли він був малим, такий набір ішов, здається, за долар двадцять п'ять.

— Ти не тримав це тут невідь-відколи, — сказав Білл. Це не було запитання.

— Еге ж, — погодився Майк. — Купив минулого тижня. У тім торговельнім центрі, до речі.

— У тебе є власний велосипед?

— Hi, — відповів Майк, дивлячись йому просто в очі.

— Ти просто так купив цей набір.

— Просто отримав таку спонуку, — погодився Майк, не відриваючись поглядом від очей Білла. — Прокинувся з думкою, що це може стати у пригоді. Ця думка наверталася весь день. Отже… я й придбав цей набір. І ось ти тут, щоб ним скористатися.

— Ось я тут, щоб ним скористатися, — погодився Білл. — Але, як то кажуть у телесеріалах, що це все означає, милий?

— Спитаємо в інших, — сказав Майк. — Увечері.

— Чи всі вони там будуть, як ти гадаєш?

— Я не знаю, Великий Білле. — Після паузи він додав: — Гадаю, існує певна можливість, що всіх там не буде. Один або двоє можуть вирішити, що краще просто щезнути з міста. Або… — Він знизав плечима.

— Що ми робитимемо, якщо так трапиться?

— Не знаю, — Майк показав на бляшанку. — Я заплатив за цю штуку сім баксів. Ти збираєшся з нею щось робити чи просто так на неї й дивитимешся?

Білл дістав свій піджак з багажника-кошика й акуратно повісив його на вільний стінний гачок. Потім перекинув Сілвера так, щоб той стояв на сідлі, і почав обережно крутити заднє колесо. Йому не сподобалося, як іржаво рипить задня вісь, і Білл згадав майже беззвучне цокотіння підшипників на скейтборді того хлопчика.

"Трохи олії "Три-в-Одній"[593] цілком цьому зарадить, — подумав він. — Не зайве буде намастити й ланцюг також. Він іржавий, як той чорт… І гральні карти. Йому потрібні гральні карти на спицях. У Майка вони мусять бути, я певен. Гарні карти. "Велосипедні",[594] з отим целулоїдним покриттям, яке робить їх такими жорсткими й слизькими, що, коли вперше намагаєшся їх тасувати, вони завжди розлітаються по всій підлозі. Гральні карти — це обов'язково, а ще прищіпки, щоб їх тримали…"

Він застиг, раптом похололий.

"Про що це ти таке, в ім'я Ісуса, думаєш?"

— Щось не так, Білле? — запитав Майк делікатно.

— Нічого, — його пальці торкнулися чогось дрібненького, круглого й твердого. Він устромив під нього нігті й потягнув. Маленька кнопка вилізла з шини. — А ось і п-п-притичина, — сказав він, і знов тривожно, непрохано й потужно зринуло йому в мозку те саме: "Стовпи пхає та штовхає — привидів бачить, усіх запевняє". Але цього разу слідом за цим голосом, його голосом, прозвучав голос його матері: "Спробуй знову, Біллі. Ти майже впорався цього разу". І Енді Дивайн голосом допомагача Гая Медісона Джинглза закричав: "Агов, Дикий Білле, зачекай на мене!"[595]

Його пересмикнуло.

("стовпи")

Він похитав головок). "Я не зумів би промовити цього без заїкання навіть зараз", — подумав він, і на мить йому здалося, що він на порозі розуміння всього цього. Та потім воно пішло.

Він розкрив коробочку й узявся до роботи. Багато часу забрало те, щоб виконати її як слід. Майк стояв, опершись на стіну, у променях надвечірнього сонця, рукава сорочки підкочені, краватка відсмикнута донизу, насвистуючи мотив, який Білл урешті-решт упізнав: "Вона засліпила мене своєю вченістю"[596].

Чекаючи поки на шині застигне клей, Білл — аби лише щось робити, запевнив він себе, — намастив олією на Сілвері ланцюг, зірочку та осі. Від цього велик аніскільки не набрав кращого вигляду, але, коли Білл покрутив колеса, він виявив, що того рипіння вже нема, і це було втішливим. Сілвер би й раніше ніколи не переміг у жодному конкурсі краси. Єдиною його чеснотою було те, що він міг мчати літавцем.

Під п'яту тридцять вечора він майже забув про те, що тут є ще й Майк; він цілком занурився у дрібні, але вельми приємні дії, пораючись біля велосипеда. Накрутивши насадку насоса на ніпель заднього колеса, він дивився, як "товстішає" шина, наповнюючись повітрям. Йому радісно було бачити, що латка тримається гарненько.

Вирішивши, що вже достатньо, він відкрутив насадку насоса й уже збирався поставити Сілвера на колеса, аж тут почув позаду себе стрімкий, лопотливий стрекіт гральних карт. Він різко обернувся, ледь не перекинувши Сілвера.

Там стояв Майк, він тримав у руці колоду "Велосипедних" карт із блакитними сорочками.

— Тобі треба?

Білл повільно й тремтливо видихнув:

— Прищіпки в тебе також є, я гадаю?

Майк дістав з накладної кишені сорочки чотири штуки й простягнув Біллу.

— Просто тримав їх під рукою про всяк випадок, я г-г-гадаю?

— Йо, десь саме так, — кивнув Майк.

Білл узяв карти й спробував їх перетасувати.