Воно - Сторінка 140

Під час польоту він раз у раз перечитував замітку про автора, розміщену в кінці "Чорних порогів". У ній значилося, що Вільям Денбро був уродженцем Нової Англії та автором ще трьох романів (як послужливо зазначалося в замітці, вони випускалися видавництвом "Сіґнет"[611] у м'якій обкладинці). Він та його дружина, актриса Одра Філіпс, мешкали в Каліфорнії. Помітивши, що "Чорні пороги" були видані у 1976 році, Том здогадався, що з того часу цей романіст міг написати ще пару книг.

Одра Філіпс… він бачив її в кіно, чи не так? Він рідко звертав увагу на актрис (Том вважав, що в гарному фільмі має бути погоня, або детективна історія, або ж чудовисько), але цю крихітку він запам'ятав. Він помітив її тому, що вона була дуже схожа на Беверлі: довге руде волосся, зелені очі, цицьки завжди напоготові.

Він сів рівніше й почав хлопати книжкою по коліну, намагаючись не звертати уваги на біль у голові та роті. Так, він був певен. Одра Філіпс була тою рудоволосою дівкою з гарними цицьками. Він побачив її в картині Клінта Іствуда, а через рік — у жахастику під назвою "Кладовищенський місяць". Тоді Беверлі була з ним у кіно, а коли вони виходили після сеансу, Том зауважив, що актриса дуже схожа на неї. "Не думаю, — відповіла тоді Бев. — Я вища, а вона гарніша. А ще в неї темніше волосся". От і все. Він більше не згадував про той випадок — дотепер.

Він та його дружина, актриса Одра Філіпс…

Том дещо розумівся на психології, бо маніпулював дружиною протягом усіх років їхнього шлюбу. І тепер, десь на підсвідомості, його починало гризти надокучливе відчуття неспокою. Воно полягало в тому, що Бев і цей Денбро гралися разом у дитинстві та що цей Денбро одружився на жінці, яка, попри все, що говорила Бев, була навдивовижу схожа на дружину Тома Рогана.

В які ігри гралися Денбро й Беверлі, коли були малими? У листоношу? У пляшечку?

У що ще?

Том сидів у своєму кріслі, хлопав книгою по коліну та відчував, як у нього починають пульсувати скроні.

Коли він прибув у Бенгорський міжнародний аеропорт і підійшов до кіосків із прокату автомобілів, дівчата (одна вдягнена в жовте, друга — в червоне, третя — в яскраве зелене) нервово поглянули на його небезпечне, набрякле обличчя й сказали (нервуючись іще більше), що їм дуже шкода, але вільних машин немає.

Том пішов до газетної розкладки й купив бенгорську газету. Не звертаючи уваги на погляди перехожих, він почав проглядати оголошення з продажу, і згодом виокремив три підхожі варіанти. І на другому дзвінку отримав бажаний результат.

— У газеті написано, що в тебе є універсал "Ел-ті-ді 76".[612] За чотирнадцять сотень.

— Так, усе вірно.

— Ось що я тобі скажу, — сказав Том і торкнувся гаманця в кишені куртки. Він був набитий готівкою, шість тисяч доларів. Том повів далі: — Прижени її до аеропорту, і ми складемо угоду прямо тут. Ти віддаси мені машину, розписку про розрахунок та технічний паспорт. Плачу готівкою.

Молодик із універсалом на продаж помовчав, а потім сказав:

— Я зніму свої номери.

— Звісно, без проблем.

— Як я вас пізнаю, містере…?

— Містер Барр, — сказав Том, дивлячись на вивіску над терміналом аеропорту, на якій було написано "АВІАЛІНІЇ "БАР ХАРБОР" ПОДАРУЮТЬ ВАМ НОВУ АНГЛІЮ — І ЦІЛИЙ СВІТ!". — Я чекатиму біля дальнього входу. Ти мене пізнаєш по обличчю, бо сьогодні я не в кращій формі. Вчора ми з дружиною пішли кататися на роликах, і я добряче гепнувся. Думаю, могло бути гірше. Я не пошкодив нічого, крім обличчя.

— Ого, яка прикрість, містере Барр.

— Заживе. Просто прижени сюди машину, мій любий друже.

Він повісив слухавку, попрямував до дверей і вийшов у теплу запашну травневу ніч.

За десять хвилин у весняних сутінках з'явився молодик на універсалі. Виявилося, він іще зовсім пацан. Вони уклали угоду, й пацан видав розписку, яку Том байдуже запхав до кишені плаща. Він стояв і дивився, як пацан відкручував номерні знаки штату Мейн.

— Накину ще три бакси за викрутку, — сказав Том, коли той закінчив.

Пацан замислено глянув на нього, знизав плечима, простягнув викрутку та взяв три банкноти, які видав йому Том. "Яке мені діло", — говорило те знизування. "І ти абсолютно правий, мій маленький любий друже", — подумав Том. Він проводив пацана поглядом до таксі, а потім сів за кермо "форду".

Лайняна була машина: трансмісія скреготала, кардан гарчав, корпус торохкотів, а гальма не викликали жодної довіри. Але то не мало значення. Він обігнув аеропорт, заїхав на довгострокову парковку й отримав талон. Він зупинив машину біля "субару", яка, судячи з вигляду, простояла тут досить довго. Узявши викрутку пацана, він зняв знаки з "субару" та почепив їх на "форд". Він працював, наспівуючи собі під ніс.

О десятій вечора він уже прямував на схід по трасі № 2, а на сусідньому сидінні лежала розгорнута дорожня карта штату Мейн. Том виявив, що радіо в "форді" було несправне, тож їхав у тиші. Нічого страшного. Він мав теми для роздумів. Наприклад, він думав про всі ті чудові речі, які зробить із Беверлі, коли впіймає її.

Він усім серцем відчував, що Беверлі була десь поруч.

І курила.

Ох, моя люба дівчинко, Том Роган не той чоловік, якому можна їбати мозок. А питання полягає от у чому — що нам тепер із тобою робити?

"Форд" прокладав дорогу крізь ніч, поспішаючи за світлом від власних фар. Коли Том дістався Ньюпорта, він уже все вирішив. Він знайшов відчинену крамничку на головній вулиці, зайшов до неї та купив блок "Кемелу". Продавець побажав йому гарного вечора. І Том побажав йому того самого.

Він кинув блок на сидіння й рушив далі. Він повільно їхав по трасі № 7, шукаючи свій поворот. А ось і він — на знаку було вказано: "Траса № 3" та "ХЕЙВЕН 21 ДЕРРІ 15".

Він повернув і дозволив "форду" набрати швидкість. Він поглянув на сигаретний блок і злегка всміхнувся. При зеленому світлі панелі приладів його обличчя мало дивний, упирячий вигляд.

"Купив тобі трохи сигарет, Бевві, — подумав Том, поки автомобіль мчав у напрямку Деррі зі швидкістю 60 миль на годину поміж високих стовбурів ялин і сосен. — Таки-так! Цілий блок. Лише для тебе. І коли я побачу тебе, моя люба, то згодую тобі всі сигарети до останньої. І якщо треба буде провчити того хлопця Денбро, я й це можу влаштувати. Без проблем, Бевві. Жодних проблем".

І вперше з того часу, як ця брудна сучка влаштувала на нього засідку й втекла, Том став почуватися добре.

6

У компанії "Брітіш Еарвейз" Одра Денбро придбала квиток першого класу на літак "Ді-сі 10".[613] Того ж вечора, за десять хвилин до шостої, вона вилетіла з "Хітроу" і відтоді гналася за сонцем. Сонце залишалося попереду (власне кажучи, воно виграло перегони), але то не мало значення. З випадкової доброї нагоди Одра з'ясувала, що рейс № 23 компанії "Брітіш Еарвейз" зупиняється на дозаправлення в… Бенгорському міжнародному аеропорту.

То був божевільний, кошмарний день. Фредді Фаєрстоун, продюсер "Мансарди", дуже хотів поговорити з Біллом. Стався якийсь нелад із каскадеркою, що мала падати сходами замість Одри. Виявляється, в каскадерів теж була профспілка, і ця жінка вже виконала свій обсяг роботи на тиждень, чи щось таке подібне. Профспілка вимагала, щоби Фредді склав угоду про додаткову оплату, або ж найняв для трюку іншу жінку. Проблема полягала в тому, що вільних каскадерок, схожих за статурою на Одру, не було. Фредді сказав голові профспілки, що тоді їм доведеться найняти чоловіка, а що поробиш? Героїня ж не котиться сходами в самих трусиках і ліфчику. Вони мали руду перуку, а костюмер підбере для хлопця накладні груди й стегна. Можна навіть знайти штучні сідниці, як виникне потреба.

Голова профспілки відповів, що ні, друже, це неможливо. Згідно з уставом, чоловік не має права заміняти жінку. Статева дискримінація.

У кіноіндустрії ходили легенди про золотий характер Фредді, але того разу він зірвався. Фредді порадив голові профспілки, товстуну з паралізуючим запахом поту, котитися під три чорти. Голова порадив Фредді стулити пельку, інакше він не дочекається жодного каскадера на знімальному майданчику "Мансарди", а потім потер великим і вказівним пальцями. Цей хабарницький жест довів Фредді до сказу. Голова був великим, проте кволим, а Фредді був великим і сильним, бо досі ганяв в американський футбол кожного разу, як випадала нагода, а колись навіть набрав сто очок у крикет.

Він виштовхав голову за двері та повернувся до свого кабінету, щоби все обдумати, але за двадцять хвилин звідти вибіг, горлаючи, що йому потрібен Білл. Фредді вирішив переписати всю сцену, щоб викинути з неї падіння сходами. Одрі довелося зізнатися Фредді, що Білла в Англії вже не було.

— Що? — перепитав Фредді. У нього відвисла щелепа. Він дивився на Одру таким поглядом, наче вирішив, що вона з'їхала з глузду. — Що ти таке кажеш?

— Його викликали назад у Штати, ось що я тобі кажу.

Фредді випросив руки вперед, немов хотів схопити Одру, і вона злякано відсахнулася. Фредді поглянув на свої руки, сховав їх у кишені й підвів очі на актрису.

— Мені шкода, Фредді, — несміливо вимовила вона, — справді, дуже шкода.

Одра підвелася, налила собі кави з кав'ярника "Сілекс", який стояв у Фредді на електроплитці, й помітила, що руки в неї трохи тремтіли. Вона сіла й здригнулася, коли почула підсилений голос Фредді, що лунав крізь гучномовці й наказував усім іти додому чи в шинок, бо знімальний день уже скінчився. Десять тисяч фунтів, як мінімум, пішли псу під хвіст.

Фредді вимкнув гучний зв'язок, встав і налив собі чашку кави. Потім він знову сів і простягнув Одрі пачку сигарет "Сілк Кат".

Одра похитала головою.

Фредді взяв одну, запалив і, мружачись проти диму, поглянув на актрису.

— Це все не серйозно, правда?

— Серйозно, — відповіла вона, намагаючись тримати себе в руках.

— Що сталося?

Одра дуже прихильно ставилася до Фредді й довіряла йому від щирого серця, тому розповіла все, що знала. Фредді слухав похмуро й напружено. Оповідка не забрала багато часу — коли Одра закінчила, в студії ще хлопали двері, а на парковці заводилися двигуни.

Деякий час Фредді мовчав, позираючи у вікно, а потім обернувся до неї:

— Мабуть, у нього стався нервовий зрив.

Одра похитала головою:

— Ні, не схоже. Він сам на себе був не схожий, — вона ковтнула й додала: — Може, тобі треба було побачити його на власні очі.

Фредді криво посміхнувся:

— Ти маєш розуміти, що дорослі чоловіки рідко відчувають зобов'язання виконувати обіцянки, які вони давали, коли були малими.